14 глава

Я прокинулася від мелодії Natasha Bedingfield - Pocketful of Sunshine. Моя рука машинально потягнулася до телефону, але перш ніж я змогла натиснути кнопку, я відчула теплу, важку руку на своєму животі, під футболкою. Це вже стало майже звичкою — Гліб завжди знаходив спосіб десь покласти свою руку, або на живіт, або на стегно. Автоматично вдихнула, намагаючись зробити живіт меншим.  «Треба більше бігати», — подумала, ковтаючи мимовільне невдоволення собою. Хоча, зізнаюся, якось з кожним днем його дотики все більше здавалися... природними.

Телефон не припиняв дзвонити, поглянувши на екран, побачила, що дзвонив Даніяр, мій кузен. Він не часто телефонував, тому я вирішила відповісти, навіть не виповзаючи з-під Гліба.

— Що тобі треба?

— Привіт, мала. Потрібна допомога, — його голос був занадто бадьорим для такої ранньої години.

— Я схожа на гуманітарний центр? — буркнула, одночасно намагаючись вирватися з Глібових обіймів. Але марно, він тримав мене ще міцніше.

— Ха-ха, дуже смішно. Побудь з Розаліною та Платоном, будь ласка. Ми з білочкою маємо вилітати через чотири години, але мама не зможе повернутися до вечора.

З одного боку, я дійсно люблю своїх племінників, хоч ми і не бачимося так часто. Вони такі розумні, як для дітей їх віку. Але з іншого боку... як Гліб сприйме раптових маленьких гостей? Чоловік почув, що я розмовляю, і тільки незадоволено буркнув щось собі під ніс.

— Я тут трохи зайнята, — спробувавши розвернутися до Гліба. — Дуже зайнята, — додала я, дивлячись на чоловіка, який явно почав підслуховувати розмову. Він ліниво провів рукою по моєму животу, залишаючи після себе теплий слід, що викликав дивне відчуття, ніби щось всередині перевернулося.

— Чув я, яка ти «зайнята», — засміявся Даніяр на тому кінці. — Ну, будь ласка. Ти ж найкраща сестра у світі.

— Ну, гаразд, — швидко здалася я. — Але якщо вони щось зламають, то сам будеш ремонтувати.

— Дякую! Скинь мені адресу, — Даніяр не гаяв часу, кинувши слухавку, і я почула сигнал відключення.

Я поклала телефон на тумбочку й зустрілася з поглядом Гліба.

Ми провели останні п'ять днів у пошуку мене — тобто, чим я могла б зайнятися, яке хобі чи робота захопить мене настільки, щоб я відчула ту саму пристрасть, що і люди навколо мене. Але, чесно кажучи, нічого не захопило мене повністю. Ми відвідували різні місця, але результат був той самий — максимум трохи розваги, але без того внутрішнього вогню, що я шукала.

— Хто це був? — запитав чоловік хриплим ранковим голосом.

— Даніяр, мій двоюрідний брат, — відповіла, зітхаючи. — Він попросив мене посидіти з його дітьми сьогодні. І, схоже, вони вже їдуть до нас.

— Діти?

Гліб хитро усміхнувся, його очі з лукавим блиском спостерігали за мною.

— Навіть не думай жартувати про це, — попередила я, підозрюючи, куди це йде.

— Та чого жартувати? — протягнув, не припиняючи усміхатися. — Тобі треба буде репетирувати.

— О-о-о, ні, ти мене в це не вплутаєш, — намагаючись вирватися з його обіймів. — Якщо ти хочеш цього, то краще знайди собі іншу жертву.

Гліб усміхнувся ще ширше і обняв мене ще міцніше, ледь не викликавши у мене втрату можливості дихати нормально.

— Мене сповна задовольняє ця жертва.

***

Незабаром Даніяр подзвонив у двері. Я швидко підбігла, готуючись допомогти з багажем, але Гліб випередив мене, відкривши двері й одразу взявши на себе роль господаря ситуації.

— Привіт, — мовив Даніяр, з легкою усмішкою киваючи головою у бік Гліба. — Все гаразд? — звернувся до мене і усміхнувся. 

— Звісно. Тільки не намагайся обдурити мене своєю чарівною усмішкою.

Я перевела погляд на дітей, які виглядали як маленькі копії свого батька, з такими ж блакитними очима й темним волоссям.

— А що, вона колись мене підводила? — він підморгнув. — О, я чув про твою ситуацію, — з усмішкою продовжив брат, поглядаючи на Гліба. — Тобто ти… наречений нашої Ніколь, так?

Той, нічого не підозрюючи, з гідністю кивнув, трохи нахиливши голову.

— Ага, саме так, — відповів він з тією ж спокійною впевненістю, яка чомусь завжди дивувала мене. — Це велике щастя, що після всього, що сталося, ми разом.

Я ледве втрималась від того, щоб не закотити очі, почувши цю фразу. Даніяр тільки хитнув головою, але його усмішка була теплішою, ніж раніше, хоч я й бачила в його очах легку іронію.

— Ти почав щось згадувати? — продовжив Даніяр, ніби буденно, але в його голосі ховалося занадто багато неприхованої цікавості.

Гліб нахмурився, провів рукою по волоссю, намагаючись зібратися з думками. Я побачила, як на його чолі з’явилася невелика зморшка. Чому я ніколи не запитувала його про це?

— Щось на кшталт, — мовив Гліб, його голос був глибоким і невпевненим. — Не багато, але деякі спогади з'являються... як моменти з дитинства. Здається, я пам'ятаю дім, де жив... — він знову замовк, нахиляючи голову вбік, намагаючись пригадати більше.

— Радий це чути. Ви маєте чудовий вигляд разом, — додав брат, роблячи великий акцент на останньому слові.

Даніяр був одним із тих, хто не міг втриматись від того, щоб підколоти або копати глибше, особливо коли відчував якусь інтригу. Його погляд спинився на Глібі, і я помітила, як його очі ледь звузилися. Він наче шукав у його обличчі щось.

— Тільки, знаєш, мала… — він нахилився до мене ближче, і пошепки промовив: — Обережніше з цим всім, добре? Часом такі ролі можуть стати трохи… реальнішими, ніж ти планувала.

Його слова прозвучали з натяком, я спробувала зберегти усмішку, але всередині була не на жарт стурбована.

— Я впораюсь, — коротко відповіла, не дозволивши паніці проявитися зовні.

Даніяр кивнув, присівши навпочіпки перед дітьми, які до цього моменту зацікавлено розглядали Гліба, як нову іграшку, що з'явилася в їхньому світі.

— Білченята, — почав він з ніжною усмішкою, торкаючись кінчиком пальця носика Розаліни, — поводитеся добре з тіткою… та дядьком Глібом. Гаразд?