Глава 14

Сабріна

Марк сідає. Його дихання стає важким. Я досі не знаю, що з ним сталося, чому він у лікарні, але навряд причина — видимі ранки на обличчі. Напружено спостерігаю за його спиною. Кожний м'яз нагадує граніт, широкі плечі в тонусі. Тягнуся рукою, щоб торкнутися. Данте у футболці, але тканина її все одно не здатна приховати міць тіла. Затамовую дихання, він обертається до мене. Поглядом по руці біжить, поки та в повітрі завмерла. Потім в очі зазирає. Злегка звужує погляд, а в ньому тривога. Не ховає її, знаю, спеціально ж. 

— Ти доросла дівчинка, отже мусиш знати, — починає, голос в повітрі натягнутою стрілою видається. — Мій батько, завітавши у Золоте, одразу продемонстрував як скучив. — я киваю. Розумію, що має на увазі підпал. — Але прийшов він не просто зі мною привітатися. Він прийшов помститися. Ти серед тих, кого він бажає втягнути у власну вендету. 

— Через те, що було у тебе з Домінікою, — чи то питаю, чи стверджую. 

— Вірно. — сухо лунає. Облизує губи. Зачаровано дивлюся на них. Рік я не відчувала їх смаку. Допоки не приїхав на презентацію книги. Допоки не поцілував. Допоки не вліз в душу, під кістки, бо для Марка тільки все або нічого існує.

Все ж тягнуся до нього рукою. Торкаюся пальцями підборіддя. Чоловік смикається, немов йому неприємно. Різко забираю, сідаю теж. 

— І що далі? 

— Не буде звинувачень? Я наразив тебе на небезпеку.

— А є сенс? Я могла б сказати, що ти повернувся тоді, коли ми не мали більше ніколи не бачитися, приніс загрозу, але ж це неправда. В будь-якому випадку все було б так. Минуле хоч і в минулому, проте воно досі шле привидів. — ніжно усміхаюся. 

Данте зітхає. Я не бачу страху, це чудово, але помічаю, що він гнівається: на батька, на себе, на мене. Гнівається, адже саме він почувається винним, і ця вина тягнеться відтоді, як ступив на доріжку бажання з моєю біологічною матір'ю. 

— Розкажи все, — прошу. — Будь ласка. Я маю право знати все.

Чоловік напружується. Дихання миттєво стає рівним, зовні виглядає максимально байдужим та спокійним. Втім, я достатньо його вивчила, щоб помічати деталі, котрі не доступні іншим: те, як підтискає нижню губу; кліпає, щоб приховати емоції, котрі все ж вибиваються назовні; погляд втримує, аби красномовним не був. 

— Хочеться і далі копирсатися у моєму житті? — натомість запитує. — Ти хотіла ніколи не бачитися зі мною. 

— Але ж ти сам прийшов. 

— Це не відповідь на моє питання. Мій батько поки не може бути певним на сто відсотків, що ти… — пауза, під час якої навіть повітря в палаті густим стає. — Моя. Є крихітний шанс не втягувати тебе. 

— Цей шанс звівся нанівець рівно у той день, коли ти приїхав у Золоте, — твердо кажу. Сідаю зручніше й, підсунувшись ближче, за руки Марка беру. — Ти завжди казав: минуле у минулому, а я доповню — якщо ти його закрив, розібрався з усім, і більше не озираєшся. Ми, так чи інакше, постійно варимося у ньому. Рік минув, а те, що почалося давно, знову стукає у двері. Ти не заховаєш мене від цього. Як я не змогла знайти партнера, який би не нагадував Лебедя чи… — затинаюся, втім, набравши повітря у груди, продовжую: — Раміля. Ед нехай і не був причетний раніше, зате він зробив те ж саме, що вже було. Втікаючи, не попрощаєшся. Потрібно знищити всі ниточки, у свідомості, у реальності, навіть у тілі. Розкажи мені, Марку. Маріан завжди каже, що ти маєш це зробити, і він правий. Розкажи, тому що розповідь не втягне сильніше, ніж вже є. 

