Розділ третій

У Лео дійсно було кілька татуювань. Друге я виявила у нього під лопаткою, коли він, так само загорнутий в один рушник, чаклував на кухні над нашою з ним спільною вечерею. Це був якийсь символ, і, якщо чесно, мені дуже хотілось торкнутись шкіри чоловіка, дізнатись, чи не відчувається рельєф татуювання і…

Господи, так. Мені хотілось його торкатись. Дізнатись, чи гаряча його шкіра настільки, наскільки гарячі руки, знову відчути смак його губ. Я завжди раділа тому, що здатна лишатись спокійною та зберігати здоровий глузд, знаходячись поруч з привабливими чоловіками, та це, здається, був самообман. Нічого подібного! Просто Юра ніколи не подобався мені настільки, щоб від нього можна було втратити голову.

– Де ти навчився готувати? – поцікавилась я, сподіваючись, що активна розмова хоча б трохи відволіче мене від уважного розглядання Леонардо.

Він лише легко знизав плечима.

– Мама навчила.

– Мені здавалось, ти з багатої родини…

– З дуже багатої, – Лео озирнувся і кинув на мене веселий погляд. – Мій батько завжди… Тягнувся до дівчат з хороших родин. Моя мама була донькою солідного бізнесмена. Батько тоді лише на ноги вставав, розвивав свою справу. Мій дід рвав на голові волосся, коли дізнався, за кого мама збирається заміж, кричав, що цей шахрай не повинен отримати можливості нажитись на його доньці.

– Але твоя мати впертою?

– О так. Дуже, – кивнув Лео. – вона взагалі така. Якщо чогось захоче, то обов’язково досягне. Так що вони з батьком одружились, а через півтора роки народився я. Геть бездарний, між іншим, син, що не бажає успадкувати бізнес-імперію…

Я посміхнулась.

– Слухай, я – кондитер, що не вміє готувати. Ти впевнений, що з нас двох бездарний саме ти?

– Твої батьки також намагались запхати тебе в бізнес?

– Ні, – я хитнула головою. – Але мама і тато дуже хотіли, щоб я отримала хорошу освіту і десь працювала. Економісткою, програмісткою, та ким завгодно. Не кондитеркою! Так що у нас трошки конфлікт. Ні, батьки мене люблять та завжди допоможуть, от, квартиру мені цю лишили, самі перебрались за місто, та все одно, щоразу, коли їх бачу, відчуваю себе паршиво. Не виправдала очікування. Може, ці очікування, високу планку я взагалі сама виставила, без їх участі, не знаю. Так що… Все складно.

– Розумію, – Лео зітхнув. – В цілому, наші історії навіть чимось схожі. За винятком того, що я спеціально намагався не виправдати очікування.

– Так? – це звучало дивно. – Ти не здаєшся людиною, що з якихось причин вирішила спеціально зруйнувати власне життя, якщо чесно.

Лео розсміявся. Замість того, щоб продовжити розповідь, він відкрив холодильник, зависнув навпроти нього і довго розглядав вміст. Тоді нарешті визначився з тим, що хоче готувати, дістав овочі, швиденько сполоснув їх під проточною водою і взявся нарізати для салату.

– Я руйнував не своє життя, а чужі підступні плани! Ну, у мене просто не родина, а ціла купа очікувань. Мама хотіла доньку… Ну, тобто, вона й сина хотіла, а потім ще дочку. Але вдруге народити не змогла, тому радувати маму доводилось мені. Він таємно від батька, що кричав щось про «справжнього чоловіка» замість боксу завела мене до музичної школи, і якось воно все… Ну, пішло. А ще, – Лео посміхнувся, – навчила, наприклад, готувати. Тато, я пам’ятаю, верещав, що це не чоловіча справа, і взагалі, для такого є кухарка, а співати на сцені його син ніколи не буде. Як ти розумієш, ні до чого його крики не призвели. Батько дуже хотів, щоб я став достойним спадкоємцем його бізнесу, відправив мене вчитись на юридичний. Тьху, гидота… А дід дуже хотів, щоб я показав «цьому зарозумілому гадові» – тобто батькові, – його місце, коли вже мама не хоче розлучитись і грюкнути дверима.

– І ти показав? – з посмішкою поцікавилась я.

– Так, – кивнув Лео. – Це виявилось нескладно. Я злиняв з університету, зібрав невелику команду і рушив співати. Взагалі-то спочатку я виступав десь у підворіттях, а потім… Ну, якось так вийшло, що на нас стали звертати увагу. Тоді запросили на конкурс, один, другий, і перемога… Чесно, я не думав, що в мене вийде, а таки переміг, – Леонардо посміхнувся. – Це був конкурс авторської пісні, їм сподобався мій текст.

– То ти сам собі пишеш?

– Текст так, музику ні. Розумієш, мамині очікування в музичній школі я також не зовсім виправдав, мені простіше робити все інтуїтивно, – Лео озирнувся і підморгнув мені. – Але вона не розчарувалась. Їй все подобається. Спочатку вона ходила на кожний мій концерт! Таємно причому. Зараз, коли вона хоче прийти, просить білети, тому що їх просто так не дістати. Дід, до речі, також дуже задоволений. Не те щоб він мріяв, аби його внук скакав по сцені, але… Йому приємно. Кожного разу, коли його питають, чи дійсно ми родичі, він гордо відповідає, що так. Ми ж схожі. Якщо чесно, я радий, що пішов в маму та в діда, а не в батька.

Я повільно піднялась зі свого місця і підійшла ближче до Лео. Спочатку засумнівалась, чи варто, а тоді обережно опустила долоню йому на спину, між лопаток.

Так, шкіра була гаряча, наче вугілля, а я, здається, від власної сміливості ледь свідомість не втратила.

– Ти… – я закусила губу. – У вас з батьком погані стосунки?

– Паршиві, скажемо прямо, – підтвердив Лео. – Хоча українській мові навчив мене саме він. Його перше кохання було саме звідси, з України. Вони розійшлись, а через багато років мій татусь дізнався, що вона народила від нього сина. Так що у мене є брат, Роман. Він складна людина, та дуже цілісна. І цілеспрямована. Приймає рішення та йде до кінця. Я… Я наче вітер, куди понесло, туди і йду. Але наш батько – і не перше, і не друге. Він і слідувати за мрією не може, і зчепити зуби та терпіти також. Посередині. В ньому нема внутрішньої свободи. Тому його дуже дратує, коли я роблю те, що хочу. Адже йому доводилось жертвувати! А жертвувати я проти. Може, колись він прийме той факт, що бути щасливим не означає бути безвідповідальним, але поки що ця мудрість йому недоступна.