Пролог

Живу за принципом: «Життя підкинуло мені лимони, але хто сказав, що їх не можна пустити на текілу?».

Тому, коли я вбігла до сусідньої палати, то майже підстрибувала від нетерпіння почати свою виставу. О, як я була готова! Слова, наче розпечені вуглики, крутилися на кінчику язика, чекаючи на свій момент. Зрештою, я недарма ходила до театрального гуртка у школі. Я пройшла шлях від дерев'яної королеви масовки до блискучої Джульєтти. І Джульєтта з мене вийшла просто неймовірна! Мій кузен, який працює актором, завжди казав: «Секрет успіху — у повному зануренні в роль. Забудь, хто ти є, і стань тим, кого граєш».

Мій керівник лежав на ліжку з абсолютно розгубленим виразом обличчя. Його батьки сиділи поруч, але їхню розмову миттєво перервала моя гучна й, відверто кажучи, театральна поява. Позаду мене плелися мої батьки, чиї кроки були далеко не такими впевненими, як мої.

«Час починати шоу», — подумала я, глибоко вдихнувши.

— О, Глібе, коханий... Ти... ти справді нічого не пам’ятаєш? — почала я свою виставу, пробуджуючи всю свою внутрішню Джульєтту.

Він повільно повернув голову в мій бік, намагаючись сфокусувати на мені погляд. Його очі були сповнені такої щирої розгубленості, що на мить мені навіть стало його шкода. Але тільки на мить!

— Ні... А ти... ми... знайомі? — прозвучало так невинно і безпорадно, що я ледь не розсміялася. — Хто ти, чорт забирай?

Ну звісно ж, знайомі! Мене б зараз тут не було, якби не той безглуздий рік, який я згаяла, поки він випивав із мене всі соки та нерви. Та, на жаль (чи на щастя?), цей чоловік нічого не пам’ятав. Абсолютно нічого. Ні того, як із садистським задоволенням зривався на мені через дрібниці. Ні того, як дорікав за кожну незначну помилку. Але найбільше мене дивувало те, що він і справді не пам'ятав, як ми поскандалили за день до цієї його травми.

Я зробила глибокий вдих і почала зображати майже фатальну скорботу. Усередині мене піднявся буревій емоцій, але, щиро кажучи, це було більше схоже на захват від того, як блискуче я втілюю свою роль. Усе йшло за планом, який я придумала п’ять хвилин тому.

— Коханий... — трепетно видихнула я, майже задихаючись від уявного болю. — Ти мене… не пам’ятаєш? Ні на крапельку? Вза-агалі?

Я схлипнула й почала плакати — точнісінько так, як колись у дитинстві, коли батьки відмовлялися купити омріяний смартфон. І це спрацьовувало щоразу. Акторська майстерність — це вам не жарти! Драма, емоції, сльози — ось де я справжня зірка.

Він розгублено похитав головою.

Цей мудак і справді нічого не пам'ятає.

Він не пам'ятав ні того, як доводив мене до сказу цілий рік, ні того, як дивився з презирством, коли я робила щось не так. А я? Я в цій ситуації опинилася лише тому, що наші батьки були давніми друзями. Щойно я закінчила університет, мені «наполегливо» запропонували піти працювати до Черняка. Не через якісь надзвичайні таланти, а через родинні зв’язки. Його це бісило так само, як і мене. І коли я погодилася, то зрозуміла: моє головне завдання — стати особистою секретаркою і дівчинкою на побігеньках для цього деспотичного чорта, що зараз лежав переді мною.

Ще місяць. Лише місяць — і я отримаю свою квартиру, і все це закінчиться. Після нашої останньої сварки я подумала, що краще звільнитися, кинути все і більше не повертатися до цього пекла. Але квартира... О, як я мріяла про цю невелику, але власну територію, де ніхто більше не зможе тріпати мені нерви.

— Ти не можеш цього не пам’ятати! Ми... — я знову схлипнула, обережно простягнувши руку, щоб торкнутися його долоні. На моє здивування, він не відсмикнув її, а просто нетямуще дивився на мої пальці. — Ми таємно зустрічалися. І вчора ти мені освідчився.

Це прозвучало так щиро, що навіть я сама на мить повірила у власну брехню. Мама за моєю спиною тихо зойкнула. А бідолашний Гліб мав такий вигляд, ніби я щойно оголосила: він виграв у лотерею, але тепер зобов’язаний віддати всі гроші на благодійність. Його очі виражали суміш недовіри, здивування і легкого відчаю. Ще б пак! Адже ми буквально ненавиділи одне одного. Він терпіти мене не міг, і я відповідала йому взаємністю.

— Ти... Моя... наречена?

Відчуття було дивовижним. Я, звісно, ніколи не була фанаткою Гліба, але ця ідея з нареченою, яку він забув, була майже геніальною. Ідеальний план. Ми не були парою, не були друзями. Але зараз... Зараз я була його нареченою. Мене так і розпирало від самозадоволення. Навіть якщо він захоче розірвати «заручини», коли пам’ять повернеться, сподіваюся лише, що це станеться не раніше ніж за місяць. І я отримаю те, заради чого терпіла всі ці муки.

Батько мені сказав: «Якщо витримаєш рік у Черняка — квартира твоя». Ну що ж, тату, я витримаю, і ще й як витримаю!

Він ніколи не зміниться. І я теж. Чи ні? Від цієї думки мене охопив легкий страх, але я швидко відігнала його геть. Ніщо не зможе змінити того, що я вже розпочала. Тому зараз мій єдиний план — дограти свою роль до кінця.

«Коханий» Глібе Володимировичу, готуйся. Цей місяць буде найгіршим у твоєму житті. Або, можливо, найкращим? Хтозна.