Глава 10

Сабріна

Минуло три дні. Данте пішов, а я досі не можу зібрати себе докупи. Болить мені. Через усе. Дії Еда повернули у дні, коли я була безпорадна. У час, коли не могла і не вміла нести відповідальність за своє життя. Я кажу собі стоячи перед дзеркалом, що це просто мої думки й страхи лізуть назовні з глибин ран. Вони люблять захопити увагу, тримати тебе на гачку, маніпулювати й керувати. Я не повинна давати їм владу. Надто багато пройшла, змінила, вирвала з корінням, щоб зараз піддаватися слабкості. Я побудувала нове життя, нову себе, а минуле зоставила у минулому. Ситуація з Едом лише доводить, що повертатися туди, де повільно помирала, не варто. Зараз моє життя краще, красивіше, насиченіше, щасливіше. Зараз я інша Сабріна. Я — іскра, котра запалює. Я створюю людям радість, я продаю не просто книги й сцени з їх сторінок, я продаю емоції. Позитивні, щасливі, радісні, штовхаючи читачів ближче до улюблених героїв. Я вирвалася! То якого біса порятунок Марком від Еда прочинив двері, яких взагалі не мало існувати? 

Подумаєш, Марк чув мої сльози! Нехай! Так, я ревіла! Трансформація життя, зміни, навіть позитивні, завжди відбуваються через злам свідомості. Я стала пристроєм, який довелося перепрошити. Звичайно це не могло відбутися сухо та беземоційно. Потрібно забути, що сталося, і згадати чого досягла. Я можу скільки завгодно казати, що нічого не відчуваю до Данте. Можу брехати, що і від нього звільнилася. Можу співати, що ми ніхто одне одному. Та варто зізнатися… Чесність болісна, але вона потрібна — Марк важливий і завжди буде важливим. Він особлива частина життя. Той, хто привів до тієї, ким є зараз. Той, хто зламав, розтоптав, змінив… Той, хто дарував нове, відкрив іншу мене. Той, хто вічність у серці буде. Але хіба це причина тонути? Хіба причина страждати? Ні. Побачивши його я встояла. Слабкість проявила, коли ледве не померла душею під Едом, побігла, як колись, бажаючи силу рук відчути й запах хвої вдихнути на повні легені. Але попри це, я стояла рівно та твердо. Стою й досі. Отже, погане забуваю, а з Марком нічого не роблю. Взагалі. Досить розпачливо себе жаліти. Не буду більше сліз лити. Як сказала б Настя: голову задерла гордовито і вперед! Так і  робитиму.  Тільки вперед! 

Минає ще кілька днів. Я вся занурююся у роботу. Моя книга продається досить гарно, тож подумую написати продовження. Поки все на етапі “а чому б і ні?”, але в цілому, це вже мета. Лаванда та Аріна кажуть, що поступило замовлення дня народження дівчини п'ятнадцяти років. Вона хоче перенестися в атмосферу *Веларіса, тож потрібні актори, додаткові декорації, їжа відповідна книзі й одяг. Цим і займаємося. Робота забирає увесь вільний час. Кілька разів дзвонить Маріан, але я не можу взяти слухавку, пишу, що зайнята. Наряди, обговорення з іменинницею деталей, сценарій свята не дають спати навіть вночі.  Мені хочеться, щоб вечірка пройшла якнайкраще, аби замовниця була щасливою. 

За тиждень, коли настає день Х, до мене дзвонить Ед. Вибачення на тому боці слухавки залишають мене спокійною та байдужою, як і згодом докори про поранення. Він бідкається на Марка, каже, що він психопат, а я мовчу. Не хочу більше мати спільного з Едом. Не хочу приймати його вибачень. Не хочу обговорювати Данте. Для всього одна відповідь — я зайнята. Тож відкладаю телефон та приймаю перших гостей. Все готове, винуватиця свята залучена у головній ролі, а актор, що грає Різанда* максимально схожий до того, як зображений на артах. Це було, певно, найскладніше — знайти хлопця з потрібним тембром голосу, волоссям, кольором шкіри. Інше вирішив грим, лінзи, одяг. Лаванда та Аріна контролюють свято, ведучих, а я знаходжуся у першому залі книгарні, де презентувала книгу. Скоро має приїхати торт, дівчина не повинна його побачити до початку привітань за бажанням її батьків. 

Мій телефон розривається від повідомлень впродовж останніх днів. Ігнорую. Не читаю, не можу і не хочу. Світ поки вимкнений для мене, я займаюся виключно роботою.  Тепер пише Настя. Надсилає смс одне за одним. Дзвонить. Не відповідаю, коли торт привезуть, маю зреагувати швидко. Врешті, не витримую, відкриваю смс й читаю:

“Пожежа була”.

“Ей, ти читаєш?”

“Щось сталося?”

“Ти знаєш, що твоя крамниця згоріла?”

“Згоріло все, що побудував Данте”.

“Сабі, у буквальному сенсі. Я не жартую. Паша був на роботі, коли сталася пожежа. Всіх вивели, на щастя, але…”

“Трясця, ти взагалі читаєш? Понад тиждень пройшов, досить ігнорувати. Що сталося? Маріан каже і йому не відповідаєш!”

“Сабі!”

“Слухай сюди, Сабріна Іскра, якщо ти не відповіси на дзвінок чи смс я особисто приїду!”

“Кажуть, Марку твоєму було непереливки. Люди чули, що у його будинку була бійка. Стрілянина. Як він там?” 

“Маріан сказав Марк в Золотому. Сабі, я боюся йти перевіряти, Паша теж не хоче. Каже, розбирання між багатіями не наша справа. Скажи, що мій роботодавець живий.”

“Його дім теж згорів…”

“Бляха, Сабріно!”

Видихаю. Рота рукою затуляю, щоб не видати ані пари з вуст. Дзвонить телефон, підписано, що це торт. Миттю беру намагаючись вгамувати тремтіння. Голос ламається, новини жахливі. 

— Слухаю.

— Вітаю, ви замовляли тортик. Ми вже біля вашої книгарні, куди нести? — жіночий голос звучить сюрреалістично після повідомлень Насті. 

— Сюди, будь ласка. Я вас очікую.

Відкладаю смартфон, відкриваю двері й впускаю жінку, що несе велику коробку. Розраховуюся, несу десерт до Лаванди, а сама тікаю у туалет. Не можу спокійно все сприймати. Враження, що я риба викинута на берег. Тремор по всьому тілу, долоні пітніють, в дзеркалі бачу власний страх. Набираю Марка, абонент недоступний. Тоді дзвоню Маріану, та і він не відповідає. Дзвоню Насті. Подруга підіймає слухавку одразу:

— Ти що у космосі була? — кидається на мене.