7 глава

Декілька днів потому Гліба виписали з лікарні. Для будь-якої іншої людини це, мабуть, стало б справжнім святом. Але для мене цей момент перетворився на справжній кошмар. Тепер мені доведеться жити з цим мудаком ще місяць. Гліб сидів поруч зі мною, дивлячись на дорогу, і я не могла зрозуміти, що відбувається в його голові. 

Коли ми під'їхали до будинку, він неочікувано поклав руку мені на спину, допомагаючи вийти з машини. Це було настільки незвично, що я на секунду навіть забулася.

— Дякую, — намагаючись приховати своє збентеження.

— Не варто, — відповів він, досі розглядаючи мене так, ніби намагається згадати щось дуже важливе.

Черняки — його батьки — дивилися на нас із сумішшю турботи й занепокоєння. Валентина, струнка і стильна жінка в ніжній сукні, виглядала як бізнес-леді з модного журналу. Вона володіла бутиками в центрі, але зараз у її очах була лише мати, яка турбувалася про свого сина. Володимир же, з його спортивною фігурою і впевненістю, більше нагадував колишнього спортсмена, ніж депутата. Я відчувала їхні пильні погляди і мимоволі думала, що буде, коли вони дізнаються правду.

— Глібе, ти впевнений, що тобі буде зручно? Може, нам варто залишитися з вами ще на пару днів? — лагідно запитала Валентина, оглядаючи сина.

— Ні… все буде гаразд, — відповів Гліб тихо, поглядаючи на мене з цікавістю. — Мені потрібно трохи відпочити, відновитися... і розібратися в усьому.

Я ледь втримала усмішку. Ну що ж, любий, розбирайся! Побачимо, як ти будеш відпочивати.

— Гаразд, якщо так... — мати Гліба ще раз подивилася на мене. — Ми будемо поруч, якщо щось знадобиться.

Після ще кількох прощань батьки Гліба поїхали, залишивши нас удвох перед великим будинком.

— Ну, що ж, тепер доведеться терпіти, — пробурмотіла, дивлячись, як Гліб, кульгаючи, йде до дверей.

— Що ти там сказала? — перепитав чоловік, повернувши голову й дивлячись на мене з цікавістю.

— Я сказала, що тепер ми вдома, коханий, — солодко усміхнулася я, наслідуючи голоси тих усіх телесеріалів, де головні герої демонструють свою «ідеальну» любов.

Гліб підняв одну брову й усміхнувся.

— Мені подобається, коли ти називаєш мене «коханий», це краще ніж «старий».

— Не звикай до цього.

Ми опинилися в його будинку, який був таким же холодним і непривітним, як і сам Гліб. За ті декілька днів, коли він був відсутній, я встигла трохи «обжити» цей простір. Додала трохи свого затишку, розкидавши свої речі тут і там. Тепер у вітальні стояли мої улюблені квіти, на кухні з'явилися мої чашки. У ванній я розставила свої косметичні засоби на полиці біля дзеркала. Креми, лосьйони, зубна щітка — все, що робить будь-який дім більш жіночним. У гардеробній, де його одяг був розкладений з військовою точністю, я виділила собі кілька полиць і вішалок, намагаючись не порушувати його порядок, але при цьому зробити так, щоб мої речі виглядали так, ніби вони завжди тут були. Сукні, костюми, спортивний одяг — все було розкладене на своїх місцях. Будинок Гліба тепер виглядав не просто його, а як… наш.

Він обвів поглядом кімнату, неначе намагаючись згадати кожну деталь. Його золотисті очі злегка примружилися. Здається, йому дійсно було складно орієнтуватися в новій реальності. Гліб вмостився на дивані, важко зітхнувши, я не втрималась від усмішки, бачачи, як він намагається привернути мою увагу.

— Ніколь, принеси мені воду, — промовив, ніби ми були в офісі, цим же роздратував мене.

— Вода? Тільки якщо ти скажеш чарівне слово.

Гліб на мить завмер, мабуть, намагаючись згадати слово.

— Будь ласка, — тихо попросив.

Я взяла склянку і, підходячи до нього, продовжила грати в гру «ідеальної домогосподарки».

— Ось, любий, — із солодкою усмішкою вручила йому склянку. Гліб узяв її, спостерігаючи за мною так, наче він ще не зрозумів, що ж відбувається.

Дивися не подавися.

— А що в нас на вечерю?

Твоя совість.

— Замовимо піцу? — запропонувала.

Він скривився.

— Можливо ти щось приготуєш?

— Я не вмію, — безсоромно збрехала. Насправді я навчилася готувати у Ванкувері під час навчання, і могла б зробити будь-яку страву або випічку, яку тільки забажаю. Але йому про це знати не треба.

— Не вмієш? — Гліб знову підняв брову.

— Так, і ти казав, що хочеш навчитися готувати для мене, тому що мені подобаються чоловіки, які готують, — я вистрілила цією фразою з такою невинністю, що він на секунду навіть замовк, мабуть, намагаючись обробити почуте. Але потім він просто зітхнув і здався.

Поки ми чекали на піцу, я почала міркувати, чи не буде Глібу погано від такої їжі. Якщо він весь час харчувався тільки здоровою, може, його імунна система не впорається з цією «потворою» на тарілці. Але чому це мене хвилює? Чому я взагалі турбуюся про нього? Він знущався з мене стільки часу, доводячи до краю своїми примхами та вимогами. Я страждала через нього, іноді навіть пропускаючи прийоми їжі, щоб встигнути виконати всі його накази. А тепер я тут сиджу і думаю, чи не завдасть йому шкоди шкідлива їжа? Це було безглуздо. Якщо хтось і заслуговує на неприємності, то це він. Хай вже сам вирішує, чи варто ризикувати своїм «чистим» організмом заради бургера чи піци.

Гліб почав засипав мене питаннями. Він хотів знати все: яким він був раніше, хто зараз працює замість нього, чи змінилося щось у компанії за той час, поки він був відсутній. Ці питання почали трохи напружувати мене, і я все більше бажала забігти кудись далеко.

— Зараз всім займається твій рідний молодший брат. Сьогодні я все перевіряла в офісі, у них там все добре.

Гліб задумливо кивнув, але я бачила, що він досі намагається зібрати докупи шматочки своєї пам’яті. Його погляд став уважнішим, він дивився на мене так, наче намагався знайти якусь невловиму підказку в моїх очах. Кожне його слово лише підсилювало відчуття, що я блукаю по мінному полю, де кожен необережний крок може призвести до катастрофи.