Розділ 10

Я швидко переодягнулася в легінси та топ, прагнучи якнайшвидше залишити дім, поки Гліб був зайнятий. Втеча стала моїм єдиним рятівним варіантом після всього, що сталося вночі. Вийшовши на вулицю, я глибоко вдихнула свіже ранкове повітря. Кожен удар моїх ніг об тротуар ставав ритмом, який допомагав упорядкувати думки. Біг завжди рятував мене, ще з часів школи.

Що ми маємо?

По-перше, Гліб не такий уже й наївний, як я сподівалася. Його не так легко обдурити. Це означало, що треба бути втричі обережнішою. Грати роль максимально переконливо, не залишаючи жодного простору для підозр.

По-друге, у нього є пістолет. Ця думка не давала мені спокою. Увесь час, поки я бігла, ця картина стояла перед очима. Зброя робила його небезпечним. Можливо, навіть смертельно небезпечним для мене.

Але що мене насправді хвилювало — це третє. Як він взагалі згадав про пістолет? У нього ж амнезія! Чи це був рефлекс? А що, як він починає згадувати щось більше, ніж дрібні деталі? Це могло б означати негайний кінець моєї гри. Або навіть кінець для мене самої.

Я побігла ще швидше, намагаючись утекти від власних думок, але вони наздоганяли мене з кожним кроком, аж поки я не звернула до маленької пекарні в кінці кварталу. Вдихнула знайомий аромат свіжого хліба. Коли я відчинила двері, зсередини вирвався теплий запах випічки, який миттєво обволік мене, як затишна ковдра.

— Ясмін, привіт! — вигукнула я, зупиняючись біля прилавка.

Ясмін була подругою моєї сестри. Вона володіла цією пекарнею вже п’ять років і навіть у свої двадцять шість перетворила її на справжню перлину. Її бізнес процвітав, було видно, що вона живе своєю справою. Я дивилася на неї з легкою заздрістю — у неї була пристрасть, справа життя, що приносила задоволення й успіх. А я? Чи зможу я колись знайти щось настільки ж важливе?

— О, Ніколь, давно тебе не бачила! Тобі як завжди? — привітно всміхнулася Ясмін, витираючи руки рушником.

— Не зовсім... — відповіла я, обмірковуючи замовлення. — Мені, будь ласка, два карамельні сінабони. І ще два для мого боса, який ненавидить солодощі... Головне, щоб вони були без вишні. У нього алергія.

Ясмін підняла брови, дивлячись на мене з грайливим здивуванням.

— Ти впевнена, що він їх оцінить, якщо терпіти не може солодкого?

Я зітхнула, усміхаючись у відповідь.

— Не знаю, але сподіваюся, що вони допоможуть йому трохи розтанути.

Ясмін засміялася, швидко загортаючи булочки в акуратні коробки. Вона простягнула мені пакет і ще раз тепло всміхнулася.

— Спробуй бути з цим босом м’якшою, — порадила вона, ледь помітно підморгнувши.

— Постараюся, — відповіла я, беручи пакет і прощаючись.

*** Коли я повернулася до будинку Черняка, мене одразу охопило тривожне передчуття. Почувши два голоси з вітальні, я мимоволі напружилася. Серце застукало сильніше. Я відчинила двері й зайшла всередину.

Те, що я побачила, змусило мене затамувати подих. Руки раптово ослабли, і паперовий пакет із випічкою впав на підлогу.

— Кириле... Юрійовичу? — слова злетіли з моїх губ перш, ніж я встигла їх обдумати.

Чоловік підняв на мене погляд, не виказавши жодної емоції. Він лише злегка поправив окуляри; його обличчя залишалося кам'яним, як і завжди. Сталеві очі, світле волосся, що виблискувало під лампами, і міцна статура — усе в ньому відлякувало і водночас притягувало. Видавництво, яким він володів, було одним із найуспішніших у країні, а його репутація була незаперечною. І була ще одна річ: я його боялася. Боялася настільки, що серце стискалося від самої думки, що він може дізнатися правду.

Він уже все розповів Глібу? Я перевела погляд на боса. Він сидів, повернувшись до мене, з байдужим виразом обличчя. Але за секунду його губи вигнулися в усмішці, він підійшов і підняв пакет із підлоги. Кирило також підвівся.

— Проведеш мене, «наречена Гліба»? — його слова пролунали радше як наказ, ніж як прохання.

Я кивнула, намагаючись не виказати тривоги. Ми вийшли на вулицю, холодний вітер обпік моє обличчя. Але цей холод був нічим порівняно з кригою всередині. Кирило раптово зупинився і вп’явся в мене своїми сірими, непроникними очима.

— Знаєш, я повертаюся з відрядження і дізнаюся, що у мого найкращого друга, якого я знаю майже все життя, є наречена. Яку я знав лише як його особисту асистентку. А виявляється, ви весь цей час зустрічалися. Уявляєш моє здивування?

Я мовчала, намагаючись зібрати думки до купи, але він не дав мені шансу.

— Чого мовчиш? Боїшся? Тобі варто боятися. Я залишаю тебе з ним лише тому, що ти знаєш про нього все. І йому справді знадобиться допомога, коли він повернеться в компанію. Але... зробиш бодай один хибний крок… — він нахилився ближче, майже шепочучи, і кожне слово було як удар. — Я. Тебе. Знищу. Навіть твій татусь тобі не допоможе.

Мої коліна ледь не підкосилися, але я змусила себе триматися.

— Я вас не розумію, — промовила я, сподіваючись, що це розвіє напругу.

Кирило насупився, а потім усміхнувся — але то була усмішка вовка, який знає, що здобич уже в нього в зубах.

— Правильно. Грай до кінця.

Він розвернувся і пішов, залишивши мене стояти на місці з тисячею запитань і крижаним жахом у серці.

Повернувшись до будинку, я побачила Гліба на терасі. Він сидів у плетеному кріслі й неспішно їв булочку. Спочатку я дивилася на нього із замилуванням, але раптом зрозуміла: він їсть карамельну булочку! Мою улюблену!

— Гей, це взагалі-то моя!

— Там ще дві залишилися, — відповів він як ні в чому не бувало.

— Смачно хоч було? — поцікавилася я, підійшовши ближче.

— Дуже, — відповів чоловік, жуючи з видимим задоволенням.

Для боса, який завжди пив каву без цукру і, здавалося, терпіти не міг нічого солодкого, він був аж надто задоволений. Я знову подивилася на нього з підозрою, але він лише всміхнувся.

— Тобі не варто на таке налягати, — підколола я його. — Ти вже не в тому віці, та й фігура…