Глава 7

Яскравий місяць пробирався крізь густі гілки вікових дерев. Я йшла вузькою стежкою, відмахуючись від гілок, які чіплялися за волосся, ніби були живими і так і норовили вирвати більше. Оглянувши себе, зрозуміла, що на мені все та ж шовкова сукня, кольори слонової кістки.

Ліс був схожий на той, яким ми їхали сюди. Ні, навіть не просто схожий, це був точно той самий ліс! Мені здавалося, що мене переслідують, я постійно оглядалася. Нічні звуки стихли, навіть птахів не було чути. Раптом, збоку, з кущів пролунав тріск гілок, а за ним утробне гарчання.

Повільно обернувшись, я побачила дві пари жовтих очей. Тхари! Перша думка, яка спала на думку, бігти! Бігти якнайдалі! І я побігла, так швидко, наскільки це взагалі було можливо. Я летіла через цей чортовий ліс, не гірше метеора не розбираючи дороги, вже не помічаючи гілки, що плескали мене по обличчю та тілу. Мене гнав уперед страх і жовті очі, які тепер здавались усюди. Ще кілька метрів шаленого бігу і я врізаюсь у щось тверде і падаю. Зіткнення вийшло раптове з легких вибило все повітря. Впавши на землю, я не могла зітхнути. Немов риба, викинута на берег, я намагалася навчитися знову дихати.

- Ти хто? - пролунав владний, хрипкий голос наді мною. - І що ти тут робиш?

Коли я нарешті змола зробити вдих, різко підскочила на місці, озираючись, але нікого поруч, окрім людини, навпаки, не виявила. Він був у плащі та в темряві нічного лісу, я не бачила його обличчя. До того ж на ньому був капюшон.

- Повторю своє запитання. Ти хто і що тут забула? - роблячи крок уперед і зупиняючись навпроти, прогарчав незнайомець.

- Я .... я ... - все ще оглядаючись на всі боки, мямлила я. Незнайомця, здавалося, це тільки злило.

- Язик проковтнула? - насуваючись на мене, прошипів він.

- Та з якого дива, я повинна тобі говорити своє ім'я, - вирішивши, що мені все ж таки причудилися ці монстри, нарешті прийшла до тями я. Як то кажуть у страху очі великі.

- Ти поранена, - без тіні жалю вимовив незнайомець.

Адреналін бив по скронях так, що я не помітила, як однією з гілок, мені подряпало щоку і зараз з рани рясно текла кров.

- От чорт! - Вилаялася я, намагаючись рукавом зупинити кров. Подивившись униз, зазначила, що цю сукню я більше не одягну. Уся спідниця була підірвана і в багнюці. Незнайомець, дивлячись на мої напівголі ноги, криво посміхнувся.

- Губу закатай, збоченець! - Намагаючись стерти кров з обличчя, сказала я. – Краще скажи, де я?

- Ти знаєш, - той самий хрипкий голос. - Тільки не зрозумію, що ти тут робиш, дівчинко!? Як опинилася тут?

- Якби я знала! - психанула я. - А ти хто такий? - кивнула в його бік, ще затискаючи щоку.

- Я той, кого бояться, - у його голосі я не почула хвастощів, він просто констатував факт.

- Та невже? - я вигнула у своїй улюбленій манері брову.

Ця людина і справді здавалася небезпечною. Та й що він тут робить посеред ночі? А ще більше мене хвилювало питання: "Що я тут роблю і як опинилася"?

- Що з тобою? - Зацікавлений голос незнайомця в чорному, долинав немов крізь пелену.

– Що? - Розгублено запитала я, перш ніж впасти в непритомність.

Отямилася від того, що мене хтось тряс за плечі.

– Миро! Миро, прокинься! - стривожений голос мага, повільно проникав у мою свідомість.

- Що з нею?! – це вже голос Марти.

-Магія прокинулася! - рикнув Відж.

- Миро, ти мене чуєш?

- Магія? - Стривожений голос няні розлетівся по покоях.

- Тобі нагадати, що Мірабела темна? - з роздратуванням кинув маг.

– Я і без тебе це знаю! – парирувала Марта. - Що з нею? Чому моя дівчинка у крові?

- Не заважай! Миро! Миро, прокинься! - тормошив мене Відж. Сяк-так розліпивши очі, шепнула:

- Що сталося? Де той... у плащі? - Слабким голосом прошепотіла я.

- Миро, дівчинко моя! Про кого ти? - одразу поруч виявилася Марта.

Відж допоміг мені сісти у ліжку. Усі чекали моєї відповіді. Облизнувши пересохлі губи, я глянула на подушку, на якій лежала, вона була вся в крові.

Інстинктивно доторкнулася до пораненої щоки і зашипіла. На обличчі справді був слід від гілки, що подряпала мене, і засохла кров. Відкинувши ковдру жахнулася. Сукня розірвана, ноги в синцях і саднах.

- То був не сон! - дивлячись на картину, що відкрилася, прошепотіла я.

- Що з твоєю рукою? - спантеличено спитав Відж, беручи мене за праву руку, прибираючи з неї шматки сукні. Від ліктя до зап'ястя йшов візерунок із темно-фіолетових лілій.

- Мітка! Миро!

- Та що, Міро?! Я, чортзна, де була! Ось поясни мені! Як я опинилася у темному лісі?! - трохи прийшовши до тями, налетіла я на Віджа.

- У тебе на руці родова мітка! - Спантеличено промовив маг.

- Що це означає? - не зрозуміла я.

- Це означає, що ти заручена! - прогарчав він у відповідь.

- Що означає заручена? Ти жартуєш? - У моєму голосі з'явилися істеричні нотки. - З ким?

- Тобі краще це знати! - сердився Відж.

- Не вали все на мене! Я гадки не маю, як опинилася в цьому проклятому лісі! Мене мало не зжерли ті тварюки, я вся як побита собака! Поясни мені, як таке вийшло? - Не поступалася я.

- Є лише одне пояснення цьому...

- І яке ж? - пирхнула я.

- Магія, - видихнув Відж. - У тобі прокидається магія і вона ж обрала тобі майбутнього чоловіка.

- Хочеш сказати, що я щоночі тепер почуватимуся так, як сьогодні? І в якому значенні чоловік? Це жарт? - Нічого не розуміла я.

- На жаль, Миро! Такі позначки з'являються у тих, кого обрала магія. Про якого незнайомця ти говорила? – уже спокійніше поцікавився Відж.

- Я налетіла на нього в лісі, коли тікала від тхарів. Ми до ладу не встигли поговорити, він дуже хотів дізнатися моє ім'я, але я не сказала. Після, знову відключилася і вже прокинулася тут.

- Отже це темний, - видав із спантеличеним виглядом маг.

– Що означає темний? Він такий, як я? - Зігнула брову, остаточно прийшовши до тями.

- Схоже на те! Хто ще може ходити в темному лісі посеред ночі, якщо не темний? Причому дуже сильний, коли тхари відступили від своєї здобичі, - кивнув у мій бік Відж. - І, швидше за все, він і є тим, кого вибрала магія для тебе.