Розділ 1

- Молодець, Міллер, - м'яко промовляє наш директор, Аркадій Павлович Циганков, ледве розтягуючи губи в усмішці. Це найвища похвала у його ієрархії компліментів підлеглим. - Так тримати!

- Дякую! – силою утримую на обличчі спокійний вираз, а всередині я просто верещу від щастя.

У цей момент я почуваюся маленькою дівчинкою, якій дід Мороз приніс довгоочікувану ляльку.

Я так чекала на ці слова! Стільки для цього зробила! Буквально ночувала в офісі. І ось проведений минулого тижня захід приніс свої результати.

Тому похвала Циганкова, який звичайно й доброго слова не скаже, для мене неймовірно приємна.

- Отже, повернемося до планів, - парою слів Аркадій Павлович заспокоює моїх колег, які бурхливо реагують на комплімент у бік моєї роботи. Наш директор любить вникати у всі тонкощі діяльності кожного відділу. Саме тому щопонеділка о десятій ранку ми проводимо ці планерки, на яких звітуємо щодо успіхів минулого тижня та доповідаємо про свої плани на майбутній. - До речі, забув вам сказати, що зараз ми познайомимося з нашим новим керівником продажів, - Циганков кидає погляд на свій дорогий годинник, а ми з колегами нишком переглядаємося.

Цілих два тижні ця посада була вакантною. На неї все не могли знайти відповідного кандидата. Що дуже тішило Василя Іолантьєва, заступника керівника відділу продажу та тимчасового виконувача обов'язків самого керівника, який дуже сподівався на швидке підвищення.

А тепер Вася сидить за довгим столом переговорки блідий, як крейда. Здається, сюрприз про призначення нової людини був несподіванкою не тільки для нас, а й для тихого безініціативного Іолантьєва.

Кинувши на бідолашного побіжний погляд, я переводжу очі в телефон та квапливо переглядаю пошту. Зачитавшись, я не навіть не помічаю, як повітря в приміщенні ніби розжарюється.

- Дорогі колеги, - звучить голос Аркадія Павловича, який вириває мене із цифрового світу, - познайомтеся, наш новий керівник відділу продажу – Олексій Ігорович Мозговий.

Я піднімаю очі від екрану телефону та завмираю, відчуваючи, як серце провалюється кудись униз під стіл і летить далі, пробиває чотири поверхи і землю та мчить у відкритий космос.

Бути такого не може!

Я дивлюся на людину, яку тільки-но представив Циганков, і розумію, що не помилилася – переді мною зараз стоїть той, хто колись підніс мене до небес, а потім ураз розбив моє серце.

Жадібно розглядаю його обличчя, кожна рисочка якого мені до болю знайома.

Подорослішав, змужнів. Він уже не той гарний хлопець, з яким я просиділа за партою два останні роки у школі – він уже приємний молодий чоловік. Такий самий привабливий, як і раніше. Тільки легка щетина на щоках, якої ніколи не було у школі. У всьому іншому він залишився таким же шалено-привабливим та чарівно-прекрасним.

Поки я намагаюся упорядкувати свої думки, Олексій уже встиг зачарувати половину присутніх. Друга половина ще дивиться на нього з недовірою. Але, я впевнена, це ненадовго. Варто йому пожартувати, як усі одразу розтануть та вважатимуть його чи не найкращим другом.

- Сідай, Олексію, - добродушно звертається до нього Циганков. – Зараз я тобі представлю твоїх колег, а потім ми послухаємо, що вони пропонують нам цього тижня.

- Добре, Аркадію Павловичу, - привітно усміхається Олексій та сідає на вільне місце поряд з Васею.

Іолантьєв тепер різко червоніє. Біденький. Як би його удар не схопив із такими змінами внутрішнього стану.

Втім, мій внутрішній стан зараз, здається, практично нічим не відрізняється від Васіного. Серце б'ється десь у скронях, приглушуючи всі звуки навколишнього світу. Руки трохи тремтять, тому я передбачливо зчепила їх у замок.

Непомітно роблю глибокий вдих та так само повільно видихаю. Мені треба зібратись. Потрібно взяти себе в руки. Колеги не мають права нічого помітити. Мені не можна псувати репутацію Залізної леді.

– Це Людмила Василівна Корольова, наш головний бухгалтер. А це Іван Михайлович Капітанов, керівник відділу логістики. З Ванею, до речі, тобі потрібно буде погодити останнє відвантаження до “Капітолію”. Мені Олег дзвонив, – Олег – це якийсь родич нашого Аркадія Павловича, власник мережі магазинів “Капітолій”. Мабуть, він уже встиг про щось наскаржитися нашому директорові. – Але це обговоріть після планерки, – продовжує директор. – А це Маргарита Олександрівна Міллер, наш керівник відділу маркетингу, – звучить крізь шум у моїх вухах.

Я на мить прикриваю очі, а потім переводжу їх на Олексія.

Та одразу ж тону в його пронизливому погляді...

***

Серце завмирає, а руки німіють. Я, наче прив'язана тонкою ниткою, продовжую вдивлятися у нього.

І в ту ж мить розумію, що він мене впізнав. У вирах навпроти пролітають якісь емоції, розпізнати які неймовірно складно – надто швидко вони зникають.

- Дуже приємно, - скоріше читаю по його губах, ніж чую в реальності ці слова.

Горло пересихає, стає важко говорити. Збираюся з останніми силами.

- Взаємно, - видавлюю з себе.

І відразу ж відводжу свої очі в екран телефону. Дозволяю собі ще раз прикрити вії, які потім миттєво розпахую – неможливо перевіряти пошту із заплющеними очима.

Палець машинально ковзає по екрану, зіниці механічно бігають по списаній чорним текстом білій сторінці якогось договору, який мені надіслали, а ось думки далекі від робочої документації.

Я не знаю, чи дивиться на мене Олексій - адже сама на нього не піднімаю погляду, але відчуваю себе немов на вершині вулкана, що в цю секунду вивергається. Земля піді мною тремтить та хитається - здається, це руйнується моє спокійне життя, яке я протягом багатьох років вибудовувала для себе.

Монотонне бурмотіння Циганкова, що весь цей час звучить для мене розпливчастим фоном, затихає. На зміну йому приходить дзвінкий голос головного бухгалтера, який повідомляє про податкову перевірку, що пройде незабаром. Потім він затихає, поступаючись місцем логісту. Так один за одним усі присутні тут керівники звітують про свої плани на цей тиждень.