Глава 16

Сабріна 

Минуло два тижні. Літо здало позиції, а осінь увірвалася в наші життя холодом, сірим небом, дощем, який, мабуть, хоче затопити усе місто. Столиця буквально всюди у воді. Весь цей час живу у Марка. Зізнатися, як би не удавала сміливицю, а після дзвінка, що бачили вітчима Маріана біля мого дому, я й сама побоююся повертатися додому. Тож на роботу їжджу звідси, потім приїжджаю до Марка. Лише після повертаюся назад, у його квартиру, щоб вкотре повечеряти на самоті, поговорити з Маріаном, — ми з ним намагаємося вигадати щось, що б допомогло знешкодити Олександра Данте, — а на ранок знову повторення попереднього дня. 

Вечори з Марком у палаті минають загалом у сперечаннях. Він то погрожує, то наказує, то сварить, то сміється з моєї наївності й каже, що мною скористаються, і саме він буде винним. Тільки скільки б Данте не кричав, що я маю поїхати й заховатися, я стою на своєму. Поділившись задумом який ми з Маріаном намагаємося втілити у життя, щоб допомогти, Марк взагалі замовк. Просто взяв і замкнувся. Я бачила його різним та ніколи таким. Немов хтось взяв й висмоктав душу у мого Данте. Ми знаємо одне одного вже майже два роки, від початку знайомства сталося багато різного, проте ніколи він не був настільки байдужим, як зараз. Ніколи не був таким нажаханим. Зізнатися, я взагалі не  бачила страхів у Марка. На мисі Скорботи він вправно удав спокійного, з Демиденко так само, чи в будь-яких інших ситуаціях. Але не зараз… Враження, наче чоловік помер. Зовні живий, та всередині…порожньо. 

Ми не говоримо про його зізнання. Не говоримо про слова, що сказав, коли примчала, знайшовши після пожежі у Золотому. Не нагадую, що поява Данте у моїй книгарні перевернула життя, внутрішній стрижень похилила, тому що як би я не пручалася, скільки б часу не минуло, він завжди буде важливим для мене. Не говоримо про підпал його дому, його рани, його опіки.  Загалом — мовчимо, або говорю я. Іноді несу такі ахінею, що й самій дивно, як подібне з рота вилітає. Ну навіщо йому слухати як минув мій день? Навіщо чути, що я сильна, не боюся, не кину його, коли варто і цим словам з язика зірватися, а очі сирени гаснуть ще більше? 

Марк боїться. За мене? Чи за себе? Маріана? За всіх разом? Він несе важкий тягар на плечах. Гадає, має оберігати всю корпорацію “Данте Дейлі”, всіх працівників, і… нас. Гадає — погано справляється. Мабуть, дурепою вважає, адже я постійно з ним, поводжуся як червона ганчірка перед очима бика, дражню Олександра Данте. Ймовірно. Та як інакше змусити його вилізти з нори в якій знаходиться останні днів чотирнадцять? 

Ранок починається звичайно. Книгарня зустрічає тишею, ще занадто рано, щоб були відвідувачі, та і будній день зазвичай дещо спокійніший. Лаванда та Аріна зараз у відпустці. Поки немає замовлень на тематичні вечори ми вирішили, що дівчатка заслуговують на гарний відпочинок. Залишаю сумочку на стільниці й вирішую, що потрібно трохи прибрати. Вмикаю тихо музику й починаю. На деяких стелажах переставляю книги, витираю пил, потім підлогу. Згодом сідаю на м'яке крісло для відвідувачів й відкриваю блокнот. Думки про продовження книги “І я розбита…” ніяк не залишають. Я ще не знаю назви, та відчуваю, що ця історія буде геть іншою. Наповнена надіями, вірою, боротьбою із собою. Врешті, найскладніше — битися з пітьмою всередині себе, бо найстрашніший ворог завжди я сама. Так у кожної людини. Всі мають тіньові сторони. Допоки ми їх ненавидимо вони беруть верх, та варто прийняти, опрацювати те, що злом видається, і ти розумієш, що ніяке воно не зло. Просто ще одна частинка тебе самої. Справжньої. Істинної душі. Відкритися для себе  місія не з простих, але коли ти прозріваєш, тоді життя дійсно змінюється, адже ти дивишся на нього геть інакше.

Дзвіночок на дверях сповіщає про клієнта. Відриваюся від блокнота, встаю й вітаюся з чоловіком. Красивим чоловіком. Він мені нагадує когось. Перші кілька секунд я навіть усміхаюся йому збираючись запитати, що шукає. Але варто йому криво всміхнутися, варто його синім очам з відтінком зеленого, спалахнути дивним блиском, приходить розуміння — я бачила його на екрані ноутбука, коли гуглила інформацію — Олександр Данте. На фото він був молодшим, не так багато їх у мережі, а тут чоловік значно старший. 

Глибоко дихаю. Намагаюся удавати, що нічого не зрозуміла. Змушую себе посміхнутися.

— Вітаю у “Книгарні мрій”. Щось підказати? 

Чоловік злегка схиляє голову на бік. Очима окидає з ніг до голови. Крок робить, я стою. Всередині напружена та ноги приростають до підлоги, хоча інстинкт кричить тікати. 

— Так, чарівна пані. Я б хотів вашу книгу “І я розбита…”. Кажуть, саме ви авторка.

Прикушую губи, киваю.

— Все вірно. Я. 

— Я читав уривок у знайомого. Так емоційно… А ваші слова про таємничого МД — заворожує. 

Прокашлююся.

— Дякую вам. Отже, берете книгу? — тараторити починаю. Нерви натягнуті, тіло готове в будь-яку мить кинутися навтьоки. 

— Так. Цікаво дізнатися фінал.

Обертаюся, щоб пройти до стелажа. Кажу, не озираючись:

— Він відкритий. 

— Нічого. Раптом до вас прийде натхнення на продовження? Гадаю, те, що наштовхнуло написати цю історію ще не має фіналу. 

Завмираю перед стелажем. Рукою хапаюся за книгу ніби вона врятувати може. Кілька секунд даю собі на те, щоб впоратися зі страхом. Лише тоді обертаюся і йду назад до Олександра Данте. Простягаю йому книгу й натягую знову посмішку:

— Ось.

Чоловік опускає погляд на мої пальці, що стискають обкладинку книги. 

— У вас дуже витончені пальці. 

Він грає. Знає хто я. І я знаю хто він — Данте розуміє. Та поводиться так, наче він — кіт, а я — миша, котру от-от зжеруть. 

— Мабуть, — стенаю плечима.

— Як у вашої матері, пані Сабріно.

Дихання збивається. Мене струшує, за відчуттями у приміщенні температура впала на мінус двадцять. Витончені пальці батька Марка беруться за книгу. Навмисно торкається моїх. Всі мої почуття загострюються, небезпека буквально дихає в обличчя, а я заціпеніла. Не рухаюся. В очі чоловіка намагаюся поглянути, але це складно. Витримати неможливо, надто холодно там, і моторошно. Тож дивлюся на книгу. Висмикую пальці й залишаю примірник у руках Олександра. Не знаю як реагувати правильно на його слова: дозволити знати, що мені відомо про Домініку чи удати дурепу? Врешті, кажу те, що видається найбезпечнішим: