Глава 13

Сабріна 

Зараз

Дивитися в його очі й не втонути: хіба хоч раз змогла не піддатися? Брехнею буде, якщо скажу, що “так”. Тіло тримається, а от душа готова вщент розлетітися. Й так уламки від неї в мені, й так зранена, а шрами кров'ю стікають. Надто багато разів на гострі леза падала. Надто часто помирала ментально, щоб зберегти подароване вищими силами. Попри те, що навчилася стояти під штормовим вітром, тілу не даю впасти, всередині все зовсім не так. Як і тоді, на мисі Скорботи, чи як тоді, коли вперше поцілував мене, або ж при зустрічі на презентації книги — щоразу Данте вміє роздробити мене одним поглядом. Ні слів не потрібно, ні виразу обличчя, лише вони — океани, котрим, мабуть, й сирени заздрять. Океани, від яких ніде не врятуватися. На що я сподівалася? 

Пальці Марка на запʼястку стискаються сильніше. Шкіра до шкіри, а я наче у вогонь руку опустила і тримаю. Горить все, тілом мчить й спопеляє. Я зола, як і його дім. Згарище з болю, втрат, загублених надій і спроб далі тримати попіл, аби за вітром не розвіятися. Не знаю, що продовжує тримати мене одним цілим, досі. Невидимі пута? Сила, котру змогла все ж виростити у собі? Стіни, що побудувала? Немає значення. Він пробереться всюди. Димом в кожну шпаринку душі, щоб міткою на незримій аурі зостатися, відбитком на все життя. На вічність. 

— Привіт, — ледве чутно промовляю. 

Банально, до істеричного сміху, з присмаком жаху — так лунає мій голос. Не вириваю руку, не можу. Стою, сподіваючись на щось. Стою, вдихаю хвою та корицю. Літо ж за вікном, все ще воно, а тут, у палаті справжня зима. І він, з ароматами знайомого розбитого серця та надій, поміж дезінфекційних запахів. Марк кілька разів кліпає. Чи то не усвідомлює, чи не очікував мене побачити. А може просто прийти до тями не здатен? 

— Їдь назад. — ось чим зустрічає. — Тобі не варто бути поруч. 

Хмурюся. Вперше я чую його голос таким….надломленим? Скривдженим? Сповненим краху і відчаю? Розчарування? Розпачу? В ньому єднається все це, бринить біль, що в мені відгукується теж болем. Присідаю на краєчок ліжка. Попри те, що каже їхати назад, пальцями продовжує стискати руку. 

— Я не мала казати, що ми ніхто одне одному, — чітко промовляю. — Бо між нами багато, просто не того, чого я хотіла. — відверто зізнаюся. 

Данте не дихає. Дивується. Присягаюся, на секунду він припиняє приймати кисень у легені. Це лише мить, секунда вирвана у вічності, коли я змогла не просто здивувати, а торкнутися його душі. 

— Ти права. І не того, чого хотів я, — хрипло звучить. В очі мені промовляє, а потім гірко всміхається. — Тепер не важливо. 

Тремчу. Жар його пальців тілом жене адреналін. Я хочу притулитися. Хочу глибше вдихнути його аромат. Хочу стати тими руками, якими був він для мене. Стіною, захистом. Нехай коханими не станемо, нехай не пройдемо крізь стіни, що утворилися в минулому й тепер, але ж… Але ж можна на короткий час, поки один з нас у відчаї, пригорнутися?  

Мені стало страшно, що я могла втратити його. За час, поки перебувала в іншій реальності, Данте був посеред золи свого життя. Я мала бути поруч. Байдуже скільки разів ми були розбиті одне одним, в критичні часи все змінювалося. 

— Я бачила твої комплекси, — з болем промовляю Прикушую губи, а він погляд відводить. Ніколи не робив цього. — Марк… — тихесенько, — мені так шкода. Я… скажи як допомогти тобі і я зроблю це.

— Тут нічим допомогти. — досить грубо відрізає. — Я плачу за власні дії. 

Знову на мене дивиться. Скошую погляд на його пальці, що мою руку стискають. Ледь помітно усміхаюся, іншою рукою тягнуся до скроні чоловіка й м'яко веду пучками до підборіддя. Він здригається. Іскра болю спалахом у синьо-зелених очах. А в мене серце стискається. 

— Це твій батько? Він влаштував? 

— Маріан сказав? — сухо озивається.

— Ні, — ніжно усміхаюся. — Він мене ігнорував, як і ти. Про пожежу взагалі від Насті дізналася. І стрілянину у твоєму домі. 

— Яна, — констатує врешті.

— Не свари її, — прошу.

Нічого не відповідає. Відвертається, у вікно дивиться спустошено. Як би я хотіла побачити там емоції, цілу навалу, щоб захлинутися. Вони у нього яскраві, живі. сповнені жару, палкості, і немає значення чи позитивні, чи негативні. Але ховає. 

— Він прийшов через…Домініку? — змушую себе запитати. 

Марк мовчить. Ігнорує. Раніше, до…я б знову гнівалася. Раніше, до…. я б ображалася. Пішла б. А зараз розумію, що минуле повернулося до Данте. Колись його прогнали, тому що з Домінікою був у ліжку, і він вважав себе винним. Ніколи не забуду те, що обірвалося у мені, коли зізнався в цьому. Маріан і Марк намагалися не акцентувати уваги на стосунках мачухи та пасинка, перекидали одне на одного відповідальність за розповідь, та хіба я зовсім дурепа? Картинка стала ясною, пазли складені, нічого більше ховати. Данте був вигнаний батьком, адже спав з власною мачухою. А потім вона прийшла до нього попросити допомогти мені. Що керувало цією жінкою складно сказати, проте вона не була взірцем поваги до власної сім'ї. Вона зрадила Даміра Молодого — батька Маріана, була в інтимних стосунках з пасинком, в той час, як мала бути йому ким завгодно, але точно не коханкою. Вона кинула мене. Та я не хочу засуджувати, шукати відповіді чому ж вона так вчинила. Як колись сказала брату — ми вже не дізнаємося правди. Сталося, що сталося, цього не змінити, та це можна прийняти й відпустити.

Зітхаю. Страх втратити Данте був такої сили, що ледве не збожеволіла поки у Золоте їхала. Не має значення зараз чому мене ігнорували, адже я досі пам'ятаю власні слова, той біль й жах, що вони могли бути останніми. Тому соваюся й трішки пхаю Данте. Він дивується, на мене злісно дивиться. Мені його гнів байдужий. Ніколи не реагувала на нього так, як того хотів би Марк. Я, чесно кажучи, втомилася хвилюватися за все, картати, згадувати, намагатися уникати. Втомилася казати собі у дзеркало, що і з цим впораюся. Тому що, до біса це, не можу і не хочу. Можливо Данте ніколи не підпустить, а я не зможу по-справжньому забути, що було, хто між нами, і його грубість відносно самостійного життя, коли так потребувала його. Можливо нам просто не судилося бути разом, попри тяжіння. Байдуже! Лягаю поруч, обіймаю чоловіка за талію, притискаюся сильно-сильно. Нехай без слів, без відповідей, але нам обом це потрібно. Тут і зараз. Який сенс обіцяти щось, коли перед цим ти тисячу разів помилився промовляючи слова? Не варте воно…