Розділ 1

За день до цього…

Якщо хтось і міг вичавити з мене всі нерви ще до першої чашки кави, то це був Черняк. Уявіть: тільки-но я ступила на поріг офісу, як отримала від нього одразу три повідомлення з позначкою «терміново». Що ж, «терміново» у його словнику означало «вже мало бути готовим», тому я ледве встигла добігти до свого столу, намагаючись не розхлюпати каву на рожеву мінісукню від Balmain. Це був подарунок матусі на день народження — найдорожча річ у моєму гардеробі й найяскравіша (мого боса неймовірно дратують яскраві кольори).

«Ніколь, зайди до мене», — було написано у першому повідомленні.

«І не забудь звіт», — у другому.

«А ще... принеси кави», — і це вже третє, яке змусило мене скривитися так, наче я щойно з’їла цілий лимон.

— Що це за ідіотський звіт? — його перше запитання буквально зависло в повітрі важким смородом.

— Вибачте, Глібе Володимировичу, — спокійно відповіла я, насилу стримуючи роздратування.

— Ніколь, — вів він далі, не відриваючи очей від документів, — наступного разу, коли друкуватимеш звіт, будь ласка, переконайся, що хоч трохи розумієш, про що пишеш. Це ж рівень дитячого садка.

— Я зрозуміла, Глібе Володимировичу.

— Кава? — нагадав він.

Звичайно. Як я могла забути про найголовнішу річ у твоєму житті, кровожере.

Я промовчала й обережно поставила перед ним чашку.

— Сподіваюся, вона гаряча.

Ще б пак. Як твоя вічна нелюбов до людства.

— Так.

Він, навіть не поглянувши на мене, потягнувся до філіжанки й зробив перший ковток. Схоже, смакував він свою перемогу над моєю волею, а не напій. І, звісно, жодного «дякую». Чесно кажучи, якби я була трохи сміливішою, то вихлюпнула б цю каву йому в обличчя. Хоча цей мудак, мабуть, навіть не помітив би моєї люті — він насолоджується моїми стражданнями, як вишуканим десертом.

Мене вже нудить від цієї фальшивої люб’язності. Щоразу, коли він сипле своїми нескінченними претензіями, я відчуваю, як усередині підіймається хвиля огиди. Мені хочеться викричати йому в обличчя все, що я стримую вже рік. Але ні, я лише глибоко вдихаю. Ще місяць. Лише один місяць — і я зможу зітхнути з полегшенням, назавжди забувши про цю катастрофу під назвою «асистент Черняка».

— До речі, — додав він, нарешті відірвавшись від паперів і кинувши на мене суворий погляд. — Сукня у тебе сьогодні якась надто... кричуща. Ти ж розумієш, що ми працюємо в офісі, а не на подіумі?

Моє обличчя спалахнуло від обурення. Я знала, що Гліб Володимирович обожнює сірі тони й стримані костюми, але чому він постійно намагається загасити будь-який прояв мого стилю? У нього зарплата вища за ВВП маленької країни, а смак — як у бюджетної шкільної форми. Невже я не маю права на крихту яскравості у цьому похмурому житті? На секунду я уявила, як приходжу завтра в сукні з лелітками або в неоновому костюмі, просто щоб перевірити, через скільки хвилин у нього зупиниться серце.

— Вибачте, Глібе Володимировичу, — знову повторила я, скоса глянувши на двері. Якщо я затримаюся тут ще на хвилину, то точно втечу кудись до океану. Як можна з таким тиранічним ставленням до людей дожити хоча б до шістдесяти?

Він дивився на мене з виразом того самого шкільного вчителя, який завжди незадоволений результатами контрольних. В його очах — лише суворість і очікування помилки. І знаєте що? Це правда. Йому подобається мене принижувати.

— Переконайся, що цей звіт буде перероблений до десятої, — каже він, кидаючи папери на стіл.

— Я все зроблю.

— І так, Ніколь, спробуй не витрачати на це цілий день. Ти ж знаєш, що я ціную продуктивність.

О, я знаю, як ти цінуєш мою продуктивність, самодуре, — подумки я вже накинулася на нього з розпеченою промовою, але вголос лише чемно кивнула, стримуючись, щоб не швирнути в нього стільцем.

Я почуваюся його особистою рабинею. Хоча… зачекайте. Так воно і є. Я рабиня Гліба Володимировича Черняка — найжахливішої людини у світі.

Вийшовши з кабінету, я відчула, як спина буквально палає від його погляду. Нарешті дозволила собі видихнути. Що ж, ранок як завжди. Цей чоловік міг би давати майстер-класи з деспотизму. Його безмежна зарозумілість і невдячність були головною причиною моїх щоденних головних болів. Мені потрібна лише абсолютна покірність ще тридцять днів. Лише місяць — і він не зможе мені нічого зробити.

Я сіла за стіл і взялася за той чортів звіт, який, на мою думку, був ідеальним. Мої думки вирували. Якби я тільки могла сказати йому все в очі! Без страху звільнення. Але ні. Зараз я маю зосередитися на своїй грі. Терпіння, Ніколь, терпіння.

— Як він? — тихо запитала Аліса, підходячи до мого столу. Вона працювала молодшою юристкою і читала мене, як відкриту книгу.

— Як завжди. Здається, у цієї людини почуття гумору на рівні середньовічного катування.

— Може, варто було подати йому каву з цукром? — підмигнула Аліса. Вона знала, що Черняк ненавидить солодке так само сильно, як і все інше, що робить життя приємнішим.

— Наступного разу принесу йому печиво з усмішкою. Але тільки після того, як сама отруюся, щоб страждати з ним на одному рівні, — вимучено всміхнулася я.

— До речі, ти в курсі, що у нас новий колега? — Аліса змінила тему, позирнувши на вхідні двері. — Кажуть, прибув із головного офісу з якимось особливим проєктом.

— З головного офісу? Тобто з Каліфорнії? — я відчула легку тривогу. Зазвичай візити з Каліфорнії означали великі й не надто приємні зміни.

— Саме так. Спеціальний консультант: чи то з ризиків, чи то з інновацій. Усі шепочуться, але конкретики нуль.

— Мені це не подобається, — я потерла скроні. — Навіщо нам ще один «великий розум»? У нас і без наглядачів проблем вистававто.

— Ніколь, де презентація? Вона мала бути готова ще вчора, — пролунав крижаний голос Черняка з селектора, перебиваючи нашу розмову.