6 глава

Наступний день розпочався для мене з бажання помсти, приправленого невинною хитрістю. Я замовила нашу улюблену їжу... Точніше, мою улюблену їжу, яку він терпіти не міг. Коробка найсмачніших бургерів, картоплею фрі, і навіть кількома пляшками солодкої газованки. Цей вибір був для нього справжнім випробуванням, адже чоловік був прихильником здорового харчування. Гліб Володимирович завжди кривився, коли я замовляла собі піцу, бургери або, не дай Боже, що-небудь смажене у фритюрі. Його обличчя тоді змінювалося з «серйозного боса» на «справжнього аскета, якому боляче від вигляду смаженої картоплі». Тепер я мала можливість помститися за всі ті рази.

Коли я приїхала до лікарні, він був сам у розкішній палаті. Ідеальне місце для ідеальної людини, яка перетворила моє життя на робочий кошмар. Великі вікна, біле світло, яке заливало приміщення, і пахощі ліків. Але що мене найбільше вразило, це те, що Гліб виглядав зовсім по-іншому. Він виглядав… вразливим. 

Чоловів сидів на краю ліжка, дивлячись у вікно, ніби глибоко задумався, хоча я була впевнена, що всередині його думки були такими ж розмитими, як і мої. Як тільки я побачила його, у мене виникло дивне бажання все це припинити, але замість цього я підійшла ближче й обійняла його зі спини. Я зробила це так, як це зробила б справжня наречена: ніжно, ласкаво, з усією тією любов'ю, якої у мене не було до нього. Чоловік здригнувся від мого дотику. Повернувши голову до мене, його холодні очі зустрілися з моїми.

— Ти щось згадав? — запитала, роблячи голос як можна більш ніжним і турботливим.

Він похитав головою, і я відчула таке жадане полегшення.

 — Вибач мені, Ніко. Я ж можу називати тебе так?

Я завмерла на мить, не знаючи, що відповісти. Він ніколи не називав мене «Ніко». У кращому випадку, він би кинув щось на кшталт «Ніколь» з таким виразом обличчя, наче він зневажав навіть саму думку про моє ім’я.

— Звісно, як тобі зручно.

Повільно відсіла від нього трохи далі, намагаючись приховати, як мені стало незручно від такої близькості.

— Тобі, мабуть, дуже боляче, що я не можу тебе згадати?

— Я... — Що йому сказати? Що мені абсолютно байдуже, що він мене не пам'ятає, бо я сама намагаюся забути всі моменти, коли він був поруч? Або що я рада, що він нічого не пам'ятає, і тепер я можу трохи попсувати йому нерви? Але замість цього я натягнула на обличчя усмішку, яку можна було б назвати «милою» і відповіла: — Не переживай. Все в порядку, головне… не напружуйся. Тобі не потрібно поспішати, щоб все згадати. У нас все життя попереду.

Все життя попереду? Справді? Якщо рахувати від сьогоднішнього дня, то попереду у нас ще тридцять днів цієї гри.

— Як ми... почали зустрічатися? — запитав, уважно роздивляючись моє обличчя.

Брехати легко, коли не треба вигадувати все з нуля. Найкраща брехня — це коли в ній є частичка правди, так?

— Ми… Я працювала твоєю асистенткою, — почала я, намагаючись виграти час. — Ти завжди був… — тут я замислилась, як правильно підібрати слова. Кровожерливим, мудаком, придурком, бісом, самодуром — все це було б дуже влучно, але не підходило для цієї ситуації. — Вимогливим.

Гліб нахилив голову, слухаючи мене з усією увагою, і я продовжила:

— Ти залишав мене до ночі на роботі, так що у мене просто не було часу на побачення. Але одного дня ми якось залишилися після роботи разом, і все змінилося.

Гліб на мить задумався, а потім з усмішкою сказав:

— Залишилися разом після роботи... І що, ми одразу зізналися одне одному в коханні?

— Ні, звичайно! — поспіхом заперечила, намагаючись не вибухнути сміхом від абсурдності цієї ситуації. — Це все розвивалося поступово. Ти спочатку мене... дратував. Але потім я побачила твої кращі сторони.

— Кращі сторони? А які це?

Я ледве стрималася, щоб не сказати «ніякі», але натомість промовила:

— Ну, ти був… Відповідальний, розумний, іноді навіть турботливий. І ти був дуже романтичним.

Гліб знову повернув голову до вікна, але цього разу його губи розтягнулися у легкій усмішці. Він ніколи раніше не усміхався для мене.  Мені здається, що я потрапила в якусь паралельну реальність.

— Ти така мила, Ніколь. І… красива. Я розумію минулого себе, чому зробив тобі пропозицію.

Це був не просто удар нижче пояса — це був справжній нокдаун, від якого я ледве трималася на ногах. Мої щоки почали горіти. Гліб Володимирович ніколи не робив мені компліментів. Ні-ко-ли. Його репертуар здебільшого складався з образливих зауважень, пасивної агресії і неодноразових згадок про те, як я «псує усе», або ж просто «постійно роблю щось не так». І тут раптом… красива? Добряче все ж таки він вдарився головою. Він бачив мене тільки вчора і сьогодні, а вже говорить такі речі. Схоже, що амнезія не просто змінила його пам'ять, а й стиль спілкування.

— Але... чому твоя футболка виглядає так, ніби ти витягла її з дуп... з ліжка після того, як на ній спали, — скептично запитав він, звузивши очі.

А ні, все з ним добре. Ось це вже більше схоже на того Гліба Володимировича, якого я знала і... терпіти не могла.

— Це такий тренд, старий, — пожартувала я, сподіваючись, що це слово зачепить його. — Зараз всі так ходять. Називається «прокинулася, і так пішла».

— Тренд носити м'ятий одяг? Ніколь, я раціональна людина, і навіть без пам'яті я точно знаю, що ти просто забула попрасувати свою футболку. Тож, чому б не визнати це?

— Не все можна вирішити раціонально, Глібе. Наприклад, цей тренд. Це бунт проти перфекціонізму! — з натхненням почала я, хоча в душі вже хапалася за голову від своїх слів.

Гліб підняв одну брову, явно розмірковуючи над моїми словами, а потім раптом засміявся. Я мало не підстрибнула на місці. Це був ще один удар по моїй уяві. Гліб Володимирович, який сміється? Чесно кажучи, його сміх завжди звучав у моїх найгірших кошмарах. Але цей сміх був іншим — теплим, навіть приємним.