Розділ перший

– Виходь за мене заміж.

Я здригнулась. Чоловічий голос звучав просто в мене над головою, приємний, оксамитовий, вкрадливий. Такий, що аж мороз по шкірі. Довелось себе осмикнути, щоб не повернутись на звук і не подивитись на власника цього чарівливого баритону.

Це точно не до мене. Для мене тільки хлопець, що заявляє: йому треба подумати, чи потрібні йому наші стосунки. А потім втікає, кинувши мене в кафе наодинці з недоїденим морозивом і величезним рахунком за те, що він, скотина, з’їв!

– Відмови не приймаються, – чарівний голос зазвучав ближче, і я нарешті озирнулась. Хотілось подивитись, хто ж такий наполегливий і кому робить пропозицію. А головне, чому дівчина мовчить!

Дівчина мовчала, бо її не було. Ніякої іншої дівчини, окрім мене. Зате… Зате був незнайомець, і він дивився просто на мене.

– Це ви мені? – здивовано перепитала я, подумки вговорюючи себе відвернутись.

Не можна так на людину дивитись! Це як мінімум непристойно! Та спробуй відвернись, коли незнайомець більше схожий на божество звідкись з Олімпу. Або на телезірку, що прийшла сюди просто зі студії.

Якщо хтось і казав, що чоловік має бути трохи гарнішим за мавпу, то це точно не про цього незнайомця. Він був високий, мав чудову фігуру, притому не володіючи такою шириною плечей, що аж в двері не пролізе, а білозуба посмішка підкоряла просто з першої секунди. Я завмерла, геть забувши про правила пристойності, і просто дивилась на нього. Темне хвилясте волосся, гострі вилиці, сяючі карі очі…

– Звісно, тобі, – посмішка хлопця стала ще ширшою. – От, – і він вручив мені букет квітів.

Мій хлопець – можна коротко, просто козел, злісно подумала я, – квіти мені не дарував. Ніколи. Навіть на свята.

Це були гортензії, я впізнала. Гарні, ніжно-блакитні. Я поняття не мала, скільки коштує цей букет, та щось мені підказувало, що багато.

Квіти я прийняла, подумки відзначивши, що у незнайомця легкий акцент, а тоді виявила, що він всідається поруч зі мною на лавку.

– То що? Підеш заміж?

– Я вас вперше бачу, – кашлянула я. – Що ви несете? Яке заміж?

– Саме звичайне, класичне заміж, – з широкою посмішкою промовив він. – Але якщо ти хочеш, ми спочатку можемо трохи позустрічатись. Кілька місяців, наприклад.

Я заморгала. Тоді швиденько втерла долонею сльози з щік і уявила, як ми зараз виглядаємо. Цей напівбог, що явився незрозуміло звідки і виглядає, наче мрія будь-якої жінки, і я. Руда, розпелехана, заплакана і в старій сукні, яку давно вже пора змінити.

– Це не смішно, – пробурмотіла я, вручаючи назад йому букет. – Ми не знайомі.

– Це легко виправити. Мене звати Лео. Леонардо, – ще осяйніше усміхнувся він. – Я з Італії, тут проїздом, в гостях у брата.

– Вероніка, – буркнула я, про себе відзначаючи, що з такою зовнішністю треба бути янголом, що літає на білих крилах і має німб. Інакше це буде не чоловік, а катастрофа для жіночих сердець.

І ця бісова голівудська посмішка! Ні в ній, ні в погляді, ні в жестах незнайомця не відчувалось ніякого фальшу та манерності, і я спіймала себе на тому, що спостерігаю за тим, як він струшує головою, аби прибрати  хвилясті прядки каштанового волосся, що падали на очі.

– От і познайомились! – вдоволено посміхнувся Лео. – То що, ти будеш моєю нареченою?

– Слухай, – не витримала я, – я тебе вперше бачу. Ми незнайомі. Можу повторити по складах. Я не виходжу заміж за незнайомців!

– Зовсім ні? – сумовито уточнив він.

– Зовсім-зовсім, – я починала сердитись.

– Ми познайомились щойно, – Лео був впертим, як віл.

Він що, божевільний?

– Цього мало!

Він зітхнув. Подивився якось дивно, тоді надав обличчю більш-менш серйозного вигляду і видав:

– Розумієш, мені треба наречена.

– Настільки, що ти готовий зробити пропозицію випадковій дівчині, яку бачиш вперше в житті? – сердито поцікавилась я.

– Так. Завтра зранку я збираюсь познайомити батька з нареченою. Та нареченої у мене нема. Тому я пропоную тобі нею стати.

– А якщо я відмовлюсь?

– Ніяких «якщо». Ти погодишся.

Звучало наче насмішка. Та взагалі день – наче насмішка! Жахливий день! Кафе, де я працювала кондитером, після сьогоднішньої перевірки було на межі закриття, а мій хлопець, Юра, з я ким я чи то зустрічалась, чи то просто калька років марнувала час, сьогодні на побаченні заявив, що йому, бачте, треба взяти паузу і подумати, чи треба йому ці стосунки. А моя думка? Та вона його ніколи і не цікавила.

А тепер он заміж кличуть!

Я вже набрала побільше повітря, щоб обізвати свого раптового кавалера божевільним і послати його туди, звідки не повертаються, а прискорення надати цими самими гортензіями, але не встигла. Слова так і застрягли в горлі, коли я побачила свого хлопця, Юру.

Вигляд у нього був самовдоволений, і йшов він якраз до нас. Цілеспрямовано так йшов, з явним бажанням оголосити свій вердикт.