Глава 15

Поки Олег везе до дому Марка я постійно пригадую сказані слова після того, як прийшла і попросила Данте собі. Тоді водій сказав — такі, як Марк, прирікають, таких, як я. Мав рацію. Бачив далі, аніж я. Розумів більше. Можливо виною тому життєвий досвід, або просто мудрість, не знаю. Втім, він не помилився. Марк Данте прирік мене, коли кинувся виконувати прохання Домініки. Рівно в ту секунду, коли його нога ступила на землю Золотого все було вирішено, написано долею чи тим, у кого віриш. Як би зараз чоловік не намагався захистити від власного батька, гадаю, марно. Якщо Олександр Данте бажає використати мене проти власного сина він це зробить, так чи інакше. Втеча не допоможе. І я не хочу тікати. Я стільки років тікала… Так багато днів поспіль уникала страхів, сиділа у крамниці дідуся й боялася, боялася, боялася. Цей рік змінив ставлення до усього. Більше я не сиджу у закутку, не заплющую очей. Сам Марк навчив зустрічати загрози гідно. Не втікати. Тож, не розумію, невже його страх зараз настільки сильний? Невже він вважає себе слабким? Гіршим? Чи справа у реакції на тата? У провині? Вважаю, нам потрібно не тікати, не ховатися, не намагатися відгадати наступний хід О.Данте, а попередити будь-які його дії. А ще, піти на хитрість, обман. Цей чоловік прийшов руйнувати, Золоте тому приклад. Якщо він знищив таку кількість комплексів, спалив все, чого буквально торкалася рука Марка, то що зробить тут з нами? 

Приїхавши під дім Олег проводжає у квартиру Марка. Я дякую водієві, обіймаю його, на що він реагує досить стримано, проте, обіймає у відповідь,  а тоді замикаюся. Знявши взуття йду у вітальню та дістаю телефон. Сподіваюся тепер Маріан поговорить зі мною. Набираю брата. Ігнорує. Знову. Тому пишу, що я бачилася з Марком. Лише після цього повідомлення він дзвонить мені. Хочеться сказати, що не вірно вчинив, але підсвідомо розумію, що швидше за все сам Марк сказав не вплутувати мене у те, що все одно неминуче. 

— Знаєш, що у Золотому? — перше, що питає брат.

— На жаль… — тихо-тихо промовляю. — Марк сказав твій вітчим повернувся. Хоче помсти за… За те, що скоїв колись з Домінікою.

Маріан зітхає. Розуміє, що знаю все.

— Якщо що, я пробачив йому. Нехай не можу зрозуміти чому ж, та в душі я більше не ображаюся. 

Підібгаю ноги під себе. Знаходжу на дивані у вітальні ковдру й кутаюся у неї. Теж не ображаюся, що весь цей час брат ігнорував.  Минаю тему і про його образи на Марка. Тут вони самі мають розбиратися, якщо втручуся, то краще не стане. 

— Ти можеш розповісти, що там сталося? Ти ж був з ним, я правильно розумію? 

— Коли я приїхав усе місто, крім дому брата, вже було згарищем. Вітчима я не бачив, Марк відправив допомагати Яні, поки тут за всім слідкувала Марина.  Кілька днів ми оцінювали вартість завданої шкоди, брат сказав, що Олександр відшкодує кожну копійку. Чим був зайнятий саме він я не дуже в курсі, якщо чесно. То з нами був, то їздив десь. Ми жили у його домі… — Маріан замовкає. — Слухай, я не дуже хочу втягувати тебе у все це. Чому Марк сам не розповів? 

— Ми розмовляли на дещо інші теми. Мені взагалі Настя написала… про все. Я в Золоте помчала, з Яною говорила, тоді назад сюди. Ви двоє ігнорували мої повідомлення і дзвінки. 

— Брі, — повільно промовляє, — я не знаю, що між вами, ти знаєш, не лізу в душу, та ти живеш окремим життям…

— Не починай. — сухо відрізаю. — Марк сказав я у небезпеці, бо його батько хоче втягнути й мене. Скористатися. Я не живу окремим життям, я з вами, нехай проти волі, нехай почалося все досить давно! 

Брат зітхає. Розпачливо і дещо роздратовано. 

— Добре. Все одно ж не даси спокою. — киваю, забуваючи, що Маріан не бачить мене. Поки він продовжує, дивлюся у вікно, ковзаю поглядом по кімнаті. Очима наштовхуюся на ноутбук, він відкритий, але вимкнений. — За кілька ночей після мого приїзду, коли ми спали, я прокинувся. Марк…Марк був п'яний, Брі. Дуже. Я вийшов надвір, подихати. Не знаю як довго стояв, але не одразу зрозумів, що я не сам. Вітчим був там, у дворі. Обійшов камери, інакше б Роман написав мені, що хтось є, та і сигналізація спрацювала б. Він стояв поруч. Ми говорили… 

— Що він казав? — тихо питаю.

Брат на кілька секунд замовкає. А потім продовжує глухо:

— Що мене не торкнеться нічого з запланованого. Я — її син, колись він прийняв мене, і я ні в чому не винен. 

— Але не Марк… — шепочу.

— Не він. Брі, те що було далі… Воно сниться щоночі. Ти ж бачила Марка? 

— Ти про рани на обличчі? 

Гіркий сміх викликає мороз по шкірі. Напружуюся, сідаю рівніше. Передчуття жаху тримає за горлянку, а я вдіяти нічого не можу.

— А на тілі? 

— Я не бачила.

— Він на моїх очах підпалив дім, а я заціпенів. Він просто взяв і спалив його. — панічно рокоче. Біль в кожному слові пронизує наскрізь і мене. Затуляю рота рукою. — А потім націлив на мене пістолет, щоб я не кинувся на поміч. Марк там був, Брі! Спав без пам'яті, бо не міг впоратися з собою, щоб не заглушити страх алкоголем. Спав! 

— Як же він вибрався? 

— Я кинувся в дім. Вітчим стріляв, мабуть, у повітря, не знаю. Теж отримав опіки… Зате його витяг. 

— Маріане… — схлипую. Стає так страшно. Я знаю, що це вже було. Знаю, що поки вони двоє страждали, я купалася у власних річках сліз та хвилювань, просто через інше. Тільки від цього не легше. 

— Коли ми опинилися на вулиці вітчима вже не було, — стиха продовжує. — Я завіз його у лікарню. 

— Не хочу уявляти якби ти не прокинувся. 

— Можливо ні мене, ні Марка вже не було б. Знайшла б наші кістки на золі. — констатує факт. 

— Батькові Марка вірити не можна. Якщо сказав, що не торкнеться тебе, а сам планував спалити… — не закінчую речення.

— Так. 

Деякий час ми двоє мовчимо. Кожний заглиблюється у себе, у власні страхи, думки, розмірковування, що б було, якби…. Та насправді це немає значення. Як і казала собі, потрібно знищити це минуле, аби воно більше не слало привидів, не наражало на небезпеку. Варто сфокусуватися на тому, щоб допомогти Марку протистояти.  Одразу кажу про це Маріану.  Він встає на диби: