1 глава

За день до цього…

Якщо хтось і міг вичавити з мене всі нерви ще до першої чашки кави, то це був Черняк. Уявіть, тільки-но я ступила на поріг офісу, як отримала від нього одразу три повідомлення з проханням «терміново». Що ж, «терміново» у його словнику означало «вже повинно бути повністю готовим», тому я ледве встигла пробігтися до свого столу, не розхлюпавши каву на свою рожеву мінісукню від Balmain, яку мені подарувала матуся на день народження. Це була найдорожча сукня в моєму гардеробі й найяскравіша(мого боса дратують яскраві речі).

«Ніколь, зайди до мене, » — було написано у першому повідомленні. «І не забудь звіт, » — у другому. «А ще... принеси кави, » — і це вже третє, яке змусило мене скривитися так, що будь-хто подумав би, що я кусаю лимон.

— Що це за ідіотський звіт? — його перше питання буквально повисло у повітрі, як важкий сморід.

— Вибачте, Глібе Володимировичу, — спокійно відповіла я, насилу стримуючи агресію.

— Ніколь, — продовжує він, не відриваючи очей від документів, — наступного разу, коли ти надрукуєш звіт, будь ласка, переконайся, що хоч трохи розумієш, про що пишеш. Це ж рівень дитячого садка.

— Я зрозуміла, Глібе Володимировичу.

— Кава? — нагадав він.

Звичайно. Як я могла забути про найголовнішу річ у твоєму житті, кровожер.

Подумала, але, на жаль, нічого не сказала, ставлячи перед ним чашку.

— Сподіваюся, вона гаряча.

Ще б пак. Як твоя вічна нелюбов до людства.

— Так.

Він, навіть не подивившись на мене, потягнувся до філіжанки й зробив перший ковток. Схоже, що смакував він свою перемогу над моєю волею, а не каву. І навіть не подякував. Чесно кажучи, якби я була більш експресивною, то кинула б йому цю чашку кави прямо в обличчя. Та йому й це не допомогло б. Цей мудак, мабуть, навіть не помітив би моєї агресії. Я впевнена, що він насолоджується моїм стражданням, як вишуканим десертом.

Мене вже нудить від цієї фальшивої люб’язності. Кожного разу, коли він звертається до мене зі своїми нескінченними претензіями, я відчуваю, як всередині мене підіймається хвиля огиди. Мені хочеться кинути йому в обличчя всі ті слова, які я вже кілька місяців стримую. Але ні, я лише вдихаю глибоко і намагаюся не вибухнути. Ще місяць. Лише місяць, і я зможу зітхнути з полегшенням, залишивши позаду цю нервову катастрофу під назвою «асистент Черняка».

— До речі, — продовжує він, врешті відриваючи очі від документів і кидаючи на мене суворий погляд. — Сукня у тебе сьогодні якась надто... кричуща. Ти ж розумієш, що ми працюємо в офісі, а не на подіумі?

Моє обличчя обурено почервоніло від його слів. Справді, я знала, що Гліб Володимирович — людина, якій більше до душі сірі тони і стримані костюми, але чому він постійно намагається загасити будь-який прояв мого власного стилю? У нього зарплата, мабуть, вища за ВВП маленької країни, а смак — як у бюджетної шкільної форми. Невже я не маю права на маленький шматочок яскравості у своєму житті?На секунду уявила, як повертаюся в сукні з блискітками або з якимось неоновим принтом, просто щоб перевірити, як довго він зможе терпіти це без зупинки серця.

— Вибачте, Глібе Володимировичу, — знову повторюю, скоса глянувши на двері його кабінету. Якщо я затримаюсь тут ще хоч на хвилину, то точно втечу кудись до океану. Як можна з таким тиранічним ставленням дожити хоча б до шістдесяти?

Він дивиться на мене з виразом, який нагадує мені того шкільного викладача, котрий завжди був незадоволений тим, як ми писали контрольні. В його очах я бачу лише суворість і вимогливість, ніби він завжди чекає, що я зроблю щось не так. І знаєте що? Це дійсно так. Йому подобається принижувати мене, і він завжди знаходить для цього причину.

— Переконайся, що цей звіт буде перероблений до десятої, — каже він, відкидаючи папери на стіл, і знову погрожує мені своїм холодним поглядом.

— Я все зроблю.

— І так, Ніколь, спробуй не витрачати на це цілий день. Ти ж знаєш, що я ціную гарну продуктивність.

О, я знаю, як ти цінуєш мою продуктивність, самодур, — подумки я вже готова була накинутися на нього з розпаленим словесним боєм, але стрималася. Всі мої фрази обмежилися тільки чемним кивком і зусиллям стримати себе від кидання стільця в його бік. 

Відчуваю себе так, ніби я його особиста рабиня. Хоча… Так. Так воно і є. Я рабиня Гліба Володимировича Черняка. Найжахливішої людини у цьому світі.

Вийшла з кабінету, відчуваючи, як моя спина палає від його погляду. І нарешті дозволяю собі короткий видих. Що ж, день починається, як завжди. Цей чоловік міг би дати майстер-клас з того, як бути максимальним деспотом в бізнесі. Його безмежна зарозумілість і відсутність будь-якого почуття вдячності були головними причинними факторами моїх ранкових головних болів. З моєї сторони потрібна абсолютна покірність, і я змушена приймати ці образи, щоб зберегти роботу. Лиш місяць і він нічого не зможе мені зробити. І всі ці знущання закінчаться назавжди.

Я сідаю за свій стіл і починаю переробляти той чортів звіт. Який, на мою думку, був гарно зроблений. Мої думки вирують. Якби я тільки могла сказати йому все, що думаю. Якби я тільки могла насправді висловити свою думку, без страху бути звільненою. Але цього не буде. Ні, зараз я повинна зосередитися на своїй грі. Ще трохи терпіння і я вийду з цього "пекла".

— Як він? — тихо запитала Аліса, яка тільки-но підійшла до мого столу. Вона працювала молодшим юристом в цій компанії, і могла читати мене, як відкриту книгу.

— Як завжди. Здавалося б, що можна ще сказати про людину, у якої почуття гумору на рівні середньовічного катування.

— Може, варто було подати йому каву з цукром? — запропонувала дівчина, підморгуючи. Вона знала, що Черняк ненавидить солодке, як і все інше, що робило життя хоч трохи приємнішим.

— Що ж, наступного разу принесу йому печиво з усмішкою. Але тільки після того, як я отруюсь і буду мучитись з ним на одному рівні, — вимучено промовила, викликавши на обличчі Аліси легку усмішку.