Розділ 2

Щойно я повернулася до офісу, Гліб Володимирович уже був готовий засипати мене новими завданнями. На його столі лежала ціла стопа паперів, а обличчя виражало лише одну думку: «Сьогодні ти не підеш додому вчасно, і це моя особиста маленька перемога». Кровожерлива істота навіть не підняла голови, коли я зайшла до кабінету. Він лише холодно кинув:

— Повернулася? Чудово. Є кілька речей, які потрібно зробити. І, звісно, все це має бути готове сьогодні.

Я втрималася від важкого зітхання. «Кілька» у його розумінні — це гора.

— Отже, спочатку забереш мої речі з хімчистки й відвезеш до мене додому. Це терміново, — він говорив так, ніби це були елементарні дрібниці, не варті мого часу. — Після цього заїдь до банку. Мені потрібна виписка. Оскільки інформація конфіденційна, я довіряю це тобі. Не затягуй, часу обмаль. А потім... А, точно, ще в аптеку. Забереш моє замовлення. Рецепт ось тут, — він кивнув на маленький конверт на краю столу. — Усе зрозуміла?

Було очевидно: він не чекає на іншу відповідь, окрім покірного виконання.

— Не затримуйся, після цього я дам тобі ще пару завдань.

Тримайся, Ніколь. Це лише ще один день. Один із тих, які треба просто пережити й забути. Я кивнула, взяла конверт і мовчки вийшла з кабінету, придушуючи роздратування. Якби Гліб не був таким зверхнім, ці доручення могли б здатися менш дратівливими. Але його тон і безапеляційність перетворювали кожне прохання на черговий виклик. До його будинку півтори години, якщо без заторів. Туди й назад — уже три. Банк, черги — ще щонайменше година. Плюс аптека... Усе це забирало купу часу. Зараз у мене було лише одне бажання: взяти голову цього мудака й почати гатити нею об його розкішний стіл.

Дорогою до хімчистки я зламала підбор на своїх улюблених туфлях, через що довелося кульгати, і це був лише початок моїх страждань. Два нігті також стали жертвою невблаганної долі. Втома й лють накопичувалися, перетворюючи мене на ходячий вулкан. Коли я нарешті повернулася до офісу, то заледве трималася на ногах. І як вишенька на торті — сильний головний біль, що пульсував у скронях. Я була готова вибухнути щомиті. Жбурнула папери на свій стіл і гепнулася в крісло, намагаючись зібратися з думками.

Руки мимоволі потягнулися до сумочки, де лежала коробочка з каблучкою Арсена. Вона мала стати символом їхнього кохання з моєю сестрою, але в ту мить мені просто захотелося її приміряти. Заради цікавості. Каблучка сіла ідеально, я не могла не милуватися тим, як розкішно вона виблискує. На мить я навіть забула про біль у ногах і Гліба з його списками. Але саме цієї миті він з'явився у дверях. Його погляд миттєво вп’явся в мою руку.

— Це що таке? — здалося, у ньому щось клацнуло.

Я не знала, як реагувати.

— Це... каблучка.

— Я бачу, що це каблучка, — він процідив це так, ніби кожне слово було отруєним. — Але чому вона на твоєму пальці? І чому ти не сказала, що виходиш заміж?

— А хіба це має якесь значення для роботи?

— Має, і ще й яке, — він зробив крок уперед. — Можливо, ти вважаєш, що можеш робити все, що заманеться, але це не так. Ти — моя підлегла, і поки працюєш на мене, дотримуватимешся моїх правил. Думаєш, у мене є купа зайвого часу? Звільняєшся — то спочатку знайди собі заміну, а потім роби що заманеться.

Моє терпіння луснуло. Розчарування, біль і втома переплавилися в шалений гнів.

— Правил? — я не втрималася від гіркого сміху. — Ви говорите про правила? Це не що інше, як ваші особисті примхи. Я не ваша власність, щоб ви диктували мені кожен крок!

— А ти що, розбещена принцесо, гадаєш, що тобі все дозволено? — він роздратовано змахнув рукою в бік каблучки. — Поводишся так, наче світ обертається лише навколо тебе.

Це була остання крапля. Щоразу, коли Черняк робив крок до мене, його слова відлунювали в голові, як постріли. Я розбещена? Бісів син. Знаєте що? Я стільки для нього зробила… Та пішло воно все під три чорти! 

— А ти, Глібе, — я вперше перейшла на «ти». — Ти — тиран, який не бачить нічого далі власного носа. Тобі лише тридцять чотири, а ти вже поводишся, як старий маразматик! Думаєш, можеш керувати людьми, як маріонетками? У мене є новина: я більше не збираюся танцювати під твою дудку!

— Старий, кажеш? А що тоді казати про тебе? Молоде й дурне дівчисько, яке вважає, що світ має падати до її ніг лише через гарненьке личко! Ти взагалі усвідомлюєш, з ким говориш? — його голос став небезпечно низьким. — Я твій бос, а не друг! Я не збираюся терпіти ці капризи…

— О, будь ласка, звільни мене від свого тиранічного ланцюга! Ти, мабуть, настільки розчарований у житті, що не можеш виявити бодай краплю людяності!

Його обличчя виражало лише одне бажання — стерти мене з лиця землі.

— Ти... навіть не уявляєш, як ти мені набридла, — прошипів він крізь зуби. — Якщо тобі тут так не подобається, може, варто піти й знайти місце, де тебе будуть няньчити?

Няньчити? До біса квартиру. 

— А знаєш що? Я звільняюся! Залиш свої жалюгідні правила собі, бо я більше не працюватиму на такого виродка! Чорт забирай, я терпіла тебе одинадцять місяців, поки ти поводився як останній мудак! — я більше не могла стримуватися. Його місце в пеклі. Я не витримала й показала йому середній палець. — Поцілуй мене в сраку, мудак!

Не чекаючи відповіді, я вилетіла з офісу, з усієї сили грюкнувши дверима. Вперше в житті він мав по-справжньому приголомшений вигляд.

На вулиці мене обдало холодним вітром. Я зупинилася на секунду, намагаючись втихомирити серце. Усе всередині кипіло, але водночас я відчула неймовірне полегшення. Ніби з мене зняли тісний корсет, який здавлював легені цілих одинадцять місяців. Це було схоже на те, як після нескінченного робочого дня нарешті скидаєш незручні підбори й ступаєш босоніж на прохолодну траву.

Однак свобода тривала недовго. Гліб Володимирович вискочив за мною, він був на межі вибуху.

— Ніколь! — закричав він, але я ігнорувала його, прискорюючи крок, що вже переходив у біг.