Розділ 1

Адель

— Смачного!

— Дякую.

Я широко посміхнулася офіціантці і взяла в руку маленьку ложечку. Здавалося, я чекала цього все своє життя! Востаннє я їла морозиво ще минулого літа, тобто рік тому. Цей десерт був моїм фаворитом, однак врешті я не дозволяла собі зловживати ним в інші пори року, окрім спекотного і жаркого літа. Врешті, мені подобалося вважати, що морозив — це як сезонна ягода. І вона є тільки в самий розпал сезону.

Я задоволено закрила очі, коли ложка з шоколадним холодним морозивом потрапила до мого рота. Я видихнула, посміхнувшись. Врешті, це справді вартувало мені сьогоднішнього зіпсованого дня.

Мене вже втретє за рік звільнили з роботи. Можете мене з цим, до речі, привітати. Врешті, я б і сама, напевно, пішла, якщо б мене і залишили. Можливо, мій начальник мав рацію, і я справді дуже сильно горда та гонорова, мої батьки також казали, що мій характер — не подарунок. Врешті, інколи я не могла стримати свого язика за зубами. Хоча в більшості таких випадків я і не жаліла про це.

І сьогодні… стався іще один випадок. Вистачило мені в ювелірному магазині, де я працювала (в минулому часі, бо саме звідти мене і звільнили), сказати клієнтці, що їй взагалі не підходить обране кольє за пів мільйона гривень (а воно справді їй уже ніяк не пасувало, з якої я б сторони не дивилася), як вона ледь не отримала серцевий напад і написала на мене скаргу. Хоча... Вона сама спиталася моєї думки… От таких людей я справді не розуміла. Невже мені варто було їй збрехати? Якщо б я і зробила це тоді, колись цій дамочці все одно хтось сказав би правду. І винною все одно була б я! Людям просто інколи набагато легше знайти якогось цапа-відбувайла, крайнього і винного, аніж визнати правду. І це, напевно, одна з тих «незрозумілих» ідеологій людства.

— Люмі, це насправді дуже смачно, — сказала я, опустивши погляд до своєї собачки. Достатньо маленького шпіца, котрого я знайшла кілька днів тому, повертаючись додому. Здається, він або загубився, або ж його хтось просто викинув. Хоча я була більше схильна до другого варіанту, вважаючи, що знайшла я його біля смітника в ящику…

— Справді?

Глибокий чоловічий голос поруч змусив мене завмерти. Я відвела погляд від собаки і підняла його до чоловіка поруч.

Високий і достатньо широкий (як шафа) чоловічок стояв біля мене і дивився прямісінько мені в очі.

— Ну так, звичайно ж, що морозиво… смачне, — сказала я, але чомусь від сорому мої щоки почали червоніти. Я просто-таки відчула це.

Чоловік ступив кілька кроків, а тоді відсунув крісло навпроти і зняв свою кепку. Я зацікавлено оглянула його обличчя. Легка щетина, котру вже, здається, прийшов час вдосконалити, рівненький ніс, красиві голубі очі, справляли насправді неабияке враження. Його руде волосся нагадувало мені когось, однак… я не могла зрозуміти, кого саме.

— Аделіна Івасів? — спитав чоловік.

— Ну так, а ви хто?

Я ледь примружила очі, намагаючись зрозуміти, звідки або де я могла бачити цього чоловіка. Однак він був схожим на якогось актора або ж модель… а я не працювала ані в одній сфері, ані в іншій. Мабуть, я бачила його десь по телевізору або ж в одному з журналів. Це, напевно, найлогічніша відповідь. (Як же важко жити з хорошою пам'яттю на обличчя! Це просто мучення).

— Крістофер Андрусевич, — сказав він.

Я ледь скривилася.

— Перепрошую, але це мені нічого не говорить… — я затнулася, а тоді вдарила себе в лоб. — Ви, напевно, чоловік тієї мадами, так? Вона вас відправила простежити за мною? Я, звичайно ж, розумію, що я зачепила її его. Але те ж кольє… воно взагалі їй не іде. Ну справді…

Я затнулася, коли побачила на обличчі чоловіка легку посмішку.

— Ви не її чоловік, — зробила я логічний висновок, видихнувши.

— Навіть не маю поняття, про кого ти говориш.

Я насупила свої брови. Він звертається до мене на «ти»? Я, звичайно ж, розумію, що приблизно ми плюс-мінус одного віку, але ж… є, напевно, якісь правила етикету.

— Ти працювала в моїй фірмі, — сказав він, нарешті пояснивши все, і я пропустила повз вуха його «тикання».

— В котрій саме? — уточнила я.

Він нахмурив брови.

— Я за останні шість місяців працювала просто у трьох закладах, — пояснила я.

Він хмикнув.

— Працівниця нарозхват, — пробурмотів чоловік, а тоді нарешті продовжив: — Компанія по автоперевезенням. «Капка».

Я не стримала свого смішка.

— Перепрошую, — сказала я.

— Я щось смішне сказав?

— Та ні. Просто… назва компанії. Вона мене смішить. Це там, де мене звільнили за…

— За те, що ти, прибираючи в мене на столі, викинула у смітник всі документи для підписання договору із закордонним партнером, — погодився він, - Через що я втратив, власне цю угоду.

Я винувато посміхнулася.

— Я вже пояснювала, що у вас на столі було жахливо брудно. Я всього лише хотіла все поскладати і не помітила, як ті документи намочилися від моїх долонь, розмокнувши.

Він підняв руку, зупиняючи мене. Я опустила погляд до свого морозива, котре починало танути. Врешті… я взяла ложечкою іще порцію та піднесла до рота. 

— Отже, що ви хотіли? Мене вже звільнено, не розумію, чому ви прийшли, — я знизала плечима, беручи іще ложечку морозива.

— Ти повинна поїхати зі мною в Іспанію.

Я закашлялася, а черговий шматочок морозива, котрий був у ложці, впав прямісінько Люмі на шерсть. Собака підняла свою голівку, дивлячись на мене, а тоді піднялася, відходячи дещо далі від мене і заходячи під самий стіл.

— Перепрошую?!

Здається, я трішки не вгадала з силою голосу, бо деякі люди озирнулися.

— Спокійно, — сказав чоловік, озираючись і виставивши руки перед собою.

— З якою це метою я повинна поїхати з тобою в Іспанію?

— Ти повинна поїхати туди як моя наречена.

Мої очі, здавалося, полізли на лоба і завмерли там. 

— Господи, пане, ви під якоюсь наркотою? Чи, можливо, на сонці перегрілися? — сказала я.

— Я розумію, як це все звучить, але…