Глава 3

- Ні! Ні! І ще раз ні! Поверніть мене додому! - не витримала я.

- Хіба ти не хочеш побачити сестру та матір? - тиснув на хворий мозоль Відж.

- Я сирота!

- Вже ні. І твоїй сім'ї потрібна твоя допомога. У тебе буде час подумати до світанку. Я не прошу тебе допомагати мені шукати отруйника, просто будь поруч з Аделіною, а я займуся пошуками злочинця та порятунком Ізабелли.

- Я...

- Не відповідай зараз, подумай до ранку. Твоя кімната ліворуч, - махнув рукою Відж, показав напрямок. - Іди відпочивай, ти сьогодні багато чого пережила, ще й цей вибух.

Іншого вибору не лишилося. Голова розколювалася нещадно, зараз би пів життя віддала за знеболювальне. Зайшовши в кімнату, знайшла ліжко, поряд тумбочка, дзеркало та у вазі гарний букет польових квітів, а поряд свічка. З вікна відкривався вид на заднє подвір'я. Але я нічого не змогла розглянути, було занадто темно. У всій цій метушні, я зовсім забула спитати про туалет. Розвернувшись, я спрямувала назад. Але вічинивши двері, почула голоси...

- Де Лоя? - запитував Сем.

– Лоя померла. Я ледве встиг перемістити Мірабелу, доки серце Лої ще билося.

Отже, там Лоя, а точніше я, все ж таки померла в аварії. Чорт! Вилаялася я подумки і знову прислухалася. 

- Семе, я знаю, що вона була для тебе особливою, але повір, я нічого не міг зробити, крім як перемістити їх знову у свої тіла. Вибач, я не міг втратити Мірабелу.

Виходить Сем, кохав Лою? Ось чому він так дбайливо ставився до мене.

- Ти певен, що вона мертва? - гарчав крізь зуби Сем.

- Я більше не відчуваю її, - похмуро мовив Відж.

Більше нічого не кажучи, Сем вискочив надвір, штовхнувши двері з ноги так, що ті мало не злетіли з петель.

- Тобі не казали, що не добре підслуховувати? - повертаючись у мій бік, усміхнувся Відж.

- Забули, я сирота, - знизала плечима я, повністю відчиняючи двері, чудово розуміючи, що право вибору, яке мені так люб'язно надали, розтануло як сон.

- Ти щось хотіла?

- Так. Де у вас можна....ну...це. Вбиральня? - замямлила я.

Відж засміявся і показав рукою надвір.

- Джас та Сем у дворі, вони покажуть.

Вийшовши за двері, зіткнулася із Семом.

- Вибач, я хотіла... 

- За будинком і направо, - холодно кинув і обійшовши мене подався до будинку.

Ніч була зовсім темна, майже нічого не видно. Я навпомацки обійшла будинок і побачила, що Джас з ліхтарем годує коней. Впоравшись зі своїми справами, вирушила назад до будинку, так само навпомацки. Зайшовши, тихо прошмигнула в свою кімнату і зачинила двері на гачок, добре, що він тут був.

Ранок почався несподівано. Я прокинулася, різко сідаючи в ліжку, від того, що хтось бив у двері. Розплющуючи очі, сподівалася, що все вчорашнє, було страшним кошмаром. Але ні, та сама кімната з тією ж тумбою і польовими квітами. Вставати зовсім не хотілося, тож я знову впала на подушку і накрилася з головою ковдрою.

- Вставай, дівчинко, сніданок холоне, - голос Віджа з того боку дверей діяв не гірше за крижану воду.

Відкинувши ковдру, встала з ліжка. Лягала я вчора в одязі.  Я знати не знаю цих трьох, причому, один з них, якщо вірити їхнім же словам - маг." Гаразд, вирішуватимемо проблеми в міру їх надходження!" - подумала я і рішуче відчинила двері.

- Виспалася? - дбайливо промовив Відж. Я, на диво, спала як немовля. Але чоловікові дісталося лише коротке "так" з мого боку.

– Тоді прошу – сніданок на столі, – махнув рукою Відж у бік столу, за яким ми вчора сиділи.

На ньому був хліб та чай, а ще сир та трохи молока.

- Не багато, але чим можемо, - прокоментував Відж мій погляд.

Я озирнулася на всі боки. Джаса та Сема в будинку не було.

- А де..? - договорити я не встигла, Відж випередив.

- Хлопчики з ранку пішли полювання. Тебе не стали будити. Раніше Лоя завжди пов'язувалася з ними... - чоловік розсудливо замовк, розуміючи, що зараз краще не торкатися цієї теми. - Ти ухвалила рішення?

- А в мене хіба лишився вибір? - розлютилася я.

- Ні, - без тіні жалю чи каяття, вимовив Відж. - Ти маєш рацію, не залишилося. Ти маєш допомогти своїй сім'ї.

- Це ви так кажете! А я знаю, що сім'ї в мене ніколи не було! Та й кому допомагати? Батьку, який своїми руками хотів мене вбити? - все більше розпалювалася я, не помітивши, що до будинку увійшли Джас та Сем.

- Аделіна не переживе, якщо з Ізабеллою щось станеться.

- Тобто я правильно розумію, що королева не в курсі, що її дочку отруїли? Ти їй не сказав? - вгадала я, схрещуючи руки на грудях.

- Аделіна вже багато років не покидає своїх покоїв. Ізабель її не часто відвідує, - виправдовувався Відж.

- Ти все розрахував, зізнайся? - продовжувала я тиснути на нього.

- Так! Я планував тебе повернути! Але не такою ціною! Я не знав, що дівчисько припреться до палацу за короною і тим більше не знав, що доведеться вибирати чию душу рятувати! - спалахнув у відповідь маг.

- Твою ж ..., - вилаялася я і розштовхавши братів, які, почувши лайку, так і стояли у дверях, вибігла на вулицю.

Думки хаотично проносилися в голові, але одна думка нав'язливо билася, не даючи спокою. Сім'я? У мене є сім'я?! Мама, батько та навіть сестра. Скільки разів я мріяла про це, сидячи в кімнаті на холодному підвіконні дитбудинку. Важко повірити, що кажуть ці люди. Але, важко не повірити на власні очі. Я озирнулася на всі боки. Навколо були такі ж непоказні будинки, що й наш, обгороджені простими лозинами. Але, що найбільше впадало в око, це дерева. Вони були скрізь. Озирнувшись, зрозуміла, що село знаходилося на узліссі і далі йшло вглиб його. Перед будинками, за ними, скрізь росли величезні ялинки та чагарники. Вчора я цього не розглянула, проте сьогодні у мене з'явилася така можливість. Раптом ззаду на плече впала чиясь долоня. Я не звикла, щоб до мене підкрадали так тихо, тому кидок через стегно вийшов сам собою. Відпльовуючись від пилу, на мене дивився Джас, який нічого не розумів.

- За що?