Розділ 14

Я прокинулася від мелодії Наташі Бедінгфілд — Pocketful of Sunshine. Рука машинально потягнулася до телефону, але перш ніж я змогла натиснути кнопку, відчула теплу, важку долоню на своєму животі під футболкою. Це вже стало майже звичкою: Гліб завжди знаходив спосіб десь прилаштувати свою руку — або на моєму животі, або на стегні. Я автоматично втягнула живіт. «Треба більше бігати», — подумала я, ковтаючи миттєве невдоволення собою. Хоча, мушу зізнатися, з кожним днем його дотики здавалися мені дедалі... природнішими.

Телефон не припиняв дзвонити. Глянувши на екран, я побачила ім’я Даніяра — мого кузена. Він телефонував нечасто, тож я вирішила відповісти, навіть не намагаючись виповзти з обіймів Гліба.

— Що тобі треба?

— Привіт, мала. Потрібна допомога, — його голос був занадто бадьорим для такої ранньої години.

— Я схожа на гуманітарний центр? — буркнула я, одночасно силкуючись вирватися. Але марно: Гліб тримав мене міцно.

— Ха-ха, дуже смішно. Побудь із Розаліною та Платоном, будь ласка. Ми з «білочкою» маємо вилетіти за чотири години, а мама не встигне повернутися до вечора.

З одного боку, я справді люблю племінників, хоч ми й бачимося рідко. Вони неймовірно розумні як на свій вік. Але з іншого... як Гліб поставиться до раптових маленьких гостей? Чоловік почув, що я розмовляю, і лише незадоволено буркнув щось собі під ніс.

— Я тут трохи зайнята, — я спробувала розвернутися до Гліба. — Дуже зайнята, — додала я вже гучніше, бачачи, що він почав підслуховувати.

Він ліниво провів рукою по моєму животу, залишаючи за собою теплий слід. Усередині все знову перевернулося.

— Чув я, яка ти «зайнята», — засміявся Даніяр у слухавці. — Ну, будь ласка. Ти ж найкраща сестра у світі!

— Ну, гаразд, — швидко здалася я. — Але якщо вони щось зламають, сам будеш ремонтувати.

— Дякую! Скинь мені адресу! — Даніяр не гаяв часу: я почула лише короткі гудки.

Я поклала телефон на тумбочку й зустрілася з поглядом Гліба. Ми провели останні п’ять днів у пошуку «мене» — тобто заняття чи роботи, яка захопила б мене настільки, щоб я відчула ту саму пристрасть, що й люди навколо. Але, щиро кажучи, нічого не зачепило. Ми відвідували різні курси та майстер-класи, проте результат був незмінним: максимум трохи розваги, але жодного внутрішнього вогню.

— Хто це був? — запитав Гліб хрипким ранковим голосом.

— Даніяр, мій двоюрідний брат. Попросив посидіти з його дітьми сьогодні. І вони, схоже, вже їдуть до нас.

— Діти?

Гліб хитро всміхнувся, і в його очах спалахнув лукавий блиск.

— Навіть не думай жартувати про це, — попередила я, розуміючи, куди він клонить.

— Та чого жартувати? — протягнув він, не перестаючи всміхатися. — Тобі пора репетирувати.

— О-о-о, ні, ти мене в це не вплутаєш! Якщо тобі так хочеться — знайди собі іншу жертву.

Гліб обняв мене ще міцніше, так, що я ледь не задихнулася від його близькості.

— Мене цілком задовольняє ця жертва.

***

 Незабаром Даніяр подзвонив у двері. Я кинулася відчиняти, готуючись допомогти з речами, але Гліб випередив мене, миттєво взявши на себе роль господаря дому.

— Привіт, — мовив Даніяр, із легкою посмішкою киваючи Глібові. Потім звернувся до мене: — Усе гаразд, Ніколь?

— Звісно. Тільки не намагайся підкупити мене своєю фірмовою усмішкою.

Я перевела погляд на дітей. Вони були маленькими копіями свого батька: такі ж блакитні очі й темне волосся.

— А що, вона колись мене підводила? — Даніяр підморгнув. — О, я чув про твою ситуацію, — продовжив він, розглядаючи Гліба. — То ти… наречений нашої Ніколь, так?

Гліб, нічого не підозрюючи, з гідністю кивнув.

— Саме так. Велике щастя, що після всього пережитого ми разом.

Я ледь не закотила очі. Даніяр лише хитнув головою. Його посмішка була теплою, але я бачила в його погляді іронію.

— Ти почав щось згадувати? — запитав кузен ніби буденно, але в його голосі ховалася неабияка цікавість.

Гліб насупився й провів рукою по волоссю. На його чолі з’явилася та сама зморшка, яку я раніше чомусь не помічала.

— Щось на кшталт того, — відповів Гліб глибоким, але дещо невпевненим голосом. — Небагато, але деякі моменти з дитинства спливають... Здається, пам’ятаю дім, де жив... — він замовк, намагаючись пригадати деталі.

— Радий це чути. Ви маєте чудовий вигляд разом, — додав Даніяр, зробивши наголос на останньому слові.

Даніяр належав до тих людей, які не могли втриматися від шпильки чи бажання копнути глибше. Його погляд зупинився на Глібі, очі ледь звузилися. Він ніби сканував його.

— Тільки знаєш, мала… — він нахилився до мого вуха й прошепотів: — Обережніше з усім цим, добре? Часом ролі можуть стати надто реальними.

Його натяк змусив мене напружитися.

— Я впораюся, — відрізала я.

Даніяр кивнув і присів перед дітьми, які весь цей час розглядали Гліба, наче дивовижну нову іграшку.

— Білченята, — він ніжно торкнувся носика Розаліни, — поводьтеся добре з тіткою… та дядьком Глібом. Домовилися?

— Так! — хором відповіли Розаліна й Платон.

— Я люблю вас, — Даніяр торкнувся щік кожної дитини, і його погляд став напрочуд м’яким.

— Ми теж лубимо! — вигукнула Розаліна, обіймаючи його за шию. Платон притиснувся до сестри. Цей момент був настільки зворушливим, що в мене защеміло серце.

Даніяр підвівся й міцно потиснув руку Глібові.

— До зустрічі. Бережи їх.

— Безумовно, — впевнено відповів Гліб.

Розаліна довго не зводила з Гліба великих захоплених очей, а потім раптом випалила:

— Ти галненький! То ти плинц для нафсьої тітки бджілки?

Гліб, трохи збентежений, нахилився до дівчинки:

— Скоріше її лицар, — відповів він із таким серйозним виглядом, наче складав присягу.

Дівчинка захихотіла. Я теж усміхнулася, але в цей момент Даніяр знову нахилився до мого вуха. Його голос пролунав ледь чутно, але гостро: