Пролог

Живу за принципом: «Життя підкинуло мені лимони, але хто сказав, що їх не можна використовувати для текіли?».

Тому, коли я вбігла в сусідню палату, майже стрибала від нетерплячки почати свою виставу. О, як я була готова! Слова, наче розпечені вуглики, крутилися на кінчику язика, чекаючи свого моменту. Все-таки я не дарма ходила на акторський гурток у школі. Я пройшла шлях від дерев'яної королеви на сцені до блискучої Джульєтти. І остання з мене була просто неймовірна! Мій кузен, який працює актором, завжди казав: «Секрет успіху — в повному зануренні в роль. Забудь, хто ти є, і стань тим, кого граєш».

Мій колишній керівник лежав на ліжку з абсолютно розгубленим виразом обличчя. Його батьки сиділи поруч, але їхній діалог миттєво перервався моїм гучним і, відверто кажучи, театральним входом. Позаду мене тяглися мої батьки, чиї кроки були не такими впевненими, як мої.

«Час почати шоу», — подумала, глибоко вдихнувши.

— О, Гліб, коханий... Ти... ти справді нічого не пам’ятаєш? — починаю я свою виставу, викликаючи всю свою внутрішню Джульєтту.

Він повільно повернув голову в мій бік, намагаючись сфокусувати погляд на мені. Його очі були сповнені такої щирої розгубленості, що на мить мені навіть стало його шкода. Але тільки на мить!

— Ні... А ти... ми... знайомі? — прозвучало так невинно і безпорадно, що я ледь не розсміялася. — Хто ти, чорт забирай?

Ну звісно ж, що знайомі! Мене б зараз не було тут, якби не той безглуздий рік, який я витратила на те, щоб він забрав мій спокій і нерви. Та на жаль, цей чоловік нічого не пам’ятає. Абсолютно нічого. Ні того, як він із садистичним задоволенням зривався на мені через дрібниці. Ні того, як дорікав мені за кожну незначну помилку. Але, найбільше мене дивувало те, що він і справді не пам'ятав, як ми посварилися за день до цієї його травми.

Я зробила глибокий вдих і почала зображати майже фатальну скорботу. Всередині мене піднявся буревій емоцій, але чесно кажучи, це більше схоже на схвильованість від того, як я зараз блискуче втілюю свою роль. Усе йшло за планом, який я придумала п’ять хвилин тому.

— Коханий... — видихнула я з трепетом, майже задихаючись від уявного болю. — Ти мене… не пам’ятаєш? Ні на крапельку? Вза-агалі?

Я зробила схлип і починаю плакати, так, як колись робила, коли батьки відмовлялися купити той самий омріяний смартфон. І це працювало кожен раз. Акторська майстерність — це вам не жарти! Драма, емоції, сльози — ось де я справжня зірка.

Він розгублено хитає головою.

Цей мудак і справді нічого не пам'ятає.

Він не пам'ятає, ні як доводив мене до сказу цілий рік, ні як дивився з презирством, коли я робила щось не так. А я? Я в цій ситуації опинилася лише тому, що наші батьки були давніми друзями, і як тільки я закінчила університет, мені було «наполегливо» запропоновано йти працювати до Черняка. Не через якісь надзвичайні таланти, а через родинні зв’язки. Його це так само бісило, як і мене. І як тільки я погодилася, то зрозуміла, що головна моя задача — стати особистим секретарем і асистентом для цього тиранського чорта, що зараз лежить переді мною.

Ще місяць. Лиш місяць і я отримаю свою квартиру, і це все закінчиться. Після нашої останньої сварки я подумала, що краще звільнитися, кинути все і не повертатися до цього пекла. Але квартира... О, як я мріяла про цю маленьку, але власну територію, де ніхто більше не зможе тріпати мені нерви.

— Ти не можеш цього не пам’ятати! Ми... — я знову схлипнула, обережно піднімаючи руку, щоб торкнутися його долоні. На моє здивування, він не відсмикнув руку, просто нетямуще дивився на неї. — Ми таємно зустрічалися. І вчора ти зробив мені пропозицію.

Це було сказано так щиро, що навіть я сама на мить повірила в цю брехню. Мама за моєю спиною тихо ахнула. Гліб, бідолашний, виглядав так, ніби я щойно оголосила, що він виграв у лотерею, але тепер зобов’язаний віддати всі гроші на благодійність. Його очі відображали суміш недовіри, здивування і легкого відчаю. Ще б пак! Адже ми буквально ненавиділи одне одного. Він терпіти мене не міг, і я відповідала йому взаємністю.

— Ти... Моя... наречена?

Відчуття було дивовижне. Я, звісно, ніколи не була фанаткою Гліба, але ця ідея з нареченою, яку він забув, була майже геніальною. Ідеальний план. Ми не були парою, не були друзями. Але зараз... Зараз я була його нареченою. Мене так і розпирало від самозадоволення. Навіть якщо він захоче розірвати «заручини», коли пам’ять повернеться, сподіваюся лише, що це буде не раніше ніж через місяць. І я отримаю те, заради чого терпіла всі ці муки.

Батько мені сказав: «Якщо витримаєш рік у Черняка — квартира твоя». Ну, що ж, тату, я витримаю, і ще як витримаю!

Він ніколи не зміниться. І я теж. Чи ні? На цій думці мене охопив легкий страх, але я швидко відсунула його геть. Ніщо не зможе змінити того, що я вже розпочала. Тому зараз мій єдиний план — грати свою роль до кінця.

«Коханий» Глібе Володимировичу, готуйся. Цей місяць буде найгіршим у твоєму житті. Або, можливо, найкращим? Хто знає.