Розділ 4

Після повернення додому мої справи знову повернули у своє русло. Я, як і раніше, проводила час на роботі. З Олексієм майже не бачилася. Навіть до себе в кабінет Аркадій Павлович викликав нас поодинці.

Втім, не те щоб факт того, що я не перетинаюсь з Мозговим, мене якось турбував, просто мені дійсно не сподобався його вигляд у літаку. Хоча... цілком можливо, що він усю ніч до того прокутив у якомусь барі. З тою ж самою Ешлі, наприклад. Тому він не заслуговує на те, щоб його пожаліли.

Ось я й не жалію.

Але Циганкову, звісно ж, не здаю. І не тому, що Олексій мені хоч якось дорогий, просто це не мої методи спілкування з будь-ким. І особливо з керівництвом.

Я розповідаю тільки про свою роботу, про те, що вже обрала собі фахівця, про те, що ми з нею вже встигли побувати «у полях» (так у нас називаються виїзди на «точки», в магазини тобто).

Загалом моїми успіхами Аркадій Павлович лишається задоволений, що й не дивно. Тільки просить приділяти заходу більше уваги, ніж я собі запланувала.

Скріпивши серце, я погоджуюсь. Я особливо не чекаю на великий успіх в Америці, тому не зовсім розумію, навіщо віддавати максимум зусиль туди, звідки ти отримаєш максимум 10% користі. Краще б, звичайно, продовжити розвивати тут у нас, але... З Циганковим сперечатися дуже енерговитратно, а я зараз так втомилася, що просто хочеться впустити руки на його стіл та прилягти одразу ж на них, щоб поспати.

Але замість цього я все ж таки вступаю в полеміку з директором та домагаюся того, що приділятиму Штатам більше, ніж запланувала, але набагато менше, ніж хоче Аркадій Павлович. На цьому й розходимося.

Моє життя входить у звичну колію. Тільки тепер у ній з'являється Ешлі. Дівчина дзвонить мені щодня, звітує про свої успіхи. Я нею дуже задоволена та справді рада, що обрала саме такого фахівця.

Три тижні проходять у бадьорому ритмі. Я не відволікаюся вже ні на що. Ніхто не турбує мене в офісі навіть у вихідні.

- Ганно, - кажу секретарці одного дня, - збери всіх наших у переговорці через десять хвилин, будь ласка. І підготуй проектор.

- Добре, Маргарито Олександрівно, - озивається дівчина. - Вам зробити каву?

Я на мить замислююсь.

- Ні, дякую, - відповідаю, розуміючи, що останнім часом я дуже зловживаю цим гірким напоєм. Серце моє за таке мені точно не подякує. Втім, як і за постійний трудоголізм та відсутність нормального харчування теж. Але мені є що йому заперечити – життя в мене одне, а забезпечувати мене нема кому, до того ж, я шалено люблю свою роботу, тому... доведеться тобі потерпіти, моє серце.

Підхоплюю щоденник та телефон і виходжу з кабінету. Впевнена, що мої співробітники вже чекають на мене. Адже персонал я підбираю собі під стать.

- Здрастуйте, колеги, - кажу, заходячи в переговорку. – Сьогодні я хочу вас познайомити з нашою новою співробітницею у новому офісі, – сама тим часом відкриваю відео-чат та викликаю Ешлі. Ми з нею домовлялися на цей час, що зідзвонимося. Незважаючи на різницю у часі, моя нова співробітниця виходить на зв'язок.

Ми знайомимося. Кожен трохи розповідає про себе, Ешлі – про перші результати своєї роботи. Я слухаю всіх своїх співробітників, і мені неймовірно приємно, що всі вони (за винятком Ешлі, звичайно ж) чудово володіють англійською мовою. З іншого боку, а чого я взагалі очікувала, якщо вибирала людей, схожих на себе?

Наша міжконтинентальна зустріч відбувається чудово та завершується на гарній ноті. Наприкінці ми прощаємось з Ешлі та вимикаємо відео.

Я не питатиму у своїх підлеглих, чи сподобалася їм наша нова колега з тієї простої причини, що мої рішення не обговорюються. Якщо я вибрала її, то я все зробила правильно. Ось доростуть до моєї посади (не в цій компанії, звичайно), тоді можуть критикувати.

Хлопці та дівчата виходять із переговорки, а я на кілька хвилин затримуюсь, відповідаючи на повідомлення.

Клацає замок на дверях, я піднімаю голову та застигаю.

- Привіт, - знайомий оксамитовий голос виводить мене зі ступору. Я повільно підводжуся зі стільця. Складаю руки на грудях, не розуміючи, чого зараз чекати від людини, яка закриває нас в одному приміщенні у робочий час. - Марго, у мене до тебе одне прохання. Питання життя та смерті!

Я хочу сказати, що для нього я Маргарита Олександрівна, але мовчу.

Важко вколоти, коли тебе так просять. А зараз він просить мене саме так.

- Будь ласка, Маргарито! – Олексій підходить до мене ближче, але не доходячи кілька кроків, зупиняється. - Ти мусиш мені допомогти!

- Мушу? – піднімається моя брова.

- Так, Марго! Так! – голос Мозгового мимоволі підвищується. - Крім тебе мені нема до кого звернутися!

А ось це вже цікаво.

- Будь ласка, Марго! - він просить зараз тим особливим тоном, який я так часто чула колись...

- Кажи, - милостиво дозволяю я, знову сідаючи на стілець.

- Вислухай мене спочатку до кінця, - Олексій сідає на краєчок довгого столу, але ближче до мене не підходить. Невже він згадав про особистий простір?

Я киваю, показуючи, що стримаюся, чого б мені це не коштувало.

- Марго, у Чикаго є один знаменитий на весь світ хокейний клуб. Йому вже майже сто років, - продовжує чоловік, а я щосили терплю, щоб не перервати його тираду. - Так ось. Я давно мріяв купити його акції. І тепер вони вже практично у мене в кишені.

– Вітаю. А до чого тут я? – все ж таки не витримую.

– Тут і починається найцікавіше, – Олексій відводить погляд. Цей маленький жест вибиває в мене ґрунт з-під ніг. Він завжди так робив, коли дуже нервував. Невже й зараз він так сильно переживає? – Власник клубу, який виставив на продаж лише п'ять відсотків акцій, на які я й претендую, як би тобі пояснити... загалом у нього традиційні погляди на стосунки. І він уже готовий був продати мені свої акції. А потім у розмові – пам'ятаєш, я поїхав тоді на один день там? - Мозговий нагадує мені про день, коли ми зустрілися в ліфті готелю, - так от, у розмові він згадав, що продасть свої акції тільки людині, яка вже має родину. Потрібно лише повечеряти з ним. Начебто це й буде підтвердженням.