Розділ 13

— Чому саме флористика? — запитав Гліб, зупинившись у дверях студії.

Я знизала плечима, розглядаючи його: сьогодні він був у темних джинсах та легкій сорочці, що робило його менш схожим на офісного тирана. Насправді я й сама не до кінця розуміла, чому обрала це заняття першим зі списку, який ми так старанно складали вчора.

— Я, як і всі жінки, люблю квіти, — відповіла я, намагаючись удати, що це очевидно. — Навіть ті, хто кажуть, що їм це не потрібно, таємно мріють їх отримати.

Гліб усміхнувся і на мить затримав на мені погляд. Здається, моя відповідь йому сподобалася.

Коли ми увійшли до невеликої затишної студії, де нас зустріла лагідна жінка з русявим волоссям, усе навколо здавалося майже ідилічним. У повітрі витав густий аромат свіжих квітів, сонячні промені лагідно проникали крізь вікна, а на стінах висіли витончені натюрморти.

Пелагея, наша викладачка, почала з короткої історії, розповідаючи, як мистецтво складання букетів розвивалося протягом століть. Вона говорила про японську ікебану, засновану на філософії простоти та гармонії, про Вікторіанську епоху, коли квіти були способом передавати таємні послання, і про сучасну флористику, що перетворилася на бізнес із мільярдними оборотами.

— Флористика — це не просто про рослини, — пояснювала вона, ставлячи на стіл оберемок білих лілій. — Це про історії, які ми розповідаємо. Кожен букет має свою мову. Наприклад, лілії завжди символізували чистоту. Даруючи їх, ви кажете про щось значно більше, ніж просто про красу.

Гліб стояв поруч, але його присутність привертала забагато уваги. Дівчата в студії буквально не зводили з нього очей. Одна з них, особливо нахабна, почала щось щебетати йому, явно намагаючись зацікавити.

— Ви часто займаєтеся флористикою? — почула я її солодкий голос, поки мої руки перебирали стебла.

— Ні, це вперше, — відповів він. А потім із м’якою усмішкою додав: — Але я тут зі своєю нареченою, тому сьогоднішній день присвячений тільки нам.

Тієї миті я відчула, як губи мимоволі розпливаються в усмішці. Але не встигла я насолодитися моментом, як та сама дівчина продовжила:

— Ой, а я думала, що це ваша молодша сестра. Вам подобаються зовсім молоденькі?

Я заледве втрималася, щоб не закотити очі. Ну от, знову ці «компліменти». Я зосередилася на квітах, намагаючись ігнорувати її, але почула, як Гліб тихо хмикнув — він явно помітив, що мене це зачепило.

— Що ти там твориш, наречено? — його голос повернув мене до реальності.

— Намагаюся створити щось шедевральне, — зухвало кинула я, показуючи на свій букет, який поки що більше нагадував хаотичну купу різнотрав’я.

Пелагея підійшла допомогти, пояснюючи правила композиції, але мої думки витали деінде. Я краєм ока стежила за Глібом: він вправлявся з квітами так легко, наче робив це все життя. Інші учениці теж це помітили. Ще одна брюнетка з надмірно пухкими губами нахилилася до нього майже впритул:

— А ви дуже талановитий.

Та що з цими дівчатами?! Чому вони не можуть просто складати свої букети? Це вже ставало смішним. Я взяла ніж і почала обрізати троянди, але через роздратування не помітила, як лезо ковзнуло по пальцю.

— Ай! — різкий біль змусив мене здригнутися. На шкірі миттєво виступила кров. Я інстинктивно притиснула палець до губ.

— Ніколь, ти в порядку? — Гліб миттєво опинився поруч.

— Так, усе нормально, — пробурмотіла я, уникаючи його погляду. Рана була дріб’язковою, але його миттєва реакція знову змусила мене почуватися ніяково.

— Дай-но подивлюся, — він обережно взяв мою руку. Його дотик був теплим, і я відчула, як щоки починають палахкотіти. — Тобі потрібен пластир.

— Це просто подряпина, — я спробувала вивільнити руку, але він наполіг. Під серцем прокинулося дивне, незвичне хвилювання. Невже мені справді подобається його турбота? Гліб дістав пластир і акуратно заклеїв мій палець. Я вже збиралася щось сказати, щоб розрядити атмосферу, аж раптом побачила, як та сама брюнетка пильно спостерігає за нами. Її погляд був таким пихатим, що я, не втримавшись, по-дитячому показала їй язика. Тієї ж миті мене накрило почуття маленького тріумфу, але я не одразу збагнула, що Гліб усе бачив. Його брови підскочили вгору, а на губах з’явилася широка насмішкувата усмішка.

— Що ти робиш? — запитав він, і в його очах застрибали веселі іскри.

— Нічого особливого, — я швидко відвернулася, прикушуючи губу й проклинаючи свою імпульсивність.

— Ти ж знаєш, що я це бачив? — він тихо засміявся, усе ще притримуючи мою руку.

— Вона це заслужила, — пробурмотіла я вже впевненіше.

Гліб лише похитав головою.

— Ніко, ти дивовижна. Але не варто витрачати нерви на таких, як вона.

Я хотіла заперечити, але він раптом притягнув мене ближче. І перш ніж я встигла бодай щось зрозуміти, його губи торкнулися моїх. Це був швидкий, майже невагомий поцілунок. Секунда, дві — і все. Повітря навколо ніби загусло, а в голові запаморочилося. Гліб нахилився ще ближче і злегка потерся носом об мій ніс. Цей ніжний, майже інтимний жест зводив мене з розуму.

— Що це було? — прошепотіла я, намагаючись не видати свого збентеження.

— Ти проти? — у його голосі бриніла ледь стримувана насмішка. Гліб зовсім не здавався розгубленим. Навпаки, він повністю контролював ситуацію, наче це було частиною його власного плану. Його погляд завмер на моїх губах, і я знала: якщо він зараз наблизиться знову, я не зможу його зупинити.

— Глібе... — лише й змогла вимовити я. Він ледь усміхнувся і повільно відсторонився.

— Ти так дивно реагуєш, Ніко. Якби я не знав тебе краще, подумав би, що тобі не сподобалося.

У тому-то й біда, що сподобалося. Заняття тривало ще годину. Я бачила, як Гліб уважно вибирає квіти, ніби шукаючи щось особливе. Нарешті він зупинився на тонкій стеблині конвалії й акуратно заправив її мені за вухо.

— Тобі личить, — тихо промовив він.