Глава 11

Сабріна

Яна нічого не каже, що саме сталося. Вона взагалі здебільшого мовчить поки засипаю питаннями. Мене хвилює Марк, Маріан, але помічниця Данте ніби не зі мною розмовляє. Згодом вона взагалі кладе слухавку так і залишивши без відповідей. Деякий час мовчу і я. Потім лунає голос водія:

— Не хвилюйся. Данте не з тих кого легко зламати.

Киваю, але швидше тому, що так потрібно. Мені страшно. І погано. Ми не були разом, проте почуття до нього не цікавить ця дрібна деталь пазла. Хвилювання розливається тілом. Хочу якомога швидше дістатися Золотого, на власні очі побачити братів, місто і тоді хоча б знати, що далі. 

Приїжджаємо рівно через сім годин. Ще досить темно на дворі, ранок поволі завойовує свою територію, а сонце пробивається крізь хмари. Прошу Олега спершу поїхати до будинку Марка. Нам доводиться пробиратися через місто. Яна не збрехала — тут справжній армагеддон. Усе побудоване Данте знищено. Тільки попіл й уламки зосталися. Боляче дивитися на зруйновані будівлі, чорні місця від вогню, ламані шматки колись красивих комплексів. Боляче споглядати, що те, що важливе для Марка, вигоріло майже вщент. Навіть не уявляю, що відчув він. Якби щось подібне сталося з моєю книгарнею не впевнена чи змогла зібрати себе назад у цілісну Сабріну. 

Авто зупиняється біля вцілілого паркану. Майже вцілілого. Місцями він чорний, місцями не вистачає важливих шматків. Виходжу надвір, підіймаю голову до неба — синє. Навіть синьо-блакитне. Промені сонця ковзають по його плесу рівними лініями додаючи фарб. Видихаю. Потрібно бути сильною. Штовхаю браму і заходжу. Дім — скелет, який вигорів зсередини. Залишилися стіни, от тільки цього мало, щоб намалювати ілюзію чогось живого. Вони чорні, закопчені, вогонь швидше за все був страшенно руйнівним. Повільно крокую до вхідних дверей. Серце болісно стискається, адже будинок став моїм прихистком. Стіною від зовнішнього світу. Міцною, сильною, стійкою. Тепер ця стіна на очах осипається золою. 

Штовхаю двері, складно, та все ж відкриваються. Запах гарі лоскоче ніс, неприємним осадом на душі зостається. Всередині не краще, може й гірше. Це як з людиною — зовні дивишся — нормальна, усміхається, а душа в цей час повільно помирає або вже мертва. Цього не помітиш ось так одразу, але з часом зрозумієш. 

— Хто ж і тебе спалив? — пошепки промовляю. 

Немає сенсу блукати всередині, дім в аварійному стані, його тільки зносити. Виходжу, повертаюся до Олега й прошу поїхати до офісу Данте. Я маю його розшукати. Побачити. Мені потрібно це. Просто впевнитися — живий і цілий. “Ми ніхто”  були не останніми словами. 

Водій слухняно заводить машину. Рушаємо і їдемо через усе місто. Не знаю кому так зашкодив Марк, що ця людина прийшла і знищила кожну будівлю, що має відношення до нього, але Настя не збрехала — дійсно підпалили все. Навіть моя з дідусем крамничка, котра наче у минулому житті була причиною ненависті до Данте — мертва. Попіл і скелет будівлі, більше нічого від неї не залишилося. 

Не знаю на що сподівалася, але й офіс Марка знищений. Набираю Маріана, мені потрібно знайти їх обох. Не розумію чому телефон недоступний. Потім знову дзвоню Яні, але і вона ігнорує. Пишу їй, прошу сказати де вони усі. Ми з водієм очікуємо біля розвалин колишнього офісу. Врешті-решт помічниця відповідає. Пише у повідомленні, що вона в ангарі, де колись тримали квадроцикли. Ми одразу їдемо туди. Ранок вже повністю забирає права у ночі, сонце нахабно пробирається крізь крони дерев, коли в ліс в'їжджаємо, а смак літа залишається на губах з присмаком попелу.  Ангар теж виглядає не найкраще, відчувається, що і його лизали язики полум'я, та він вцілів, як не дивно. Дерево, котре мало б згоріти швидше за офіси, вистояло. Олег не встигає зупинитися, а я вже вибігаю з авто і мчу всередину. Двері не замкнені, але важкі, прочиняю їх та пробираюся всередину. Спершу доводиться звикнути до темряви, а потім звідкись до мене виходить Яна:

— Ти наполеглива, — досить сухо промовляє.

— Ти не пояснила нічого конкретно.

Дівчина хмикає:

— А що пояснювати? Ти сама усе вже бачила? 

— Так.

— Ну от. Який сенс? Все, що побудував тут пан Данте перетворилося в уламки. Все, Сабріно. 

Видихаю.

— Де він сам?

Яна підходить ближче. Стискає в руках телефон, в напівтемряві приміщення оглядає з ніг до голови. Зітхає. Колись вона попереджувала мене про братів, а сьогодні дивиться якось байдуже.

— Маріан у Києві, взагалі-то. Був тут, але хтось має бути там і приглядати за “Данте Дейлі”, поки я і пан Данте не в змозі. Надіятися на Радецького чи інших акціонерів марно. 

— Тоді що з його телефоном? 

— Не знаю. Давай, запитуй….

Стискаю губи. Ми двоє знаємо чому я тут. 

— Де він? 

— В лікарні. 

Все у мені холодом вкривається. Крига бере тіло у полон, кістки морозить. Обіймаю себе руками.

— А точніше? Настя казала була стрілянина…

— Була. Батько Марка завітав у гості. 

Киваю. Батько Марка… чоловік моєї матері, вітчим Маріана? Той, чию жінку звабив власний син? Невже завітав з вендетою? 

— Це він влаштував? — тихо запитую.

Яна киває.

— Йому потрібно було привернути увагу сина. 

— Навіщо? 

Яна знову веде плечима. 

— Я не знаю. То їх сімейні справи, моя робота поки тут, потрібно очистити місцевість і знести залишки. 

Стискаю щелепу. Дійсно, звідки їй знати деталі проблеми Марка і його тата. 

— В якій лікарні Марк?

— Теж у столиці. 

Заплющую очі. Повільно вдихаю та видихаю. Дарма їхала сюди. Уточнюю у Яни в якій саме з лікарень, спершу вона не дуже бажає ділитися інформацією, а потім все ж здається. Повертаюся в авто. Кажу Олегу, що нам потрібно повернутися у Київ. Він нічого не коментує, не ставить питань, просто виконує свою роботу. Чуйний та добрий чоловік, який розуміє усіх на якомусь інтуїтивному рівні. Напівдорозі він каже, що потрібно заспокоїтися, мовляв, немає нічого, що не зміг би подолати Марк. Але ж я знаю, що кожна людина має межу. І Данте теж. Можливо його просто знаходиться значно далі, ніж у звичайних людей. Тільки з приходом рідного тата він міг перейти її. І стати уламком.