3 глава

Я прокинулася з головою, що гуділа, наче після тривалого перегляду драматичних серіалів про багатих і нещасних. Щось явно було не так. Навіть не відкриваючи очей, я відчула на собі чийсь пронизливий погляд. Мої пальці автоматично стиснули ковдру, яка здавалась занадто важкою. Що ж, побачмо, що там сталося.

Розплющую очі — і бачу перед собою цілу компанію, наче на зібранні родинної ради. Моя мама сидить на стільці біля мого(лікарняного?) ліжка, стиснувши руки так, що видно всі жилки на пальцях. Я мимоволі усміхнулася — навіть у лікарні вона виглядає, як королева Англії. Не в тому сенсі, що на старість пішла, а просто завжди тримається, як на заході у палаці. Вона була абсолютно нерухома, лише її пальці періодично стискали та розслаблялися. Тато стоїть трохи осторонь, похмуро дивлячись на мене з-під нахмурених брів. Моя старша сестра, Лілія, теж тут — вона нервово грається з кінчиками свого світлого волосся, а поруч з нею сидить Артур. І, нарешті, мій чотирнадцятирічний брат Данило, якого я кілька разів намагалася продати циганам, але ті щоразу повертали його з усмішкою на обличчі й вибаченням, що вони не приймають обмін на демона у людській подобі.

— Ну, нарешті, ти очуняла, — сказав брат з нудним виразом обличчя, ніби це був черговий понеділок. — А то я вже думав, що ти переселишся до світу мертвих. Навіть почав складати твою похоронну промову. "Сестра, яка не могла знайти собі місце в цьому світі і вирішила залишити нас всіх без жодного попередження".

Я підняла брову, але не відповіла. Натомість мама тут же схопила мене за руку, її очі блищали від сліз. Що за трагікомедія?

— О, Ніколь, ти нарешті прокинулась! — її голос, зазвичай такий спокійний і виважений, зараз тремтів.

— Прокинулась? — перепитала я, морщачи лоба. — А скільки я спала?

— Як ти себе почуваєш? — спокійно запитав тато.

— Так ніби нарешті виспалася, — я відчула, як на губах з'являється усмішка, трохи крива, але все ж усмішка.

— Як ти взагалі опинилася в такій ситуації? — тато нахилився ближче, нахмуривши брови так, що можна було подумати, що він ось-ось мене допитає. Ну, власне, це ж і було на меті.

— Я... ем... ну, так вийшло, — я знизала плечима, намагаючись вигадати щось більш вагоме, ніж просто «так вийшло», але, чесно кажучи, це найкраще, що мені вдалося витиснути з себе в цей момент.

Тато тільки важко зітхнув, його погляд був настільки суворим, що я відчула, як мій внутрішній голос починає читати молитву про швидке звільнення від цього допиту.

— Ніколь, ти ж розумієш, що це не дитяча гра? — продовжив він, його голос нагадував мені моменти, коли я була малою і випадково розбивала щось цінне. — Ми з твоєю мамою все життя працювали не для того, щоб ти потрапляла в такі ситуації.

— Тату, я знаю, — відповіла я, відчуваючи, як всередині починає підніматися хвиля роздратування. Чому всі думають, що я постійно роблю дурниці? Добре, можливо, я трохи легковажна, але ж це не кінець світу, правда?

— Доню, ми просто хочемо, щоб ти була в безпеці, — мамин голос був м'яким, але водночас рішучим. — Ми розуміємо, що ти вже доросла, але ти завжди залишишся нашою маленькою дівчинкою. І коли щось трапляється, нам завжди буде небайдуже.

— Я ж просто послизнулася, — сказала я, намагаючись уникнути справжнього пояснення. Не могла ж я сказати їм, що мало не потрапила під машину через те, що тікала від свого тиранічного боса, який звинуватив мене в злочині, якого я не скоювала.

— Ага, звісно, послизнулася, — відгукнувся Данило. — Якби я так послизнувся, то вже б давно лежав у реанімації. Тобі, Ніколь, пощастило, що ти така вперта.

— І що це за каблучка у тебе? — Ліля, яка, схоже, мала гостре око, як орел, помітила дещо, чого вона не повинна була бачити.

О, паскудство! Я поглянула вниз і ледь не захлинулася від шоку. На моєму пальці, немов найочевидніше прикраса світу, виблискувала каблучка. Лілія її помітила. Святе лайно. Як я могла забути зняти її після того, як посварилася з тим мудаком? До речі...

— Де Гліб Володимирович? — різко вирвалося у мене, перекриваючи всіх і вся.

Всі присутні переглянулись, наче вони всі знали щось, чого не знала я.

— Він у сусідній палаті... прокинувся пів години тому. У нього… амнезія, — відповіла мама, і в кімнаті повисло мертве мовчання.

— Амнезія? — перепитала я, навіть не намагаючись приховати своє здивування. — Як це амнезія?

— Він добряче вдарився головою, — приєднався до розмови мій батько, який завжди зберігав холоднокровність, навіть у найбільш стресових ситуаціях. — Але лікарі кажуть, що це може бути тимчасово. Можливо, пам’ять повернеться з часом. А можливо, й ні.

Черняк, той самий директор, який зводив мене з розуму майже рік, тепер не пам’ятає абсолютно нічого? Навіть як ми вчора так бурхливо сварилися. Чи як я звільнилася, послала його та назвала мудаком? Мої думки завертілися каруселлю. Якщо він нічого з цього не пам'ятає, то це може бути... шансом. Шансом змінити все.

— Ніколь, тобі краще трохи відпочити, — сказала мама, беручи мене за руку. — Ми всі так хвилювалися за тебе.

Я ледве стримала усмішку. Вони не знали про нашу сварку. Ніхто не знав. І це означало, що я можу удати, що нічого не сталося. Якщо Гліб нічого не пам'ятає, я можу перевернути ситуацію на свою користь.

— Як він? — нарешті запитую я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога спокійніше.

— Його стан стабільний, — відповів батько. — Але йому потрібно відпочивати.

— Ти теж маєш відпочити, доню, — знову промовила мама. — Ми всі залишимося з тобою, поки тобі не стане краще.

— Ні, — раптом вимовила я, піднімаючись із ліжка, попри легке запаморочення. — Мені треба побачити його.

— Ніколь, ти щойно прокинулася, тобі не можна вставати! — спробувала втримати мене Лілі, але я вже вирішила.

— Я в порядку.

Піднялася з ліжка і підійшла до маленького дзеркала, що висіло на стіні біля дверей. Моє відображення виглядало втомленим, але водночас сповненим рішучості. Мої густі шоколадні кучері, хоч і розтріпані, все ще пишно обрамляли овальне обличчя. Горіхові очі блищали, відображаючи якусь дивну суміш рішучості та запалу. На щоках проступав легкий рум’янець, який, мабуть, залишився від сну. Подивилась на халат, що безформно висів на моєму тілі, це було не зовсім те, що я звикла носити, але на цей момент це було байдуже. Я все одно була прекрасна, що вже соромиться. Але зараз важливішим було інше — те, що я мала зробити.