Розділ восьмий

Хазяїн кондитерської жив, як виявилось, в елітному багатоквартирному домі. До дверей його житла ми дістались досить швидко, навіть не довелось ловити таксі чи шукати громадський транспорт. Я знову зам’ялась, відчуваючи чергову хвилю знічення вперемішку зі страхом та впевненістю, що тут я точно нікому не треба, але Леонардо взяв все в свої руки і рішуче постукав в двері, чомусь ігноруючи дзвінок.

Мій погляд мимоволі ковзнув по його пальцях, що відбивали ритм по поверхні броньованих дверей. Цікаво, Лео на музичних інструментах грати вміє?

Смішно, я питала його про всілякі дурниці, а про це питання, можливо, професійне для нього, навіть не заїкнулась.

Відчинили нам не одразу. Спочатку за дверима роздався шурхіт, тоді щось клацнуло, і на порозі застигли ті самі «справи», через які чоловік був відсутнім на роботі.

«Важливій справі» виявилось років зо двадцять, і вдягнена вона була в чоловічу сорочку. Чоловік не міг похвалитись високим зростом, тому сорочка ця сиділа на дівчині геть не як сукня, а в кращому випадку як туніка. І під тонкою тканиною, здається, не було взагалі нічого.

Я б вже давно крізь землю провалилась, опинись в такому вигляді перед чоловіком, але дівиця, оцінюючим поглядом окинувши Лео, розпливлась в задоволеній посмішці і поцікавилась з придихом:

– Ви до кого?

– До Валентина Борисовича, – відповів Лео, навіть не опускаючи очі на дівочі груди, що просвічувались крізь тканину сорочки. – У справі.

– Валюсик трохи зайнятий, – проворкувала незнайомка. – Але ви можете зачекати. Проходьте.

Щось мені підказувало, що якби цій дівиці не сподобався Лео, ніякого «проходьте» і близько б не було. Та нас все-таки пропустили.

Дівиця пішла вперед, вихляючи стегнами. Сорочка при цій ході помітно задиралась, і я вже без всіляких примірок на себе ролі цієї дівчини серйозно почервоніла, а їй все ще було плювати.

– Розташовуйтесь, – проворкувала вона, киваючи на широкий диван. – Зараз я його покличу. Валю-у-у-усик!

Вона лишила нас серед вітальні та рушила назад до коридору, виписуючи стегнами вісімки. Я повернулась до Лео, збираючись хоч якось оцінити його реакцію, і виявила, що він з відразою морщиться.

– Не подобається? – здивовано поцікавилась я у чоловіка.

– Голос писклявий, неприємний. Вуха ріже, – пошепки озвався Лео.

– А… Фігура?

– Фігура як фігура, – Лео знизав плечима. – А що таке?

– Вона напівроздягнена.

Лео глянув на мене так, наче справді не розумів, в чому проблема, а тоді широко відкрив очі, наче зрозумів нарешті.

– А! – коротко охнув він. – О, я зрозумів. Вероніко, роздягати дівчину цікаво самому – причому цікаву дівчину. Крім того, вона з цим… Валентином Борисовичем.

Я геть не сумнівалась, що варто було Лео тільки пальцем поманити, і Валентин Борисович вмить був би забутий, але не стала ділитись з ним цими спостереженнями. Чомусь мені подумалось, що Лео це тільки засмутить.

Та розмову в будь-якому випадку пора було припиняти – з ванної виплив «Валюсик». Очевидно, дівчина все-таки притягла йому одяг, тому що явився він не в халаті і не в одному рушнику, а в джинсах і сорочці, яку спробував якомога скоріше застібнути в себе на грудях.

Що ж, чоловік як чоловік. Середнього зросту, не надто міцний, з дивною осанкою і звичкою втягувати голову в шию. В його примружених очах було щось неприємне, але в цілому я не могла скласти про нього ніякої думки. Взагалі.

Наче деталі втікали від мого погляду.

– Здрастуйте, – голос у Валентина Борисовича наче втікав кудись, неяскравий, він скоріше шепотів, ніж говорив. – Чим можу бути зобов’язаний? І як ви мене знайшли?

– Леонардо, – представився Лео, протягуючи руку для рукостискання.

Дівиця виплила звідкись з підносом в руках, виряджена в одну сорочку, і досить гучно зашепотіла чоловікові на вухо:

– Це Лео Лоренці.

– А? – смикнувся Валентин Борисович.

– Лео Лоренці, – терпляче і не надто зриваючись, повторила вона. – Відомий італійський співак, син… – далі вона зашепотіла тихіше.

Обличчя Валентина Борисовича прояснилось, він навіть продемонстрував нам деяку пародію на посмішку. Очевидно, інформація про те, ким Лео насправді є, його вразила – я ніяк не могла пояснити цей до крайнощів милий вираз обличчя, який чоловік продемонстрував нам, дослухавши свою коханку.

– Леонардо, – проворкував він, – приємно познайомитись.

– І я радий знайомству, – зітхнув Лео. – Що ж до того, як я вас знайшов – то пробив по своїх зв’язках.

Продавчиню він видавати не став.

– О, це не має значення…

– Так-так, – кивнув Лео. – Абсолютно не має. Куди важливішою є причина мого приходу. Справа в тому, Валентине Борисовичу, що я дійсно випадково дізнався про торти, що продаються у нас. Так вже вийшло, – він глянув на мене, – що торти ці продаються без відому кондитера, що їх готує. Незаконно, ясна річ. Розкажете, що думаєте про цю ситуацію.