Хитає головою. Не хоче. Болить йому минуле. Грішне діло скоїв, зрадив власну сім'ю. Сам картає себе, але винен не він сам. Зараз відкидаю злість та образи. Відкидаю думки, що поки мене обіймав про Домініку думав. В стінах, що побудувала, аби триматися у житті, двері утворюю. Для нього. Хочу, щоб і він так зробив. Хоча б на короткий час, потім знову можна буде піти з життя одне одного. Колись він сказав, що дах зносить, ледве стримується. Прихід у книгарню, жучки, порятунок від Еда — прямий доказ правдивості слів. Він ніколи не брехав, але ніколи не казав всієї правди. Я просто хочу нарешті почути від нього правду. Хочу розібратися з цим минулим, йому допомогти, як він мені вже неодноразово. А далі життя покаже…

Чоловік стискає мої пальці своїми. Уривчасто, тільки так демонструючи справжні емоції. Він звик бути сильним, владним, холодним. Звик, що накази виконуються варто йому тільки глянути на когось. І зовсім забув, що таке — бути собою. Забув, що він людина, нехай, на перший погляд, нагадує камінь.  

— Моє ставлення до тебе не зміниться, — додаю. Складно пояснити навіть собі, що саме маю на увазі, адже… 

Стискає щелепу. Жовна ходять, адамове яблуко теж. Не хоче. Все єство Данте пручається. Тому у відповідь стискаю свої пальці, щоб показати — я вже тут. Пізно. 

— Щось у мені реагувало на неї, — відсторонено починає. Руки забирає, спиною обертається. Я слухаю уважно. — Я тримався. Злився, дратувався, пробував вибити з себе те, що відчув. Не вийшло. Домініка вирвала те, що ховав, одного поганого дня. Тоді я не вважав його таким, та з часом саме не бридоту він перетворився. Я пив. Багато. Хотів вгамувати власні емоції. Мені було соромно. Перед собою, Маріаном, батьком, нею… А вона прийшла, неземна, Дияволятко… Неземна, — хрипло, з болем. — Я поцілував. Домініка відповіла. 

Мені теж болить. Його біль з моїм стає одним цілим. Спільним. Раніше я злилася, не могла прийняти те, що було у нього. Лютувала, бо ж навіть фото її має при собі. А сьогодні все інакше. Сьогодні сприймаю це як минуле. Минуле, що досі лещатами Марка тримає. Не кохає він її. Та і, чи кохав? Почуття були. Пристрасть вирувала. Небезпека, страх бути спійманими, адреналін робив свою справу. Тим паче юний хлопець завжди сприйматиме усе не так, як вже дорослий чоловік. 

— Коли Олександр Данте дізнався, він вигнав мене. А я особливо не пручався, бо знав, що винен. Двадцять два роки достатній вік, щоб нести відповідальність за помилки. І я ніс. Проте, побудував навколо себе стіну, знаєш, щоб закритися… від болю зовні та зсередини.  Все вийшло, поки Домініка не попросила тебе знайти. Сабріно, — те як вимовляє моє ім'я сиротами відгукується. Підсуваюся ближче, але не торкаюся його. — Вперше побачивши тебе я ледь не збожеволів, безсумнівно ти була її донькою. Звісно, чекав підтвердження, але для себе все зрозумів. Тільки, іншою ти була. Теж книги любиш, дещо у зовнішності схожість, очі… на цьому все. В іншому, ви — різні, абсолютно. Від першої зустрічі я знав яка ти, і вона. Ніколи не порівнював вас. Ніколи не плутав.  Ти не була нею. Не була. Ти завжди була собою. — повертається до мене обличчям. Далі каже чітко в очі дивлячись, тримаючи й мій погляд. Затверджуючи кожну літеру, викарбовуючи на мені міткою. — Я поклав на вівтар сім'ї пристрасть до жінки, яку гадав — кохав. Але то ніколи не  було коханням. — піддіває пальцями моє підборіддя, я навіть не дихаю. — Ти була ним. Жодного разу не збрехав. Ти — моя. Коли цілував, то душу твою, не лише тіло, хай і намагався вивернути, наче це не так. Коли ти пішла, все одно поруч був. Ти мене не бачила, зате я спостерігав. Беріг. Одержимий тобою контролював місто і кожний його куток, щоб ти у безпеці була.