Розділ 6

Наступний день розпочався для мене з бажання помсти, приправленого невинною хитрістю. Я замовила нашу улюблену їжу... Точніше, мою улюблену їжу, яку він терпіти не міг. Коробка найсмачніших бургерів, порція картоплі фрі й навіть кілька пляшок солодкої газованки. Цей вибір мав стати для нього справжнім випробуванням, адже мій бос завжди був фанатичним прихильником здорового харчування. Гліб Володимирович щоразу кривився, коли я замовляла собі піцу, бургери або, не дай Боже, що-небудь смажене у фритюрі. Його обличчя тоді миттєво змінювалося з «суворого шефа» на «стражденного аскета, якому фізично боляче від одного вигляду фастфуду». Тепер я нарешті мала можливість віддячити йому за всі ті повчальні погляди.

Коли я приїхала до лікарні, він був один у своїй розкішній палаті. Ідеальне місце для ідеальної людини, яка перетворила мій рік на робоче пекло. Великі вікна, біле світло, що заливало приміщення, і ледь відчутний запах ліків. Але що мене вразило найбільше, то це те, що Гліб мав зовсім інший вигляд. Він здавався… вразливим.

Чоловік сидів на краю ліжка, дивлячись у вікно, ніби глибоко задумався, хоча я була впевнена, що всередині його думки були такими ж розмитими, як і мої власні. Щойно я побачила його, у мене виникло дивне бажання припинити цю гру, але натомість я підійшла ближче й обійняла його зі спини. Я зробила це так, як зробила б справжня наречена: ніжно, ласкаво, з усією тією любов'ю, якої насправді до нього не відчувала. Чоловік здригнувся від мого дотику. Він повернув голову, і його зазвичай холодні очі зустрілися з моїми.

— Ти щось згадав? — запитала я, роблячи голос якомога ніжнішим.

Він похитав головою, і я відчула жадане полегшення.

— Вибач мені, Ніколь. Я ж можу називати тебе так... чи просто Ніко?

Я завмерла. Він ніколи не називав мене «Ніко». У найкращому випадку він кидав сухе «Ніколь» із таким виразом обличчя, наче сама згадка мого імені була для нього марудною справою.

— Звісно, як тобі зручно.

Я повільно відсіла трохи далі, намагаючись приховати незручність від такої близькості.

— Тобі, мабуть, дуже боляче, що я не можу тебе згадати?

— Я... — Що мені йому сказати? Що мені абсолютно байдуже, бо я й сама мрію забути кожен момент нашої спільної роботи? Чи що я щаслива, бо тепер можу безкарно псувати йому нерви? Але натомість я начепила «милу» усмішку й відповіла: — Не переживай. Усе гаразд. Головне — не напружуйся. Тобі не потрібно поспішати. У нас попереду все життя.

Усе життя? Справді? Якщо рахувати від сьогоднішнього дня, то попереду в нас було ще тридцять днів цієї вистави.

— Як ми... почали зустрічатися? — запитав він, уважно вивчаючи моє обличчя.

Брехати легко, коли не треба вигадувати все з нуля. Найкраща брехня — та, у якій є крихта правди, чи не так?

— Ми… Я працювала твоєю асистенткою, — почала я, виграючи час. — Ти завжди був… — тут я завагалася, підбираючи слова. Кровожерливим мудаком, придурком, бісом, самодуром — усе це було б влучно, але не зараз. — Вимогливим.

Гліб нахилив голову, слухаючи з максимальною увагою, і я продовжила:

— Ти залишав мене в офісі до ночі, тож у мене просто не було часу на жодні побачення. Але одного разу ми якось засиділися над проєктом разом, і все змінилося.

Гліб на мить задумався, а потім із ледь помітною усмішкою запитав:

— Залишилися разом після роботи... І що, ми одразу зізналися одне одному в коханні?

— Ні, звичайно! — поспіхом заперечила я, ледве стримуючи сміх від абсурду. — Усе розвивалося поступово. Ти спочатку мене... дратував. Але потім я побачила твої кращі сторони.

— Кращі сторони? А які саме?

Я ледве втрималася, щоб не бовкнути «ніякі», але промовила:

— Ну, ти був… відповідальним, розумним, іноді навіть турботливим. І, як виявилося, дуже романтичним.

Гліб знову повернувся до вікна, і цього разу його губи розтягнулися в м’якій усмішці. Він ніколи раніше не усміхався мені отак. Здавалося, я потрапила в якусь паралельну реальність.

— Ти така мила, Ніколь. І… вродлива. Я розумію минулого себе — чому я освідчився тобі.

Це був не просто удар нижче пояса — це був справжній нокдаун. Мої щоки запалали. Гліб Володимирович ніколи не робив мені компліментів. Ні-ко-ли. Його репертуар складався з образливих зауважень, пасивної агресії та нагадувань, що я «постійно все псую». І тут раптом — вродлива? Добряче ж він гепнувся головою. Він бачить мене лише другий день, а вже каже такі речі. Схоже, амнезія перепрошила йому не лише пам'ять, а й налаштування ввічливості.

— Але... чому твоя футболка має такий вигляд, ніби ти витягла її з дуп... з-під ліжка після того, як на ній тиждень спали? — скептично запитав він, звузивши очі.

А ні, усе гаразд. Ось це вже більше схоже на того Гліба Володимировича, якого я знала і... терпіти не могла.

— Це такий тренд, діду, — віджартувалася я, сподіваючись, що це слово його зачепить. — Зараз усі так ходять. Називається «прокинулася і пішла».

— Тренд носити м'ятий одяг? Ніколь, я раціональна людина, і навіть без пам'яті розумію, що ти просто забула попрасувати річ. Чому б просто не визнати це?

— Не все в житті вирішується раціонально, Глібе. Цей тренд — бунт проти перфекціонізму! — натхненно вигукнула я, хоча подумки вже хапалася за голову.

Гліб підняв брову, обмірковуючи мій «маніфест», а потім раптом засміявся. Я мало не підстрибнула. Це був черговий зсув у моєму всесвіті. Гліб Черняк, який сміється? Його сміх зазвичай звучав лише в моїх найгірших офісних кошмарах. Але цей сміх був іншим — теплим і щирим.

— Бунт проти перфекціонізму? Щось новеньке. Але, знаєш, мені подобається, як ти викручуєшся. У тебе талант. Хоча футболку ти все ж могла б і попрасувати, — він ще раз скептично глянув на мою обновку.

— Якщо це найгірше, що ти можеш мені сказати, то я вважаю наш ранок надзвичайно успішним, — я грайливо клацнула його по носі й миттєво про це пошкодувала.