Глава 18

ДАНТЕ

Під будинком Маріан рветься провести до квартири, але зупиняю його. Я не розсипаюся, здатний сам донести сумку і піднятися ліфтом. Поки розмову відкладаю у дальній ящик. Потім. Потрібно протверезіти, страхи відігнати, а тоді вмикати логіку. 

Дійшовши до квартири відкриваю двері. Тихо, навіть дуже. Знімаю взуття, сумку з одягом кидаю біля порогу й, проходжу у вітальню. Сабріна тут, на дивані, а на колінах мій ноутбук. Вона не чує моїх кроків. Настільки зосередилася на спогляданні того, що на екрані, що світ навколо для дівчиська не існує. Долонею рота затуляє, ахає, варто чомусь вразити її. Фіксую подумки, що на майбутнє варто ставити пароль на власну техніку. Продовжую спостерігати. Підходжу до стіни, спираюся. Складно стояти без опори, рани натягують шкіру, починають вогнем горіти. 

Красива вона. Не лише зовнішньо. Її краса зсередини йде: м'яка, ніжна, лагідна. Вона огортає сонячним промінням, як вміє сонце влітку, коли ще не в зеніті. В думках з'являється значення імені — терпляча і надія. Сабріна саме така. Скільки довелося цій дівчині стерпіти? Але водночас скільки надії на життя у ній жевріє? Поєднання двох якостей, яких не вистачає багатьом людям. Сильне Дияволятко, котре полонило з першої зустрічі. На що сподівався, коли гадав, що зможу виконати прохання мачухи й спокійно піти? Було очевидно — не вдасться. 

Мабуть, вона помічає краєм ока рух. Різко повертає до мене голову. Каро-зелені очі розширюються від подиву. В них злість і радість змішуються в коктейль з емоцій. Відкладає ноутбук. Мені видно екран — дивиться записи з камер спостереження у її квартирі. Вини не відчуваю, але завмираю в очікуванні реакції. 

Іскра встає. Оглядає з ніг голови, затримується на залишках ран на обличчі. Потім прискіпливо ковзає моїм тілом. Не знаю, що шукає, проте повертається до мого обличчя. 

— Тебе виписали? — питання глухо звучить.

— Ні. 

— Чому ти тут? — хмуриться. Не розуміє.

— Не можу там бути. — рівним тоном відрізаю.

— Тоді ти обрав не найкращий час повернутися.

— Це мій дім, — хмикаю, крива посмішка вигинає мої губи. В голові одне: як же я сумував. 

— Камери. — задихається. Бачу, обурення аж бурлить у ній. Можливо б змовчала, та з огляду на мій вигляд (не найгірший), вирішує почати з головного. — Я думала жучки були, а ти поставив камери замість жучків! 

— Жучків ніколи не було, — зізнаюся. — Завжди камери. 

У Сабріні все клекоче. Вона обходить диван й наближається. Погляд спалахує гнівом, та він забавляє. Вона має право на нього, але… каяття не відчуваю. Та і вини теж. 

— Ти не мав права втручатися в моє особисте життя. В мій простір!

— Я хотів. 

Істеричний сміх рветься назовні. Сабріна не може втримати емоцій. 

— Хотів? І як тобі?

Очікує відповіді. А я не можу реагувати якось інакше. Мені хочеться дражнити її. Хочеться бачити яка енергійна, жива, справжня. Хочеться забути розмову з братом, про небезпеку, зізнання їй та неспроможність бути близько через страхи. А ще, начхати на все хочеться. Я уламком став біля неї. Тільки зараз усвідомлюю, що того Марка Данте більше не існує, зате є інший. Вона розбила мене, а я її. Вона розтоптала мене, але після того, як зробив це я з її душею. Ми — дві особистості однієї сутності. Двоє людей сповнені страхів та надій. 

Лукаво відповідаю:

— Найбільше люблю відео, де ти ходиш по квартирі, впевнена, що тебе ніхто не бачить. Наштовхує на різні думки.— з насолодою, хрипло, доводячи до її відома, що вона бажана і завжди буде. 

Дияволятко ще наближається. Смішно впирається долонями у мою грудну клітку. Біль прострілює тіло. Рани реагують на дотик та я стою. Цей біль — ніщо. Вона відштовхнути хоче, але не наважується. 

— Ненавиджу, — сичить, встаючи навшпиньки. В очі дивиться, демонструє зневагу, лють. Всміхаюся. Нахиляюся впритул й пальцями обхоплюю її зап'ястя. Обережно, проте злегка стискаючи. 

— Ти ніколи не могла ненавидіти мене, як би не старалася. Тільки не мене…Може припинимо брехати. Я відкрився тобі.

— Ти відштовхнув після! — ледве не гарчить. Така прекрасна у власній злості.

— Я мусив, — нахиляюся ще ближче. Солодкий аромат дівчини катує, і я радий цьому. — І зараз мушу. Потрібно так, сама знаєш.

Зіщулює погляд. 

— Що це дасть? Він знає й так! Яка різниця?... Ти вкотре боїшся чогось серйозного! Але річ не у цьому. Марк, ти слідкував за мною! Ти… — розгублюється, коли наші губи надто близько опиняються, голос стає тихішим, але не з меншим обуренням, — цілий рік бачив все! Коли я з Едом спала теж дивився? — вона швидко дихає.

Притуляю її до себе. Кривлюся від болю, втім, миттєво ховаю емоції.

— Так. Дивився. 

— Що дало споглядання? Однією рукою притягуєш, іншою відштовхуєш. Навіщо? Визначся! Я не можу більше.

Вона облизує губи. Не можу триматися. Ще у лікарні, коли приходила щовечора й насичувала порожнє повітря собою, я хотів її. Долоні аж свербіли тільки б торкнутися. Рік мусив просто дивитися. Рік не міг навіть аромату  тіла вдихнути. Зірвався. Може дарма, а може ні. Дах же понесло, хто б сумнівався, що прийде час і я помилюся? 

Накриваю її губи. Пестливо, гаряче. Розвертаю до стіни, спиною у неї вклеюю й зап'ястя відпускаю. Сабріна не пручається. Спершу ніби здивована, а потім палко відповідає. Обіймає за шию, майже не дихає, стогони рвуться з її рота у мій. 

— Нам потрібно у ліжко! — шепоче.

— Нам не потрібно нічого подібного. Я візьму тебе тут.