10 глава

Я швидко переодягнулася в легінси та топ, прагнучи скоріше залишити дім, поки Гліб був зайнятий. Залишити дім стало моїм єдиним рятівним варіантом після всього, що сталося. Вийшовши на вулицю, глибоко вдихнула свіже ранкове повітря. Кожен удар моїх ніг об тротуар здавався ритмом, який допомагав упорядкувати думки. Біг завжди допомагав мені, ще з часів школи.

Що ми маємо?

По-перше, Гліб не такий вже й наївний, як я сподівалася. Його не так легко обдурити. Це означає, що треба бути обережнішою. Грати свою роль максимально переконливо, не залишаючи простору для підозр.

По-друге, у нього є пістолет. Ця думка не давала мені спокою. Весь час, поки я бігла, ця картина стояла перед очима. Це робить його небезпечним. Можливо, навіть смертельно небезпечним для мене.

Але що мене насправді хвилює — це третє. Як він взагалі згадав про пістолет? У нього ж амнезія. Чи це був рефлекс? А що, як він починає згадувати щось більше, ніж дрібні деталі? Це могло б означати кінець моєї гри. Або навіть кінець для мене.

Я побігла ще швидше, ніби намагаючись утекти від своїх думок, але вони наздоганяли мене разом із кожним кроком, поки не вийшла на шлях до маленької пекарні в кінці кварталу. Вдихнула аромат свіжого хліба та випічки. Я натиснула на двері, і з пекарні вийшов теплий аромат, який миттєво обволік мене, як ковдра.

— Ясмін, привіт! — вигукнула я, зупиняючись біля прилавка.

Ясмін була подругою моєї сестри. Вона володіла цією пекарнею вже п’ять років, і навіть у свої двадцять шість вона перетворила її на справжню перлину. Її бізнес процвітав, і було видно, що вона живе цією справою. Я дивилася на неї з легкою заздрістю — у неї була пристрасть, справа її життя, яка приносила їй задоволення і успіх. А я? Чи зможу я колись знайти щось таке ж важливе для себе?

— О, Ніколь, давно тебе не бачила! Тобі як завжди? — привітно усміхнулася Ясмін, витираючи руки рушником і підходячи ближче.

— Не зовсім... — відповіла я, обмірковуючи своє замовлення. — Мені, будь ласка, два карамельних сінабонів. І ще два для мого боса, який ненавидить солодощі... Головне, щоб вони були без вишні. У нього алергія на них.

Ясмін підняла брови, дивлячись на мене з легким здивуванням.

— Ти впевнена, що він їх оцінить, якщо ненавидить солодощі? — запитала вона з ноткою грайливості в голосі.

Я зітхнула, усміхаючись у відповідь.

— Я не знаю, але сподіваюся, що вони допоможуть йому трохи розтанути.

Ясмін засміялася, швидко загортаючи булочки в акуратні коробки. Вона простягнула мені пакет і ще раз тепло усміхнулася.

— Спробуй з цим босом бути м’якшою, — порадила вона, ледь помітно підморгнувши.

— Постараюся, — відповіла я, беручи пакет і прощаючись.

***

Коли я повернулася до будинку Черняка, мене одразу охопило неспокійне передчуття. Почувши два голоси з вітальні, я мимоволі напружилася. Відчуваючи, як серце починає битися сильніше, я відкрила двері й зайшла всередину.

Те, що я побачила, змусило мене затримати подих. Мої руки раптово ослабли, і паперовий пакет із випічкою впав на підлогу.

— Кирило... Юрійович? — слова злетіли з моїх губ перш, ніж я встигла їх обдумати.

Чоловік підняв погляд на мене, не виказавши жодної емоції. Він лише злегка поправив окуляри, його обличчя залишалося байдужим, як завжди. Сталеві очі, світле волосся, що виблискувало під світлом, і міцна статура — усе в ньому відлякувало і водночас притягувало. Видавництво, яким він володів, було одним із найуспішніших у країні, і його репутація була незаперечною. І ще одна річ, яка мене турбувала — я його боялася. Боялася настільки, що моє серце стискалося лише від думки про те, що він може дізнатися правду.

Він уже все розповів Глібу? Я перевела погляд на Гліба, і моє серце закалатало ще сильніше. Він сидів, повернувшись до мене, вираз його обличчя був байдужим. Але через секунду його губи вигнулися в усмішці, і він підійшов до мене, підіймаючи пакет із підлоги. Кирило також піднявся зі свого місця.

— Проведеш мене, наречена Гліба? — його слова прозвучали скоріше як наказ, ніж прохання.

Я кивнула, намагаючись не видати свою тривогу. Ми вийшли на вулицю, і я відчула, як холодний вітер обвіяв моє обличчя. Але цей холод був нічим у порівнянні з тим, що я відчувала всередині. Кирило раптово зупинився і поглянув на мене своїми сірими, непроникними очима.

— Знаєш, я приїжджаю з відрядження і дізнаюся, що у мого найкращого друга, якого я знаю майже все життя, є наречена. Яку я лише знав, як його особистого асистента, а виявляється, що вони зустрічалися. Уявляєш?

Я мовчала, намагаючись зібрати думки, але він не дав мені часу на це.

— Чого мовчиш? Боїшся? Тобі варто боятися. Я залишаю тебе з ним тільки тому, що ти знаєш про нього все. І йому дійсно потрібна буде допомога, коли він повернеться в компанію. Але... зробиш хоч один неправильний крок… — він нахилився ближче, майже шепочучи, кожне слово різке й холодне. — Я. Тебе. Знищу. Навіть твій татусь тобі не допоможе.

Мої коліна ледь не підломилися під тиском його слів, але намагалася тримати себе в руках.

— Я тебе не розумію, — промовила, сподіваючись, що це розвіє напругу.

Кирило нахмурився, а потім усміхнувся, але це була усмішка вовка, який знає, що здобич уже не втече.

— Правильно, грай до кінця, — він обернувся і пішов, залишивши мене стояти на місці з тисячею запитань і страхом у серці.

Повернувшись до будинку, побачила Гліба на терасі. Сидів на плетеному кріслі, неспішно їсть булочку. Спочатку я дивилася на нього із захопленням, але раптом зрозуміла, що він їсть карамельну булочку, а не звичайну. Це моя улюблена!

— Гей, це взагалі-то моя!

— Там ще дві залишилися, — відповів він, як ні в чому не бувало.

— Смачно хоча б було тобі? — поцікавилася я, підійшовши ближче.

— Дуже, — відповів чоловік, жуючи з видимим задоволенням.

Для боса, який завжди пив каву без цукру і здавалося, не міг терпіти нічого солодкого, він був аж надто задоволений. Я знову подивилася на нього з легкою підозрою, але він лише усміхнувся.