Глава 17

ДАНТЕ

Шрами на тілі, котрі подарував батько, ніщо у порівнянні з тим, що зараз всередині. Я на межі, між краєм у прірву та краєм у пекло. Два тижні у лікарні. Два тижні, коли я відрізаний від справ. Два тижні, які закінчуються сьогодні. Лікарі проти, опіки ще не зажили до кінця, проте бути тут й не тримати руку на пульсі в той час, коли над усім нависає трагічний кінець просто неможливо. Я маю бути у строю. Маю контролювати власний бізнес, брата, її. Маю знати — все працює далі, всі готові до загрози, всі вчасно зреагують і будуть захищені. Поки батько не вдався ні до яких конкретних дій, та я знаю — завдасть удару тоді, коли розслаблюся. 

Ванна кімната лікарні маленька, нагадує клітку. Стіни тиснуть. Впершись у раковину руками розглядаю рани на грудній клітці й нижче. Маріан дістав мене прямо з пекла. Варто зазначити, що він ризикував собою аби я не здох, поки п'яний спав. Брат заплатив за мою слабкість. Завжди всі за неї платять. Завжди. Я називав його безвідповідальним, та саме з мого боку було безвідповідально напитися у той час, поки в потилицю дихає Олександр. 

Торкаюся бридкого опіку нижче ключиці. З нього майже не сочиться рідина, але до повного загоєння ще далеко. Заплющую очі. Вона перед ними. Сидить на краю ліжка й говорить беззупинну. Говорить про все на світі не знаючи чим зарадити. Будує плани з Маріаном, щоб мені допомогти. Не їде, начхавши на всі мої погрози. Не слухає, і ніколи не слухала. Вперте дівчисько! А пахне як… дивиться як… Неможливо не втопитися у цьому. Неможливо протистояти. Я правду сказав, коли пояснив, що до Домініки відчував не кохання. Пристрасть, залежність — так. А кохання — інше. Квітуче, пахуче, яскраве, свіже — тепер я знаю, бо саме воно поміж ребер, варто їй поруч опинитися. Воно пʼянить, веде за собою у танці. Не має значення чого ти хочеш, адже неможливо опиратися. Байдуже, що було до і буде після, головне це відчуття, ніби спостерігаєш за зростанням рідкісної квітки посеред мертвої землі. Заради цієї краси ти готовий на все. Сам вічно горітимеш тільки б їй не нашкодили. Сам серце з власних грудей дістанеш тільки б вберегти. 

Я і дістав. Дурень. Дорослий дурень який не вміє вчитися на власних помилках. Наговорив своєму Дияволятку так багато, відкрився, а потім відштовхнув. Вона зрозуміла чому. Зрозуміла, що бажаю вберегти, тому приходить щовечора. І кілька разів я уявляв, що чхаю на загрози й просто таки роблю її своєю. Допоки слова батька, що на уламки і її перетворить, не вриваються у свідомість. Тому, краще її відштовхнути. Краще не пускати ближче, ніж уже, бо….знову зіпсую все  й Сабі заплатить замість мене. Я не можу дозволити. Не з нею. Не вона. Не витримаю, якщо дівчиську доведеться пожинати плоди моїх рішень, страждати, тому що я піддався слабкості. Все потім. Загроза мине, так чи інакше, впораюся із нею. І тоді ми вирішимо, що ж далі…

Чую, що приходить повідомлення на телефон. Рвучко тягнуся до нього, шкіра натягується, вогнем спалахує. Біль змушує зуби зціпити. Відкриваю повідомлення, одразу стає холодно — фото Дияволятка у її книгарні. А нижче кілька слів:

“Вона чарівна”.

Смартфон випадає на підлогу. Екран тріщить, мені чхати. Я бачу лише її фото. Знаю, хто це зробив, хто був з нею. Де, в біса, була охорона? Я ж наказав посилити! 

Зціпивши зуби, присідаю, хапаю телефон й набираю Романа. Він нічого не може пояснити, лепече, що посилив нагляд, Сабріна постійно під ним! Кричу, якого ж чорта тоді до неї прийшов мій батько? Якого біса Олег не з нею? Роман розуміє, що виправдання не допоможуть. Він помилився. Попереджаю, що це востаннє. Робота має виконуватися ідеально. Він цінний працівник, але якщо постраждає хтось, буде шукатися заміна. Згодом дзвоню Олегу, але водій слухавку не бере. Біснуюся. Злість отрутою по кістках, огортаючи їх, в кров і шкіру пробираючись, а потім глибше, туди, де осередок сутності. 

Повертаюся у палату, без сил сідаю на ліжко. Відчуття, ніби втрачаю контроль. Ось тримаю у руках  ниточки, котрими вправно керую, а ось їх немає. Радецький щось замислив проти, Маріан з Мариною погано справляють, повністю знищене Золоте, і вона…у небезпеці. Закриваю обличчя руками. Тіло починає струшувати. Ламаюся. Як тоді, вісім років тому, коли пішов з сім'ї. Ламаюся у себе на очах, адже не можу контролювати усе, не можу змусити працювати життя як годинник. Все руйнується на очах. І страхи. Вони танцюють на кістках минулого, попіл мертвих емоцій руйнують, змушують їх вставати, тінями в душу пробиратися. 

Видихаю. Потрібно повернутися до стану “нічого в цьому житті не може торкнутися мого серця”. Але як? Як, коли Дияволятко стіну за стіною зруйнувала? Як, коли самообман дійшов до того, що мої стіни впали, а на їх місці я — поламаний хлопчик, який йшов і не озирався на власний дім? Хлопчик, який мав багато, а потім втратив найважливіше — сім'ю. Хлопчик, який зостався без мами, а батькової любові було мало. Хлопчик, який одного разу піддався і слабкості й досі платить за неї. 

Мій телефон знову дзвонить. Роман, варто підійняти слухавку, починає швидко тараторити, що охоронців було знешкоджено.  Він не уточнює як сами, чи живі вони, а за Олега каже, що його не можуть знайти. Ні водія, ні автомобіля. Зник. Ще одна проблема на мою голову. Ще одна ситуація в яку втягнув я. 

Дякую чоловіку й дзвоню брату. Прошу забрати з лікарні. Він обурюється, але замовкає, коли кажу про візит його вітчима до Сабріни. Каже, що за пів години буде. Збираю деякі речі, просто щоб на місці не сидіти, тож, варто Маріану у палату в супроводі чергового лікаря увійти, я вже готовий йти. Лікар звертається до мене:

— Пане Данте, при всій моїй повазі, вам ще рано. Опіки…

Один мій погляд і чоловік замовкає. Маріан теж нічого не коментує, просто бере спортивну сумку з одягом та крокує до дверей. 

— Я буду на домашньому лікуванні. Дякую вам. — мій голос ясно вказує, щоб не зупиняв нас. Лікар відступає, я киваю йому, і ми йдемо геть.