Розділ 5

Вийшовши з палати, я вже була готова до чого завгодно — але тільки не до цього. Мама підійшла до мене з виразом безмежного щастя на обличчі, змішаного з якоюсь особливою материнською гордістю. Це не обіцяло нічого доброго.

— Ой, донечко, які ж ми щасливі, — вона ніжно обійняла мене за плечі. — Ми завжди знали, що це станеться! Ви ідеально пасуєте одне одному.

Га?

— Так, — додав батько, що для нього було еквівалентом повної підтримки.

Я хотіла б заперечити, закричати, що вони помиляються, що ми з Глібом завжди були на різних полюсах і єдине, що нас об'єднувало — це робота. Що ми терпіти не могли одне одного і що все це — суцільна брехня. Але натомість я зобразила радісну усмішку й обійняла маму у відповідь.

— Ну що ж, — заговорив Володимир, батько Гліба, намагаючись зберегти серйозний тон, хоча в його очах промайнув ледь помітний блиск, — ви, молоді люди, змусили нас трохи понервувати, але ми щиро раді за вас.

— Це... несподівано, але новина дуже приємна, — додала мама Гліба, Валентина, з м'якою усмішкою.

— Я рада, що ви раді, — тихо прошепотіла я, хоча на думці було зовсім інше.

— Ви так довго приховували це від нас, — продовжувала моя мама. — Але я розумію. Такі речі іноді краще тримати в таємниці до певного моменту. Але тепер… Тепер усе по-іншому!

Вона не замовкала ні на мить, не звертаючи уваги на те, що я ледве стримувалася, аби не зірватися на істеричний сміх або плач.

Я внутрішньо здригнулася, намагаючись приховати шок. Вони... справді раді?! Чорт, це неочікувано. Як їм не спадає на думку, що коли я йшла до першого класу, Гліб уже вступав на перший курс університету? Він же… старий для мене! Це мало б здаватися їм дивним, хіба ні? Але, схоже, наші батьки не зважали на такі дрібниці, віддаючи перевагу власним мріям про «ідеальну пару». І тільки я одна бачила проблему в цій вигаданій «історії кохання».

Щойно я повернулася у свою палату, мені повідомили про виписку, оскільки серйозних травм не виявили. Всі ці драми з Глібом, як з'ясувалося, висмоктали з мене більше енергії, ніж я могла собі уявити. Я вдячно кивнула і почала збирати речі. Дідько, моя улюблена сукня безнадійно зіпсована.

Арсен зайшов до палати, коли я вже переодягнулася. Обличчя його було серйозним, а очі — занепокоєними.

— Я підвезу тебе додому, — і, не чекаючи моєї відповіді, він підхопив мою сумку.

— А Лілі?

— Вона поїде з батьками, їй треба працювати над дисертацією, — коротко відповів друг, виходячи з палати.

Ми сіли в машину. Арсен, як завжди, зберігав спокій, але за його зосередженістю я відчувала: він хоче поговорити. І було ясно, що тема буде непростою.

— Ніко, — почав він, виразно глянувши на мене.

— Вибач, друже. У мене не було іншого виходу, — я закусила нижню губу, відчуваючи, як накочується хвиля провини. Прокляття, як же я могла так облажатися. — Я дам тобі гроші на нову каблучку, — випалила я, ніби це могло врятувати ситуацію. Ноутбук від Apple, про який я так мріяла, почав тихо «плакати» в кутку моїх сподівань.

— Чому ти взагалі так вчинила? — Арсен нахмурився.

Я зітхнула, не знаючи, з чого почати.

— Ми посварилися, — коротко кинула я, стискаючи кулаки. — І я звільнилася. Але залишився лише місяць, щоб батько подарував мені квартиру.

Арсен різко загальмував, і я ледь не влетіла в лобове скло, якби не ремінь безпеки.

— Ти що, з глузду з’їхала? — його голос раптом став сердитим. — Ти хоч розумієш, у що вплуталася?

— Я знаю, знаю, — я зробила глибокий вдих. — Це було дурне рішення. Але я була така зла, і...

— І тепер ти влипла в цю брехню з Глібом, — завершив Арсен за мене. Його погляд чітко давав зрозуміти: він не в захваті від мого плану.

— Так, — зітхнула я, знову відчуваючи провину.

Арсен мовчав кілька секунд, перш ніж знову заговорити.

— І ти думаєш, що це зійде тобі з рук? Ти ж розумієш: коли він згадає все, це буде...

— Катастрофа, — закінчила я.

Ми обоє замовкли. Арсен не належав до тих, хто любить важкі розмови, але зараз його турбувало не тільки Глібове здоров'я, а й те, як я заплуталася у власній пастці. Він завжди був мені як рідний брат, і його турбота була щирою.

— Але я вже все вирішила. Гліб мене не пам'ятає, а отже, не зможе довести, що я брешу. Через місяць я зникну з його життя назавжди, і всі будуть щасливі. Ну, крім Гліба, можливо.

Арсен зітхнув і рушив далі.

— Ти сама знаєш, на що він здатний, коли повернеться пам'ять, — промовив він, зосереджуючись на дорозі. — Із Черняком не жартують.

Я замислилася. Арсен мав рацію: Гліб не з тих, хто легко пробачає обман.

— Як ти збираєшся грати в наречену з дорослим чоловіком? У нього хоч і амнезія, але ти думаєш, він тебе не захоче? Ти ж розумієш, до чого це все може призвести?

Мені було важко дивитися йому в очі, бо я знала — він правий. Гра з вогнем завжди була моєю стихією, але цього разу я ризикувала обпектися по-справжньому.

— Він не пам'ятає, — повторила я, намагаючись переконати більше себе, ніж Арсена. — Не пам'ятає, як ми ненавиділи одне одного. Якщо я зіграю роль правильно, усе буде добре. Я отримаю квартиру, він — спокій, і ми розійдемося, як у морі кораблі.

Арсен важко зітхнув, а потім раптом засміявся, наче почув найкращий жарт у світі.

— І ти справді віриш, що все піде за планом? Ніколь, ти неймовірна оптимістка, якщо вважаєш, що це закінчиться саме так.

Його сміх був заразливим, і я не втрималася — теж пирснула. Але всередині все одно лоскотала напруга. Це було схоже на прогулянку по канату над прірвою, де будь-яка помилка стане фатальною.

— Може, й не піде, — визнала я. — Але, щиро кажучи, Арсене, що мені лишається? Повернутися і сказати правду? Що я просто хотіла пожартувати? Це не спрацює.

Він поглянув на мене, і в його очах я прочитала суміш розпачу й підтримки.

— Гаразд, — нарешті сказав друг. — Але знай: якщо щось піде не так, я буду поруч. І якщо тобі потрібно буде втікати — можеш на мене розраховувати.