Армагеддон ХХІ століття

Паніка! Відчай! Руйнація світобачення!

Намагаюсь зібрати думки в купу, пригортаючи сина до себе. Але, крім примітивних людських потреб, нічого в голову не лізе.

Третій день ми тут.

Третій день ми живемо одним днем.

Третій день нас об'єднує одне горе: у нас війна!

Харчів вистачає (та й періодичні відбої дають можливість вийти на короткий час надвір), але змушую себе хоча б попити води. Із сином легше: за компанію їсть усе підряд.

Перший день Сашко не злазив з колін і увесь час здригався від звуків вибуху. Обіймаючи свого улюбленого ведмедика, якого встигли прихопити із собою, все сильніше притискався до грудей. Пізніше почав реагувати на інших дітей та слідкувати зі сторони за їх іграми.

У сховищі дітки різного віку, але й мови немає про те, щоб когось відштовхнути або проігнорувати. Навпаки – старші взяли шефство над меншими, щось розповідають, згадуючи останні вивченні на уроках літератури твори.

Ще минуло трохи часу, як Сашко теж підійшов до гурту. Слухав, піддакував, показував іграшку, грався.

Мій п'ятирічний син враз подорослішав.

Дорослі теж між собою почали тихенько спілкуватися, обмінюватися новинами з різних каналів. Спочатку не фільтрували нічого, мусолили кожну вкинуту новину, панікували ще більше. Далі почали відсіювати фейки ворожих ботів, обговорювати лише позитивні новини, підбадьорюючи один одного.

Стали близькими. Лихо об'єднує. Групувалися та по черзі виходили з укриття, залишали під наглядом один одного дітей.

Ми всі живемо в одному будинку, але через постійну метушню, брак часу ніколи не спілкувались, крім звичного "Доброго ранку!" та "Здрастуйте!"

Ніхто не вірив, що в ХХІ сторіччі сусідня країна може піти війною. Це просто не вкладалося в голові!

Як?  Чому? Навіщо?..

Ми кричали кожен на своїй сторінці, просили про допомогу і зупинити це жахіття. Але ні через тиждень, ні через два краще не ставало.

Навпаки: уже тиждень ми сидимо, не виходячи на свіже повітря. Наше місто намагаються захопити окупанти, збройні сили тримають оборону, але, на жаль, сили не рівні. Поки чекаємо допомогу від партнерів, втрачаємо землі та людей. Сотні людей…

Я уже тиждень не бачу чоловіка. Свого Назара. Так як до цього тримав фірму, що працювала з міжнародними партнерами, налагодив зв'язок і почав волонтерити.

Протягом дня ми листувалися, іноді зідзвонювались, але останні три дні не чую від нього нічого.

Це мене роз'їдає зсередини. Усвідомлення того, що ти нічого не можеш вдіяти, ніяк не зміниш ситуацію, паралізує. У такі моменти усвідомлюєш, наскільки ти мізерний у цьому світі. Хочеться вити, трощити, рвати… Аби полегшити біль, знайти відповідь хоча б на одне питання.

Інколи до нас забігають наші захисники: приводять нового врятованого, обводять нас поглядом, питають, чи щось потрібно, і знову повертаються до оборони.

Здавалося б, гірше нікуди, та одного разу до нас зайшов військовий, несучи на руках дівчинку.

Загорнута в ковдру, зі скуйовдженим волоссям, вона голосно тужила, тулячись до військового.

- Ну, крихітко, ти в безпеці, - гладив по голівці і намагався заспокоїти. Але вона ще сильніше хапалася за його одяг і продовжувала плакати. – За тобою тут приглянуть, тут спокійно. А я маю рятувати інших. Вони мене чекають.

- Ти повернешся?

Я не бачила її оченят, але лише від інтонації, сповненої надії, серце рвалося на шматки. Не лише я почала шморгати носом, сприймаючи чужий біль як свій.

- Обов'язково.

- А маму приведеш?

Солдат мовчав, його очі почервоніли. Важко ковтнувши слину, він відповів:

- Спробую.

- Скажи їй, що я поїла. І посуд помила. Правда, кухні у нас вже немає, як і вимитої тарілки.

Погладивши ще дівчинку по голові, чоловік посадив її в куточку, біля теплої труби, і піднявся на ноги.

Тяжко видихнувши повітря, він звично обвів нас поглядом і пішов.

Певний час дівчинка (на вигляд років семи) сиділа в кутку, де її лишив військовий, і не реагувала на забавки інших дітей.

Вони давно облаштували собі місце, де проводили час. Туди позносили іграшки, олівці з альбомами та все, чим могли себе забавити.

Сашко був серед них як свій. Лиш іноді знаходив мене поглядом, чекав, поки я йому посміхнусь, і продовжував гуляти.

Нових врятованих ставало все більше. Іноді їх приводив той самий військовий, що й дівчинку приніс. Він обов'язково підходив до неї, показуючи, що не забув її.

Вона спілкувалась лише з ним. До дітей так і не підходила. Їла зрідка, коли підносили до неї. Сама не просила, не питала нічого, просто сиділа у своєму куточку.

Я постійно за нею спостерігаю, також носила їй їжу, але реакції так і не отримувала.

Одного разу я перехопила військового, коли він уже виходив за двері: