Розділ шостий

За деякий час я нарешті зібралась з силами та впевнила себе в праві на щастя достатньо, аби рішуче спуститись донизу. В легкій сукні, з розпущеним волоссям та легким макіяжем я відчувала себе куди впевненіше, аніж в футболці та джинсах, та все одно мимоволі зам’ялась на сходах, коли помітила Лео та його батька.

Ті стояли в холі – і могли б загубитись, настільки тут багато було простору, аби не сварились так, що не почути їх було просто не можливо. Синьйор Вітторе виразно жестикулював, щось белькотів швидко італійською та сипав емоціями так щедро, що мені аж стало не по собі. Міміка його також змінювалась, наче у калейдоскопі, я аж завмерла, заворожено вдивляючись в чужі риси.

Та більше мене здивувало інше. Леонардо, який, як я звикла, завжди видавав сто слів в хвилину, стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на батька. Мовчки. А тоді, дочекавшись, доки батько нарешті стихне і гляне на нього, палаючи від гніву, відповів:

– No.

Навіть моїх слабких здібностей у мовознавстві вистачило, аби зрозуміти, що так італійською звучить «ні». Сказане байдуже, коротко, супроводжене крижаним поглядом, насправді непритаманним Лео, воно звучало наче справжній ляпас.

Синьйор Вітторе відсахнувся від сина, як ошпарений, і сердито примружив очі. Лео у відповідь тільки легко знизав плечима, наче показуючи: а чого батько ще чекав? А тоді повернувся до мене і вже українською промовив:

– Вероніко! Давно ти тут стоїш?.. Як тобі личить ця сукня!

– Дякую, – я витиснула з себе посмішку, яку природньою можна було назвати лише з натяжкою, і нарешті спустилась сходами донизу.

Вітторе обдарував мене поглядом, повним дикої суміші ненависті та презирства. Я відповіла йому спокоєм та навіть змусила себе дивитись чоловікові в очі.

– Ми не надто добре познайомились, – промовила я, змушуючи голос звучати максимально твердо. – Мене звати Вероніка, – я протягнула руку для рукостискання.

Лоренці-старший дивився на мою руку так, наче це була жива змія, яка на нього ось-ось нападе. Я намагалась тримати посмішку, хоча розуміла, що за кілька секунд ситуація прийме просто катастрофічний оборот.

– Тату, – вліз Лео, – ну чого ж ти стоїш стовпом… Вероніко, він просто заплутався знову в місцевих традиціях. Тато звик цілувати дамі руку, а не потискати її, знаєш.

Я перехопила погляд Лео. В карих очах плескалась насмішка – не наді мною, ймовірно, а все-таки над його батьком. Це мене збадьорило, і я перевернула руку, додавши:

– Мене не лякають італійські традиції, так що, якщо синьйор Лоренці бажає поцілувати мені руку, то я не буду проти. Все-таки, ви батько мого нареченого.

Вітторе стиснув зуби. Я чекала, що зараз він мені в лице скаже якусь гидоту, піддавшись на провокацію, та чоловік встигнув взяти себе в руки. Він дійсно спіймав мене за зап’ястя і швидко торкнувся його сухими гарячими губами. Мені навіть не було неприємно, таке відчуття, наче хтось обпік руку, але не сильно.

Чоловік відступив від мене так швидко, як тільки міг, і видихнув:

– Вітторе Лоренці, батько Леонардо.

– Тату, не прибідняйся, ти чудово говориш українською. Скажи, як ти радий знайомству! – сяюча посмішка Лео змушувала його виглядати наївним дурником, і якби не палаючий, гострий, наче ніж, погляд, я б подумала, що Леонардо насправді не розуміє, як реагує на мене його батько. – Ти ж так давно сподівався, що я стану розсудливішим.

Ставати розсудливішим Лео явно мав з якоюсь правильною італійською дівчиною, але Вітторе все одно витиснув з себе:

– Радий бачити, що син зустрів своє кохання. Вибач, Лео, я піду присяду. У мене щось серце розболілось.

– Бережи себе, – таким ласкавим тоном зронив Леонардо, що мені аж стало не по собі.

Лоренці-старший дійсно пішов. Ступав він повільно, ледь переставляючи ноги, хоча здавався ще хвилину тому мені достатньо здоровим чоловіком, і я злякано уточнила у Лео:

– Йому справді погано, так? Серце?

– Пф-ф! – закотив очі той. – Все в нього в порядку з серцем. З совістю не дуже. Не знає, як викрутитись, щоб не зробити ще гірше.

– Ну, – я переступила з ноги на ногу, – він намагається піти на примирення, мені здається, це плюс?

– Плюс був би, якби він зробив це щиро, – серйозно відповів Лео. – А не тому, що йому щось від мене треба. Та не заморочуйся, мій тато не схвалив би нікого, навіть якби я зараз привів юну італійську мільярдершу, яка готова увесь свій капітал віддати моєму татусеві.

– Мені до італійської мільярдерки – як до неба пішки, – розсміялась я.

Лео притягнув мене до себе і протягнув:

– Ось вийдеш за мене заміж – і будеш нею… Ну, гаразд, поки лише мільйонеркою, але ж все попереду, правда?

Я хотіла щось йому відповісти, наприклад, сказати, що всерйоз мене ніхто заміж наче і не кликав, він так точно, але ні слова зронити не встигла. Двері відчинились з таким гуркотом, наче їх хтось штовхнув ногою, тоді долинув жіночий голос:

– Тимофію! Тимофію, перестань шуміти, справді! Чорт, Тім, твоя мати мене приб’є, якщо ти собі щось зламаєш… Тім!..