5 глава

Вийшовши з палати, я вже була готова до чого завгодно — але тільки не до цього. Мама підійшла до мене з таким дивним виразом обличчя — дивовижного щастя, змішаного з якоюсь материнською гордістю. Це не обіцяло нічого доброго.

— Ой, донечко, які ж ми щасливі, — вона ніжно обняла мене за плечі. — Ми завжди знали, що це станеться! Ви ідеально підходите одне одному.

Га?

— Так, — додав мій батько, що для нього було еквівалентом повної підтримки.

Я хотіла б заперечити, кричати, що вони помиляються, що ми з Глібом завжди були на різних полюсах і єдине, що нас об'єднувало — це робота, що ми ніколи не подобалися одне одному, і що це все брехня. Але натомість я зобразила усмішку та обняла маму у відповідь.

— Ну що ж, — заговорив Володимир, батько Гліба, намагаючись зберегти серйозний тон, хоча в його очах промайнув ледь помітний блиск, — ви, молоді люди, змусили нас трохи понервувати, але ми щиро раді за вас.

— Це... несподівано, але дуже приємна новина, — додала мама Гліба, Валентина, з м'якою усмішкою.

— Я рада, що ви раді, — тихо прошепотіла я, хоча думала зовсім інше.

— Ви так довго приховували це від нас, — продовжувала моя мама. — Але я розумію. Такі речі іноді краще зберігати в таємниці до певного моменту. Але тепер… Тепер все по-іншому!

Вона не припиняла говорити, не звертаючи уваги на те, що я вже ледве стримуюсь, щоб не зірватися на сміх або плач.

Я внутрішньо здригнулася, намагаючись приховати свій шок. Вони... справді раді?! Чорт, це неочікувано. Як їм не приходить на думку, що коли я йшла до першого класу, Гліб поступав на перший курс університету? Він же… старий для мене. Це ж дивно мало б виглядати для них, ні? Але схоже, наші батьки не звертали уваги на такі дрібниці, віддаючи перевагу власним мріям про «ідеальну пару». І тільки я одна бачила проблему в цій «історії кохання».

Як тільки я повернулася у свою палату, мені сказали, що мене виписують, оскільки серйозних травм у мене немає. Всі ці драми з Глібом, як виявилося, забрали більше енергії, ніж я могла собі уявити. Я вдячно кивнула і почала збирати свої речі. Дідько, моя найулюбленіша сукня зіпсована.

Артур зайшов до палати, коли я вже переодягнулася. Його обличчя виглядало серйозним, а очі – занепокоєними.

— Я підвезу тебе додому, — і не чекаючи моєї відповіді, взяв мою сумку.

— А Лілі?

— Вона поїде з батьками, їй треба працювати над дисертацією, — коротко відповів друг, виходячи з палати.

Ми сіли в машину, і Артур, як завжди, був спокійним, але на обличчі його читалася серйозність. Я знала, що він хоче поговорити, і було ясно, що це не буде розмова на легкі теми.

— Ніко, — почав він, виразно поглянувши на мене.

— Вибач, друже. У мене не було іншого виходу, — я закусила нижню губу, відчуваючи, як на мене накочується хвиля провини.

Прокляття, як же я могла так облажатися.

— Я дам тобі гроші на нову каблучку, — випалила, ніби це могло виправити ситуацію. Ноутбук від Apple, який я мріяла купити, починає плакати в кутку моїх мрій.

— Чому ти взагалі так вчинила? — Артур нахмурився.

Я зітхнула, не знаючи, з чого почати.

— Ми посварилися, — коротко відповіла я, стискаючи кулаки. — І я звільнилася. Але залишився лише місяць, щоб батько подарував мені квартиру.

Артур різко загальмував, і я ледь не влетіла в скло, якби не була пристебнута.

— Ти що, з розуму зійшла? — його голос раптово став сердитим. — Ти ж розумієш, у що вплуталася?

— Я знаю, знаю, — я зробила глибокий вдих, намагаючись зібратися з думками. — Це було дурне рішення. Але я була зла, і...

— І тепер ти вплуталася в цю брехню з Глібом, — завершив Артур за мене, дивлячись на мене з виразом, який говорив про те, що він точно не в захваті від мого плану.

— Так, — зітхнула я, знову відчуваючи провину.

Артур дивився на мене кілька секунд, перш ніж знову заговорити.

— І ти думаєш, що це зійде тобі з рук? Ти ж розумієш, що коли він згадає все, це буде... — він не закінчив, але я знала, що він має на увазі.

— Катастрофа.

Ми обидва замовкли. Артур не був з тих, хто легко розмовляв на важкі теми, але в той момент я зрозуміла, що його турбує не лише ситуація з Глібом, але й те, як я вплуталася в це. Він завжди був мені, як брат, і його турбота завжди була щирою.

— Але я вже все вирішила. Гліб мене не пам'ятає, а значить, не зможе довести, що я брешу. Через місяць я зникну з його життя назавжди, і всі будуть щасливі. Ну, крім Гліба, може.

Артур зітхнув і продовжив їхати.

— Ти сама знаєш, на що він здатний, коли повернеться пам'ять, — промовив, зосереджуючись на дорозі. — З Черняком не жартують.

Я замислилася. Артур мав рацію, він не з тих, хто легко пробачає обмани.

— Як ти збираєшся грати в наречену з дорослим чоловіком? У нього хоч і амнезія, але ти думаєш він не захоче тебе? Ти ж розумієш, до чого це все може призвести?

Мені було складно дивитися йому в очі, але я знала, що він правий. Гра з вогнем завжди була моєю сильною стороною, але цього разу я могла справді обпектися.

— Він не пам'ятає, — почала, намагаючись переконати більше себе, ніж Артура. — Він не пам'ятає, що ми ненавиділи одне одного. І якщо я зіграю свою роль правильно, все буде добре. Я отримаю квартиру, він отримає спокій, і ми розійдемося, як у морі кораблі.

Артур тяжко зітхнув, а потім засміявся, ніби почув найкращий жарт дня.

— І ти думаєш, що все піде за планом? Ніколь, ти справжній оптиміст, якщо вважаєш, що це закінчиться саме так.

Його сміх був заразливим, і я не втрималася, теж засміявшись. Але всередині залишалася напруга. Це було схоже на прогулянку по канату над прірвою, де будь-яка помилка може стати фатальною.

— Може й не піде, — визнала я. — Але, чесно кажучи, Артуре, що я ще можу зробити? Повернутися і сказати правду? Що я просто хотіла пожартувати? Це не спрацює.

Він поглянув на мене, його очі мали такий вираз, ніби він намагався знайти правильні слова, але не знав, з чого почати.