2 глава

Як тільки я повернулася до офісу, Гліб Володимирович вже був готовий засипати мене новими завданнями. На його столі лежала ціла купа паперів, а його обличчя виражало лише одну думку: «Сьогодні ти не підеш додому вчасно, і це моя особиста маленька перемога». Кровожерлива істота навіть не підняла голову, коли я зайшла в його кабінет. Він лише холодно кинув:

— Повернулась? Чудово. Є декілька речей, які потрібно зробити. І, звісно, все це треба зробити сьогодні.

Я втрималася від зітхання. Декілька для нього — означає купу.

— Отже, спочатку потрібно забрати мої речі з хімчистки, відвезеш до мого дому. Це негайно,  — він говорив це так, ніби це були елементарні завдання, не варті мого часу. — Після цього заїдь до банку. Мені потрібна виписка, але оскільки це конфіденційно, я довіряю це тобі. Не затягуй, часу обмаль. А потім... А, точно, ще в аптеку. Забери моє замовлення. Рецепт лежить ось тут, — він кивнув на маленький конверт на краю столу. — Все зрозуміла? — запитав він, хоча було видно, що не чекає від мене іншого варіанту, крім як покірно виконати всі його доручення. — Не затримуйся, після цього я дам тобі ще пару завдань.

Тримайся, Ніколь. Це лише ще один день на роботі. Один з тих, які треба пережити та забути.

Я кивнула, взяла конверт і мовчки вийшла з його кабінету, намагаючись придушити в собі роздратування. Якби Гліб не був таким зверхнім, ці завдання могли б здатися менш дратівливими. Але його тон і безапеляційність робили кожне прохання схожим на черговий виклик. До його будинку півтори години, якщо без заторів. Туди й назад — це вже три години. Заїхати в банк, просидіти в черзі — щонайменше година. Потім… аптека. Все це займає немало часу. Зараз у мене велике бажання взяти голову цього мудака та почати стукати нею об його розкішний стіл.

По дорозі до хімчистки я зламала каблук на своїх улюблених туфлях, через що мені довелося кульгати, і це було тільки початком моїх страждань. Два нігті також пішли під ніж невблаганної долі. Втома і роздратування накопичувалися, перетворюючи мене на ходячий вулкан. Повернувшись до офісу, я ледве трималася на ногах. І як вишенька на торті — сильний головний біль, що поступово наростав. Вже мовчу про спину. Я була готова вибухнути в будь-який момент. Закинула всі папери на свій стіл і впала в крісло, намагаючись зібратися з силами.

Мої руки мимоволі потягнулися до маленької коробочки в сумочці, де лежала каблучка, яку мені дав Арсен. Вона мала стати символом їхнього кохання, але в той момент мені захотілося приміряти її. Просто заради цікавості. Каблучка сиділа ідеально, і я не могла не милуватися тим, як красиво вона виглядає. На мить я забула про біль у ногах, головний біль і всі ті завдання, які Гліб навалив на мене з ранку. Але саме в цей момент у дверях з'явився Гліб Володимирович. Його погляд одразу зупинився на моїй руці.

— Це що таке? — здається, щось у ньому клацнуло. Чи мені це тільки здалося?

Я не знала, як реагувати на його несподіване запитання.

— Це... каблучка.

— Я бачу, що це каблучка, — він промовив це так, ніби кожне слово було отруєне. — Але чому вона на твоєму пальці? І чому ти не сказала, що виходиш заміж?

— А хіба це має якесь значення?

— Має, і ще як, — він зробив крок вперед. — Можливо, ти вважаєш, що можеш робити все, що заманеться, але це не так. Ти — моя підлегла, і поки ти працюєш на мене, ти будеш дотримуватися моїх правил. Думаєш у мене є багато часу? Йдеш — так спочатку знайди собі заміну, а потім роби що тобі заманеться.

Моє терпіння дійшло до кінця, і розчарування, втома та головний біль перетворилися в ярий гнів.

— Правил? — я не втрималась від сміху, хоча він був гірким і іронічним. — Ви говорите про правила? Це не що інше, як ваші особисті примхи. Я не ваше майно, щоб ви диктували, що мені робити.

— А ти що, розбещена принцесо, гадаєш, що все тобі дозволено? — він роздратовано змахнув рукою, показуючи на каблучку. — Ти поводишся так, наче світ обертається лише навколо тебе.

Це вже було занадто. Як тільки Черняк зробив ще один крок, його слова відбивалися в моїй голові, як постріли. Я розбещена? Бісовий син. Знаєте що? Я скільки для нього зробила… Та пішло воно все до біса!

— А ти, Глібе, — я вперше перейшла на ти. — Ти — тиран, який не бачить нічого далі власного носа. Тобі лише тридцять чотири, але ти вже поводишся, як старий дід! Думаєш, що можеш керувати людьми, як ляльками? Але в мене є новина для тебе: я більше не збираюся танцювати під твою дудку!

— Дід, кажеш? А що тоді казати про тебе? Молода й дурна дівчисько, яка вважає, що світ має падати до її ніг лише тому, що вона має гарненьке личко. Ти взагалі уявляєш, з ким говориш? — його голос почав набувати небезпечної глибини. — Я твій бос, а не твій друг! І я не збираюся терпіти ці кап…

— О, будь ласка, звільни мене від свого тиранічного ланцюга. Ти, мабуть, дуже розчарований в житті, що не може витримати навіть краплю людяності!

Його обличчя виявляло лише одне бажання — стерти мене з лиця землі.

— Ти... навіть не уявляєш, наскільки ти набридла мені, — його слова просвистіли між зубами. — Якщо тобі так не подобається тут, може, тобі варто піти та знайти інше місце, де тебе будуть няньчити?

Няньчити? До біса квартиру.

— А знаєш що? Я звільняюся! Ти можеш зберегти свої жалюгідні правила для себе, бо я більше не працюватиму на такого боса, як ти! Чорт забирай, я терпіла тебе одинадцять місяців, поки ти продовжуєш поводитися як мудак, — я більше не могла стримуватися. Мені набридло. Його місце в самому пеклі. Я не витримала і показала йому середній палець. — Поцілуй мене в сраку, мудак, — і, не чекаючи відповіді, вийшла з офісу, голосно грюкнувши дверима. Він виглядав приголомшеним, вперше в житті.

На вулиці холодний вітер обвів мене навколо, і я зупинилася на хвилину, намагаючись зібратися з думками. Все в мені кипіло, але водночас відчувалося полегшення. Так ніби з мене зняли тісний корсет, який стискав мене цілих одинадцять місяців. Це було схоже на те, як після довгого робочого дня нарешті скидаєш незручні підбори й босоніж ступаєш на м’яку траву, відчуваючи кожен дотик землі.