Розділ п'ятий

Карниз ремонтувати було нікому. Лео, звісно, запевнив мене, що потім, після повернення, все виправить, та я дуже сумнівалась, що це взагалі реально. В стіні, куди були раніше вкручені дві опори, зараз лишились дірки. Щоб сюди щось вкрутити, треба буде, напевне, залити діри розчином, все гарненько просушити, а тоді пробивати нові, і бажано не надто близько до цих, аби частина стіни просто не перетворилась на пил.

В будівництві я розуміла мало, але могла зробити висновок, що процедура це непроста. Принаймні, ніякого бажання проводити її самостійно я не відчувала взагалі, і дуже сумнівалась, що Леонардо підійде на роль ремонтника. Враховуючи ж його впертість, він спочатку спробує зробити все сам, а лише потім, коли від моєї стіни лишиться тільки пил під ногами, когось викличе.

Ну, або я справді нічого про нього не знаю, і навіть в такій простій ситуації не здатна передбачити його поведінку.

Саме тому ми просто зняли штору і, згорнувши її, лишили лежати на дивані. Карниз Лео вклав поруч, на підлозі, і рушив готувати сніданок. Цього разу, щоправда, на кухні була користь і від мене: я помила посуд, що лишився з вечора, доки Лео чаклував над омлетом.

Готував він неймовірно. Навіть така проста страва здалась мені надзвичайно смачною, і я аж замружилась від задоволення.

– Лео, це просто неймовірно, – прошепотіла я. – Просто вау. Ти просто божественно готуєш.

– Це просто збиті яйця.

– Ну, не знаю. Я б щось обов’язково спалила. Єдиний варіант, коли я можу нормально впоратись з яйцями – це якщо використовую їх для десертів, – чесно відповіла я. – А в решті – просто атас! Я жахливий кулінар, і це не жарт, Лео, це констатація дуже сумного факту.

– А мені здається, ти просто себе недооцінюєш.

– Якби ж то, – закотила очі я.

– Ну, або ми просто ідеальна пара навіть в цьому, – осміхнувся Лео. – Ти не вмієш готувати основні страви, а я повний профан в десертах.

– Ти ще можеш цьому навчитись.

– Ти також, але навіщо? Я ж сказав, що ми чудово доповнюємо один одного, – знизав плечима він.

Я закотила очі, та сперечатись не стала, зрозумівши вже за неповну добу нашого знайомства, що переговорити Леонардо практично нереально. У нього на що завгодно знайдеться тисяча аргументів, ще й таких, що з ними не посперечаєшся.

– З такою впертістю тобі справді треба було йти в юриспруденцію, – відзначила я. – В адвокати. Бо ти можеш переконати кого завгодно.

– О ні, тільки не адвокатура, – закотив очі Леонардо. – Терпіти не можу щось вивчати. Для мене бути юристом – це втратити свободу.

– Хіба що за махінації.

– Ні, ну, не настільки буквально втратити, – знизав плечима він. – Просто уяви, всі ці папірці, нескінченна документація, яку треба вичитувати, сидиш з лупою, розбираєш типові договори, возишся з усім… Здуріти можна! Ні, я б на таке нізащо не погодився. До біса юриспруденцію, мені більше подобається співати. Кажуть, виходить непогано, хай тобі і не подобається.

– Мені подобається, – заперечила я, відсуваючи від себе тарілку. – Я просто не звертала уваги на тебе, доки не побачила вживу…

– Отак завжди. Доки особисто не переконаєш дівчину в тому, що ти достатньо гарний для неї, можеш і не сподіватись на її схильність, – м’яко розсміявся Лео. – Гаразд. Нам, напевне, треба збиратись, якщо ми не хочемо дістатись до столиці занадто пізно. Київ чекає!

Я закотила очі, але знову погодилась та, лишивши Лео дві тарілки та брудну від олії сковорідку, сама рушила збирати речі в дорогу. Насправді важко було сказати, що мені є що вкладати до валізи. Яке там! Я не розраховувала наповнити навіть маленьку сумку. Зміна білизни, повсякденний одяг… Нічого парадного для знайомства з батьком Леонардо я так і не знайшла. В останню секунду взяла з собою найсимпатичніше моє літнє плаття. Сама ж швиденько натягнула літню футболку та джинси, вирішивши, що це краще підійде для дороги, і на кілька секунд зависла біля дзеркала.

На жаль, та скільки б я не запитувала у шматка скла, чому Леонардо взагалі звернув на мене свою увагу і що йому від мене треба, відповіддю мені була очікувана тиша. Не знаю, чого я ще чекала від німої шафи, може, заяви, що нормальні чоловіки дійсно закохуються в дівчину за вміння смачно готувати торти?

Юра от не закохався… Правда, з якої то пори йому підходить епітет «нормальний»? Він же не помічав нікого, окрім себе.

Я звеліла собі просто не згадувати про колишнього. Забути, наче страшний сон, і хай собі живе, як хоче. Я за нього трималась, напевне, як за шанс побудувати нормальне життя, просто здалась через бурчання рідні, що дівчині треба друга половинка.

Не треба.

Переповнившись рішучістю і чомусь навіть зрадівши, що Лео намагається втягнути мене в якусь свою авантюру, я посміхнулась своєму відображенню та рушила до Леонардо. Той, звісно ж, відібрав у мене сумку, хоча та й була геть не важкою, відкрив переді мною двері, а на сходах запропонував свою руку, аби спертись, хоча сам ледь не впав, послизнувшись на сходинці, залитій кілька днів тому жиром. Наша незручність кудись ділась, і в машині я відчувала себе досить спокійно. Водійські функції впали на плечі одного з охоронців, тому ми з Лео просто сиділи на задньому сидінні і вільно балакали про усяке. Лео розповідав про країни світу, які бачив, я ж розповідала про тортики зі звичним захватом кондитера, здається, нітрохи його не втомивши.