Розділ 3

Цього дня, як і будь-якого іншого, я сиджу на роботі допізна. Намагаюся не відволікатися на різні думки, бо мене тут довго не буде. Тиждень – за моїми мірками, це занадто довго.

Я погоджую все для проведення рекламної кампанії одного бренду, погоджую підняття цін для іншого, підтверджую піарниці нові вступні дані по комунікаціях щодо нової філії та роблю ще сто різних справ.

Крім того, я не забуваю відправити Олексію мої маркетингові плани, супроводжені сухим офіційним текстом. У відповідь отримую милий лист зі смайликами наприкінці.

Я хитаю головою, закриваю пошту та продовжую роботу з файлами, від яких відірвалася, щоб перевірити термінові мейли.

Увечері йду додому остання. Незважаючи на те, що сьогодні п'ятниця я не поспішаю піти з робочого місця. Мені поспішати нема куди. На мене ніхто не чекає. Друзів, з якими можна було б посидіти десь і розслабитися, у мене немає. Я їх так і не придбала, хоча були знайомі, які б хотіли спілкуватися зі мною більше. Але я повністю зосередилася на роботі.

Усі мої друзі – це цифри та звіти.

Так було завжди. Принаймні, наскільки я себе пам'ятаю, я займалася лише навчанням. Поки всі гуляли в компаніях, дискотеках, клубах, я корпіла за підручниками. Я була цілеспрямованою.

І тільки це допомогло мені видертися на той щабель соціальних сходів, де я зараз. Тільки це витягло мене з безпросвітної бідності, в якій я провела своє дитинство. На жаль, мої батьки були добрими людьми, але занадто м'якими. Вони спокійно погоджувалися, коли їм урізали зарплату та навішували додаткові робочі години. Я ж, на щастя, такою не була. Я завжди вміла обстоювати своє право на існування. Завжди вміла досягати поставлених цілей. Усіх, крім однієї...

Я заїжджаю до супермаркету та купую їжі на два дні. Незважаючи на те, що завтра субота, я, як завжди, проведу її на роботі. Я так звикла жити.

Усе моє життя – це робота.

Стандартний сценарій повторюється - сьогоднішній вечір, завтрашній ранок, поїздка в офіс, де я зазвичай повністю поринаю в справи настільки, що не чую стукоту в мої двері.

- Так, Ганно, - кажу я і розумію, що сьогодні моєї секретарки немає.

Вона такий же трудоголік, як і я, лише молодша. Тому я ледве не з боєм виганяла її по суботах та неділях з офісу.

Коли тобі двадцять, вихідні треба проводити з друзями, а не загинатися на роботі, приносячи каву та документи на підпис. Тому тепер у ці дні я сама варю собі каву та заправляю папір у принтер.

Коли тобі двадцять, ти маєш жити і відчувати, що живеш. А коли тобі тридцять, можна вимкнути усі відчуття та старанно працювати. Без почуттів та емоцій.

Усі мої почуття – це графіки та статистика.

- Ганна? - запитую я ще раз з надією. Раптом вона все ж таки вирішила з'явитися в моїй приймальні.

- Привіт трудоголікам, - відчиняються двері мого кабінету, і в них зазирає... Олексій. – А ти чого у суботу на роботі?

Я якусь мить мовчу, вирішуючи, що йому сказати. А потім, не придумавши нічого розумнішого, безглуздо відповідаю питанням на питання:

– А ти чого?

- Я документи заїжджав забрати перед відрядженням, - відповідає, білозубо усміхаючись.

- А я... працюю, - розводжу руками. Втім, мені соромитися нема чого. Подумаєш, проводжу вихідні на своєму робочому місці. От якби я по буднях була незрозуміло де, тоді можна було б відчувати почуття сорому. А так...

Я багатозначно поглядаю в монітор, вдаючи, що неймовірно зайнята.

- Гаразд, - промовляє Олексій. - Тоді не буду відволікати.

От і відмінно. Ось і не треба.

Він іде, а я жорстоко стукаю по клавіатурі. Наче вона винна в тому, що Мозговий мене потривожив. Наче вона грішна через мої думки.

Я підводжусь з-за столу та йду до кавомашини. Мені потрібно декілька хвилин, щоби впорядкувати свої відчуття. Серце трохи збоїть. На щастя, зовні цього не видно. Чортів Мозговий... ось навіщо з'явився?

Спостерігаючи за тоненьким струмком ароматного напою, я глибоко вдихаю та видихаю. Прикриваю очі та розслабляюся.

Відкриваю вії та підхоплюю каву.

Як добре, що в офісі я зараз одна. Нікуди не треба йти, нікого не потрібно викликати до себе – моє збентеження так і залишиться таємницею. Ганебною, дуже ганебною таємницею.

Адже як би я не намагалася, здається, він все одно продовжує жити десь усередині мого серця. У найдальшому куточку, поховане під завалами щоденної рутини, тліє давнє почуття, яке я б з великою радістю вирвала з себе. Нехай навіть разом із цим самим порожнім фіброзно-м'язовим органом, який мені часом так заважає.

Повернувшись на робоче місце, я знову беруся до роботи. Як одержима, намагаюся зробити якнайбільше.

І все одно все не встигаю.

Мені доводиться йти з офісу – мені ще складати валізу, яку ще не зібрано. Та й поспати хоч трохи не заважало б перед раннім ранковим рейсом.

Прощаюсь із охоронцем, який не дивується, побачивши мене так пізно на прохідній, та йду до своєї машини. І вже за деякий час заходжу до себе в квартиру.

Вранці, ледь не проспавши, я розліплю вії та несусь у душ. Прохолодна вода бадьорить та надає прискорення. Однією рукою перевіряю замовлення таксі, зроблене з вечора, іншою наношу макіяж. Одягаюся, перевіряю квартиру, підхоплюю валізу та спускаюся надвір.

У таксі прикриваю очі, щоб не бачити, як зі швидкістю проносяться повз нас будинки та дерева. Але мовчу.

Вчити людей водити – не моя прерогатива. Я – не автоінструктор.

В результаті я приїжджаю до аеропорту раніше, ніж запланувала, і шукаю невелику кав'ярню. Насолоджуюся напоєм, переглядаючи пошту, а потім повільно йду на свій рейс.

Вже сівши в літак, я з тривогою спостерігаю, як заповнюється салон. Майже всі місця в бізнес-класі вже зайняті. Немає тільки мого колеги. Який влітає в останній момент, сліпуче усміхається стюардесам, сипле жартами.

Я підкочую очі. Втім, чому дивуватися?

- Привіт! – Олексій плюхається на крісло поруч зі мною.