Розділ 3

Я прокинулася з головою, що гуділа, наче після тривалого перегляду драматичних серіалів про багатих і нещасних. Щось явно було не так. Навіть не розплющуючи очей, я відчула на собі чийсь пронизливий погляд. Пальці автоматично стиснули ковдру, яка здавалася занадто важкою. Що ж, побачмо, що тут сталося.

Я відкрила очі — і побачила перед собою цілу компанію, наче на зібранні родинної ради. Мама сиділа на стільці біля мого ліжка, так міцно зчепивши пальці, що було видно кожну жилку. Я мимоволі всміхнулася: навіть у лікарні вона мала вигляд королеви Англії. Не в тому сенсі, що постаріла, а просто завжди трималася так, наче була на прийомі в палаці. Вона завмерла, лише її пальці періодично то стискалися, то розслаблялися. Тато стояв трохи осторонь, похмуро дивлячись на мене з-під насуплених брів. Моя старша сестра, Лілія, теж була тут — вона нервово крутила кінчики свого світлого волосся, а поруч із нею сидів Арсен. І, нарешті, мій чотирнадцятирічний брат Данило, якого я кілька разів намагалася продати ромам, але ті щоразу повертали його з вибаченнями, що не приймають обмін на демона в людській подобі.

— Ну, нарешті ти очуняла, — сказав брат із таким нудним виразом обличчя, наче сьогодні був черговий понеділок. — А то я вже думав, що ти переселишся до світу мертвих. Навіть почав складати твою похоронну промову: «Сестра, яка не могла знайти собі місце в цьому світі й вирішила залишити нас усіх без жодного попередження».

Я підняла брову, але не відповіла. Натомість мама тут же схопила мене за руку, її очі блищали від сліз. Що за трагікомедія?

— О, Ніколь, ти нарешті прокинулася! — її голос, зазвичай такий спокійний і виважений, зараз тремтів.

— Прокинулася? — перепитала я, морщачи чоло. — А скільки я спала?

— Як ти почуваєшся? — спокійно запитав тато.

— Так, ніби нарешті виспалася, — я відчула, як на губах з'являється усмішка, трохи крива, але все ж усмішка.

— Як ти взагалі опинилася в такій ситуації? — тато нахилився ближче, насупившись так, наче збирався влаштувати мені допит. Власне, це й було його метою.

— Я... ем... ну, так вийшло, — я знизала плечима, намагаючись вигадати щось вагоміше за «так вийшло», але, щиро кажучи, це було найкраще, що вдалося витиснути з себе тієї миті.

Тато тільки важко зітхнув. Його погляд був настільки суворим, що мій внутрішній голос почав читати молитву про швидке звільнення від цієї бесіди.

— Ніколь, ти ж розумієш, що це не дитячі ігри? — продовжив він тоном, який нагадував мені часи, коли я була малою і випадково розбивала щось цінне. — Ми з мамою все життя працювали не для того, щоб ти потрапляла в такі ситуації.

— Тату, я знаю, — відповіла я, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля роздратування. Чому всі думають, що я постійно роблю дурниці? Добре, можливо, я трохи легковажна, але ж це не кінець світу!

— Доню, ми просто хочемо, щоб ти була в безпеці, — мамин голос був м'яким, але водночас рішучим. — Ми розуміємо, що ти вже доросла, але ти завжди залишишся нашою маленькою дівчинкою. І коли щось трапляється, нам не може бути байдуже.

— Я ж просто послизнулася, — сказала я, намагаючись уникнути справжніх пояснень. Не могла ж я зізнатися, що мало не потрапила під машину, тікаючи від тирана-боса, який звинуватив мене у злочині, якого я не скоювала.

— Ага, звісно, послизнулася, — відгукнувся Данило. — Якби я так послизнувся, то вже давно лежав би в реанімації. Тобі, Ніколь, пощастило, що ти така вперта.

— І що це за каблучка в тебе? — Ліля, яка мала зір гострий, як в орла, помітила те, чого бачити не мала.

О паскудство! Я поглянула вниз і ледь не захлинулася від шоку. На моєму пальці, немов найочевидніша прикраса світу, виблискувала каблучка. Лілія її помітила. Святе лайно. Як я могла забути зняти її після тієї сварки з мудаком? До речі...

— Де Гліб Володимирович? — різко вирвалося в мене, перекриваючи всі інші голоси.

Усі присутні переглянулися, наче знали щось, чого не знала я.

— Він у сусідній палаті... прокинувся пів години тому. У нього… амнезія, — відповіла мама, і в кімнаті запала мертва тиша.

— Амнезія? — перепитала я, навіть не намагаючись приховати здивування. — Як це — амнезія?

— Він добряче вдарився головою, — приєднався до розмови батько, який завжди зберігав холоднокровність. — Лікарі кажуть, що це може бути тимчасово. Можливо, пам’ять повернеться з часом. А можливо, і ні.

Черняк, той самий директор, який зводив мене з розуму майже рік, тепер не пам’ятає абсолютно нічого? Навіть те, як ми вчора бурхливо сварилися? Чи як я звільнилася, послала його і назвала мудаком? Думки закрутилися каруселлю. Якщо він нічого не пам'ятає, то це може бути... шансом. Шансом переписати історію.

— Ніколь, тобі краще трохи відпочити, — сказала мама, знову беручи мене за руку.

Я ледве стримала усмішку. Вони не знали про нашу сварку. Ніхто не знав. А це означало, що я можу вдати, ніби нічого не сталося. Якщо Гліб нічого не пам'ятає, я розверну цю ситуацію на свою користь.

— Як він? — нарешті запитала я, намагаючись говорити якомога спокійніше.

— Його стан стабільний, — відповів батько. — Але йому потрібен спокій.

— Тобі теж треба відпочити, доню, — знову промовила мама.

— Ні, — раптом відрізала я, підводячись із ліжка, попри легке запаморочення. — Мені треба побачити його.

— Ніколь, ти щойно опритомніла, тобі не можна вставати! — спробувала втримати мене Лілі, але я вже все вирішила.

— Я в порядку.

Я піднялася з ліжка і підійшла до маленького дзеркала на стіні. Моє відображення було втомленим, але сповненим рішучості. Густі шоколадні кучері, хоч і розтріпані, усе ще пишно обрамляли овальне обличчя. Горіхові очі блищали, відображаючи суміш азарту та запалу. На щоках проступав легкий рум’янець. Халат, що безформно висів на мені, був далеко не тим одягом, до якого я звикла, але зараз це було байдуже. Я все одно була прекрасною, чого вже соромитися. Проте зараз важливішим було інше.