Розділ четвертий

Спала я просто жахливо. Крутилась, прокидалась через кожну годину, довго вдивлялась в темноту, щоб потім провалитись в сон знову. Лео, ймовірно, спав з таким самим успіхом, як і я. На диван я його, звісно, не відправила, не дарма у мене вдома було вільне ліжко, але, судячи з поскрипування матрацу, він також крутився і не міг заснути.

Але коли я нарешті заспокоїлась і наче надійно заснула, мене розбудив гучний стук в двері. Від несподіванки я ледь не звалилась з ліжка, протерла очі, глянула на годинник…

Сьома ранку.

Ще спати та спати!

– Кого там принесло, – швидко натягуючи джинси та футболку, пробурмотіла я, – в таку рань…

Хто б це не був, ця людина не поспішала йти. Стук повторився, і я неохоче побрела відчиняти двері. Дорогою зазирнула в кімнату до Лео. Той спав, перевернувшись на живіт, і міцно обійняв подушку. Виглядав чоловік абсолютно розслаблено, і я мимоволі залюбувалась ним. Потім змусила себе відвернутись і продовжила свою дорогу. Надто вже активно стукали.

Я глянула у вічко та ледь стрималась, щоб злякано не відскочити від дверей. Зовні стояло троє чоловіків, і виглядали вони вельми погрозливо. Крупні такі, вдягнені у все чорне. До нормальних людей такі не ходять. Збоку вони, якщо чесно, більше за все нагадували колекторів, і приблизно такі ж асоціації у мене і викликали.

Один з них, той, що дрібніше, заколотив в двері кулаком з такою силою, що я аж відскочила геть. І, не знаючи, де шукати захисту, кинулась до Лео.

– Леонардо! – я потрусила його за плече. – Лео!

– М? – він ліниво відірвав голову від подушки та глянув на мене, сонно моргаючи. – Що сталось, Вероніко?

– Там якісь люди, – прошепотіла я. – Здоровенні. В чорному. Троє. І вони от-от виб’ють мені двері!

– А, – Лео повернувся на спину та позіхнув. – Не переживай, це, напевне, моя охорона.

– Що значить твоя охорона?! – обурилась я. – І чому вони виносять мені двері та прориваються до квартири?

– Ну, бо я забув їм сказати, куди пішов, – зітхнув Леонардо. – Але якось вони вирахували… Не переживай, я розберусь…

– А раніше ти попередити не міг?!

– Ну, я ж не знав, що вони так рано припруться. Та не переживай ти, все залагодимо, – він рішуче відкинув ковдру вбік.

Я поспішила відвернутись. Не вистачало тільки побачити щось зайве. Лео, правда, на мою реакцію лише осміхнувся і потягнувся за повішеними на спинку стільця штанами.

В двері застукали з такою силою, що я мимоволі втягнула голову в плечі. Та Леонардо не поспішав. Він одягнувся, нахилився до мене, швидко поцілував в плече та прошепотів:

– Не переживай, все буде добре, – і тільки тоді рушив до виходу.

Я почула, як повертається ключ в замковій щілині, скриплять двері – а тоді до мене долинув колективне обурене зітхання. Потім кроки, знову стукіт дверей та обурений чоловічий голос:

 – Леонардо, як ти посмів зникнути, не попередивши мене?!

Показуватись на очі незнайомцям я не відчувала жодного бажання, але обережно підкралась до коридору і застигла біля стіни, прислухаючись до голосів. Хотілось зрозуміти, що ж тут відбувається.

Говорили не італійською, я б не зрозуміла, про що мова, а англійською, тому вдавалось вихопити хоча б честь змісту.

– Я вільна людина, – ліниво заперечив Лео, – чому я повинен тебе про щось попереджати, Алане? Здається, у мене не було запланованих концертів, на які я б не явився. Або шоу. Чи ще щось, пов’язане з роботою.

Я обережно визирнула до коридору, радіючи, що штора, яка слугувала замість дверей з вітальні до передпокою, досить цупка, щоб мене не помітили. Двоє масивних, більше схожих на дві гори чоловіка стояло біля самих дверей, а той, що нижче, встав навпроти Лео. Виглядав він досить дивно. Вдягнений по-спортивному, в білих кросівках, більше схожий на бійцівського пса, чоловік, ймовірно, Алан, викликав у мене асоціації з Юрою.

– У тебе контракт! – обурився він. – Леонардо, коли ти почнеш серйозніше ставитись до справи?!

– Приблизно тоді ж, коли ти зрозумієш, що ти мені не начальник, – легко знизав плечима Леонардо. – Я у нареченої.

– У якої такої нареченої?! – сполошився Алан. – Леонардо! Ти розумієш, що скажуть твої фанатки? Яка до біса наречена?!

– Її звати Вероніка, і я закохався в неї з першого погляду.

– Лео, ти геть здурів?! – обурився чоловік. – Ні! Яка наречена? Я тобі забороняю! Ти хочеш згубити свою кар’єру?!

Кар’єру? Цікаво, яким чином я на неї впливаю? Фанатки відмовляться від свого кумира, зрозумівши, що він зацікавився іншою? Та навряд…

– Ти не можеш мені заборонити, – голос Леонардо вмить став холодним, – бо умови контракту ніяк не зачіпають питання мого особистого життя.

– Ми з тобою так не домовлялись. Лео Лоренці, якого любить публіка, вільний, як вітер. Він не збирається одружуватись. Те, що ти несеш – дикі дурниці!

Тихий сміх Леонардо чомусь змусив мене здригнутись.