Розділ 7

За кілька днів Гліба виписали з лікарні. Для будь-якої іншої людини це, мабуть, стало б справжнім святом. Але для мене цей момент перетворився на черговий етап кошмару. Тепер мені доведеться жити з цим мудаком ще цілий місяць. Гліб сидів поруч зі мною в машині, мовчки дивлячись на дорогу, і я ніяк не могла збагнути, що коїться в його голові.

Коли ми під'їхали до будинку, він несподівано поклав руку мені на спину, допомагаючи вийти з авто. Це було настільки незвично, що я на мить заціпеніла.

— Дякую, — пробурмотіла я, намагаючись приховати збентеження.

— Не варто, — відповів він, розглядаючи мене так, ніби намагався знайти в моєму обличчі відповіді на всі свої запитання.

Черняки — його батьки — дивилися на нас із сумішшю турботи й занепокоєння. Валентина, струнка й вишукана жінка в елегантній сукні, мала вигляд бізнес-леді з обкладинки модного журналу. Вона володіла мережею бутіків, але зараз у її погляді читалася лише тривога матері за сина. Володимир же, зі своєю спортивною фігурою та непохитною впевненістю, більше нагадував колишнього атлета, ніж поважного депутата. Я відчувала їхні пильні погляди й мимоволі здригалася від думки про те, що буде, коли вони дізнаються правду.

— Глібе, ти впевнений, що тобі буде зручно? Може, нам варто залишитися з вами ще на кілька днів? — лагідно запитала Валентина.

— Ні… усе буде гаразд, — тихо відповів Гліб, зацікавлено позирнувши на мене. — Мені потрібно відпочити, відновитися... і розібратися в усьому.

Я ледь стримала усмішку. Ну що ж, любий, розбирайся! Побачимо, як ти відпочинеш.

— Гаразд, якщо ти так вирішив... — мати Гліба ще раз подивилася на мене. — Ми будемо поруч, якщо щось знадобиться.

Після чергового кола прощань батьки нарешті поїхали, залишивши нас удвох перед великим будинком.

— Ну що ж, тепер доведеться терпіти, — прошепотіла я собі під ніс, дивлячись, як Гліб, трохи накульгуючи, прямує до дверей.

— Що ти сказала? — перепитав він, повернувши голову.

— Я сказала, що ми нарешті вдома, коханий, — солодко всміхнулася я, імітуючи героїнь телесеріалів.

Гліб підняв одну брову й ледь помітно всміхнувся.

— Мені подобається, коли ти називаєш мене «коханим». Це значно краще, ніж «діду».

— Не звикай.

Ми ввійшли до його будинку, який раніше здавався мені таким же холодним і непривітним, як і сам господар. За ті кілька днів, поки Гліб був у лікарні, я встигла трохи «обжити» цей стерильний простір. Додала затишку, розкидавши свої речі то тут, то там. Тепер у вітальні стояли мої улюблені квіти, на кухні оселилися мої чашки, а у ванній я окупувала полицю біля дзеркала. Креми, лосьйони, зубна щітка — усе те, що робить дім живим. У гардеробній, де його одяг був розвішаний із військовою точністю, я відвоювала собі кілька полиць. Я намагалася не порушувати його ідеальний порядок, але зробила так, щоб мої сукні та костюми виглядали природною частиною інтер’єру. Дім Черняка тепер здавався не просто його власністю, а нашим спільним гніздечком.

Він повільно обвів поглядом кімнату, намагаючись впізнати бодай якусь деталь. Його золотисті очі злегка примружилися. Здається, орієнтуватися в «новій» реальності йому було справді важко. Гліб важко зітхнувся й вмостився на дивані. Я не втрималася від внутрішньої усмішки, бачачи, як він намагається привернути мою увагу.

— Ніколь, принеси мені води, — промовив він таким тоном, наче ми досі в офісі. Це миттєво мене роздратувало.

— Вода? Тільки якщо скажеш чарівне слово.

Гліб на мить завмер, мабуть, гарячково підбираючи варіанти.

— Будь ласка, — тихо вимовив він.

Я взяла склянку і, наблизившись до нього, продовжила роль «ідеальної нареченої».

— Ось, любий, — із патоковою усмішкою я вручила йому воду. Гліб узяв склянку, спостерігаючи за мною так, наче все ще намагався розгадати якусь таємницю.

Дивися, не вдавися.

— А що в нас на вечерю?

Твоя совість.

— Замовимо піцу? — запропонувала я.

Він скривився.

— Можливо, ти щось приготуєш?

— Я не вмію, — безсоромно збрехала я. Насправді я чудово готувала ще з часів навчання у Ванкувері й могла б забабахати будь-який кулінарний шедевр. Але йому про це знати зовсім не обов’язково.

— Не вмієш? — Гліб знову здивовано підняв брову.

— Так. І взагалі, ти казав, що хочеш навчитися готувати для мене, бо мені подобаються чоловіки на кухні, — я випалила це з такою наївністю, що він на кілька секунд онімів, перетравлюючи почуте. Але зрештою лише приречено зітхнув.

Поки ми чекали на піцу, я мимоволі замислилася: а чи не стане Глібу зле від такої їжі? Якщо він роками їв лише парову броколі, його імунна система може оголосити війну цій «жирній потворі» на тарілці. Але чому мене це взагалі хвилює? Він знущався з мене одинадцять місяців, вичавлював усі соки своїми примхами. Я іноді пообідати не встигала через його термінові доручення! А тепер я сиджу й переживаю за його шлунок? Це було безглуздо. Заслуговує на неприємності — нехай отримує. Хай сам вирішує, чи варта піца ризику для його «стерильного» організму.

Гліб почав засипати мене запитаннями. Він хотів знати все: яким він був раніше, хто зараз керує справами, чи не пішла компанія на дно за час його відсутності. Ці розпити почали мене напружувати — хотілося втекти якнайдалі.

— Зараз усім займається твій молодший брат. Сьогодні я перевіряла — в офісі все стабільно.

Гліб задумливо кивнув. Його погляд став гострішим, він вдивлявся в мої очі, ніби шукав там якусь приховану підказку. Кожне його слово посилювало моє відчуття, що я блукаю мінним полем, де один невірний крок призведе до вибуху.

— Брат... — повторив він. — Артем, правильно?

— Так, Артем, — підтвердила я. — Він тримає все під контролем, поки ти... ну, відновлюєшся.

— І ти йому допомагаєш? — він нахилився трохи ближче.

— Так, — зітхнула я, намагаючись не піддаватися його магнетизму. — Намагаюся тримати все на плаву. Хтось же має це робити, коли ти... не зовсім собою.