Глава 12

Данте 

Понад тиждень тому

Як людина, що колись обіймала вночі, берегла сон, цілувала — могла перетворитися на те, що бачу наразі перед собою? Батько ніколи не був ніжним, як мати, але він дарував свою любов, був поруч, вчив, сміявся, грався. Показував, що правильно, а що ні. Розповідав цікаві історії, котрі були повчальними. Я досі пам'ятаю наскільки сильно він кохав маму. Вона була всесвітом, для нас обох. Жінкою, котра тримала сім'ю в теплих обіймах. А потім вона померла і все змінилося. Я вже був достатньо дорослим, щоб відчувати втрату надто гірко. Втім, за будь-якого віку смерть мами вибиває землю з-під ніг. Саме завдяки їй я люблю книги, люблю старовинні речі. Вона прищепила любов до вінтажу, вона показувала, що любов може зцілити світ. 

Все зійшло нанівець. Зникло, коли Домініка стала мачухою. Я не бачив у цій жінці матір, надто дорослим для цього був. Але батько вважав інакше. Він думав знайшов мені маму, ніби хтось міг замінити неповторну Інесу Данте. Домініка ніколи навіть нігтя матері не вартувала, особливо, коли дозволила нам стати ближче, ніж цього дозволяло саме життя. 

Не знаю яким чином матері Маріана вдалося затуманити мозок Олександра Данте настільки, що він забув усіх і бачив лише її. Можливо, вона мала дар яким володіє і сама Сабріна — перетворювати усе інше на туман допоки в очах зелено-карих тонеш. А може батько ніколи й не кохав мою маму так, як мені здавалося? Скільки може, врешті-решт, зрозуміти дитина? Я бачив картинку ідеальної сім'ї, але що як саме мама малювала її? Діти ніколи не помічають як багато лишається за зачиненими дверима спальні дорослих. Вони вважать батьків ідеальними, найкращими, якими б ті не були. Люблять за замовчуванням, бо так природа закладає. І я любив. 

Ніколи не ображався за вчинок Олександра. Вважав, заслужено прогнав, адже поліз на його територію. Скільки не кажи про сучасність, але закони природи грають у гормонах, і я був хижаком, який збирався забрати в альфи самицю. Я був вигнанцем у власній сім'ї. Непотребом. Картав себе за це. Ненавидів. Маріану нерви зіпсував, а його було шкода найбільше. 

Тепер я бачу. Прозрів, або ж батько справжню сутність показав — ми дійсно живемо у дикій природі: два леви, син і батько, котрі не поділили левицю. Прайд має одного лідера. Йому підпорядковуються усі. Я не став. Пішов проти правил, спокусився на верховенство сам того не усвідомлюючи, надто наївним був. Мене прогнали. Але є у нас і людське, тому Олександр Данте зараз тут, через стільки років. Не знаю чи виношують помсту леви, а от люди…вони плекають її у власних головах, будують плани, живуть цим. 

Ненависть тоне у чорноті, яку викликає він. Вона слабка перед тим, що бринить у тілі. Я не віддам йому дівчисько. Не дам і торкнутися її. Не дам навіть поглянути. Кістьми ляжу та вона більше не постраждає. Хіба мало Дияволятко віддала мені, щоб знову бути у небезпеці? Хіба мало пережила? З дитинства вона страждала, була кинутою, непотрібною, зґвалтованою, перебувала у небезпеці, ледве не збожеволіла, коли про матір і мене дізналася. Як я можу знову розбити її, коли вона тільки жити почала? Коли зробив все, тільки б була в безпеці, теплі, затишку? 

Так, я не ідеальний, адже не зміг не повернутися. Далася мені та книга… Вона — слабкість, і я піддався пориву. Не втримався. Проте Сабріна не буде платити за гріхи, до яких навіть не причетна. 

— Ти не торкнешся цієї дівчинки, — сухо кажу.  — Ні просто, ні з бажанням досягти брудних бажань. Не візьмеш її. Вона сестра Маріана і мені зведена. — ціджу крізь зуби. Злісно, втім, рівно, щоб не видати емоцій. Ними володіти за останні вісім років навчився фактично ідеально. 

— З мачухою тебе це не зупинило, — ліниво коментує. — Домініка була під тобою. Я просто хочу показати тобі біль, який завдав мені. 

— На мені показуй. 

Відчайдушні слова. Страшні, тому що вони рвуться назовні надто швидко. Показують Олександру, що Сабріна важлива. Потрібна. Моя. Він всміхається. Я тягнуся за пістолетом. Повільно, непомітно. Не варто розмахувати перед вбивцею та палієм червоним прапором. Батько встає. Склянка з напоєм повертається на стільницю. Страшно бути мною, права була Сабріна. Страшно, адже у кожному русі, дії, погляді Олександра бачу себе.  Він встає переді мною. Усміхається. Майже, як колись. Майже по-доброму. Майже…нормально. Я б хотів повірити в цю усмішку, дуже, проте, не вдасться. Ціна довіри надто велика. Пальці стискають зброю. Міцно. До оніміння.

— Марку, Марку, — повільно промовляє. — Синку… — хитає головою. — Хіба на тобі цікаво? Ти взяв моє, а я твоє. Не хвилюйся, Маріан не постраждає. Все ж, він мені теж син. Але ти, — німа пауза значно красномовніша, ніж будь-які слова, — станеш уламком. Гарний буде заголовок у ЗМІ: Уламки Данте. Так, гроші поверну, знаєш же, не проблема і не в них справа. Але скільки проблем буде відбудувати те, що вже існувало? Скільки проблем буде аби втримати акції “Данте Дейлі”? Наскільки важко буде тримати руку на пульсі та контролювати кожний аспект власного життя? Я пробрався всюди, синку. Всюди, — розтягує останнє слово. Близько стоїть, надто, в обличчя мені дихає. Лякає. Я не рухаюся. Не дам йому такої насолоди. — І твоя маленька зведена сестричка буде лише частинкою з уламків. 

Всміхаюся кутиком губ. Погляд залишається крижаним. Ненависть з чорнотою пульсує всередині, та я контролюю себе. 

— Така любов до сина? Хм. Мама була б дуже засмучена. — вона останній шанс. Остання надія, що він хоч трішки оговтається. 

Олександр Данте вигинає насмішкувато брови. 

— Мама була б шокована якби дізналася, що ти спав з мачухою. Не приплітай її сюди. 

— А що, кохання до Домініки було сильнішим? Чи навпаки? Наскільки розчарованою була б мама, якби дізналася, що ти руйнуєш життя власного сина? ЇЇ сина. — відрізаю. 

— Інеса завжди мене розуміла. Читала. Тримала в руках. — відмахується. — Її не стало, Марку.