Глава 9

Маріан

Світанок розвіює залишки ночі. Літо вже майже закінчилося, скоро знову осінь, холод, сіре небо та кислі обличчя людей. Я сиджу у кабінеті брата. Примчав сюди одразу після його дзвінка. Стискаю пальцями його дорогу склянку наповнену найулюбленішим напоєм. Не те щоб у мене не було змоги теж придбати такий, але пити його у Марка, з його посуду, геть інше задоволення. 

Заплющую очі та відкидаюся на спинку зручного крісла. Вперше брат залишив мене за головного. Ми майже три роки разом з миті, коли він прийняв мене до себе, як побитого собаку. Смерть матері добряче вдарила по мені. Врешті, я став сиротою. Олександр Данте ніколи не був мені справжнім татом, нехай і ставився добре. Коли ж мама померла він взагалі втік з країни. Що мені було робити? Звісно подався до брата. Довелося зціпити зуби й прийти на його поріг. Минуло достатньо, щоб Марк зміг побудувати справжню імперію грошей, а я залишився ні з чим. Ніколи не забуду його подив та надію. Він хотів, щоб пробачив йому за те, що спав з мамою. Хотів, щоб забув. А як? До появи Сабріни я перевіряв Марка всіма способами, випробовував терпіння, а він постійно пробачав. Це було помстою. Ненавистю. Мені хотілося завдати йому болю, не шкоди. Щоб відчув та зрозумів коли рідні чинять жахливо ти спустошеним стаєш. Щоб знав, він сам винен у всьому.

Та хіба Марка проб'єш? Товстошкірий, холодний, металевий. Не людина, а робот. Закритий, зрідка емоції проявляв, й то, теж з появою Сабріни. Вона наче стала тригером минулих проблем, відкрила двері у минуле, пошматувала заново нас обох.

Наша зустріч біля озера була фатальною. Її риси обличчя так схожі до маминих. Тоді я ще не зрозумів чому зостався поруч, чому прикипів до неї. Не розумів, що саме схожість на маму тримала і водночас відштовхувала. Я закохався у Сабріну. Я ненавидів її. Допоки Марк не сказав страшну правду. Допоки не дізнався, що вона моя рідна кров. Тоді зникли залишки симпатії як до дівчини. Тоді зміг усвідомити чому тягнуло, але не міг перейти межу. Я так злився на брата. Вважав, що той забрав матір, а тепер і дівчину відбирає. А він захищав. Завжди захищав… Всі мої дії були дурними, але Марк не дорікав, а розв'язував будь-які питання. Беріг. Довіряв. Забезпечував. Не завжди ми сварилися. 

Останній рік, коли я змирився з усім, прийняв Сабріну як рідну сестру, побачив дещо — слабкість Марка. Він відштовхував і тримав поруч водночас: мене, Сабі, інших людей. Його найбільший страх — самотність. Наче він не завжди один. 

Я стільки років не міг пробачити злягання з мамою, а зараз розумію, що мстити йому більше не цікаво. Розумію — певно я полюбив і пробачив зведеному братові. Бо мої дії були кратно гірші, а він не дорікав. 

Пишу йому смс:

“Що відбувається?”

Марк відповідає не одразу:

“Згоріло все. Повернувся Олександр Данте”. 

Хмурюся. Згоріло все? Місто чи як? Дзвоню Марку та він збиває. Тоді набираю Яну. Помічниця завжди знає майже все про все і всіх. Дівчина відповідає, чую, як паралельно роздає якісь команди:

— Доброго ранку, — вітаюся.

— І вам, Маріане, — спокійно лунає.

— Поясниш, що у вас відбувається? Марк написав згоріло все…

Яна зітхає. 

— Хтось підпалив кожну будівлю, що належить “Данте Дейлі”. 

Присвистую.

— Овва. Якого біса відбувається? 

— Я не знаю, — щиро зітхає помічниця. — Марк поїхав перевірити конюшню, ваші будинки, котеджі…

Можливо це його батько? Недарма ж брат написав, що він повернувся? Але навіщо? Після смерті мами вітчим швидко зник, що змусило повернутися назад? Яні нічого не кажу, дякую й вирішую набрати службу безпеки, конкретніше Романа. Прошу його дати доступ до будинку брата. Спершу той пручається, але я тисну, що в Золотому усе вигоріло, я маю знати чи вцілів дім Марка. Мабуть, і лікарня, яку почав закладати, теж знищена… А вона там потрібна, дуже. 

Роман дає доступ, на диво, камера пише, дім не згорів. Дивлюся на дві постаті: Марк та Олександр, син та батько. Камера кілька разів мигає, екран то чорніє, то біліє, звуку взагалі немає. Знову набираю Романа, але він каже, що хтось пошкодив систему у будинку брата. 

— Лайно! — бʼю долонями по стільниці. Склянка підплигує, кілька крапель рідини розливається. — Що збіса діється?! — лаюся під ніс. 

Видихаю. Варто заспокоїтися. Марк там усе вирішить, а я маю бути тут, контролювати роботу й процеси. Брат довірив мені величезну компанію, я стільки разів лажав, цього разу не маю права на помилку. 

Данте

Ми мовчимо. Олександр Данте дивиться у вічі, посмішка, так жахливо на мою схожа, викривлює благородні риси обличчя. Він перетворюється на хижака, що готовий напасти. І я знаю — нападе. Не в правилах батька задкувати чи відмовлятися від задумів. Залишилося дізнатися, що ж насправді він приїхав забрати чи знищити, бо згорілі будівлі лише початок. 

— Ти змінився, — ліниво починає першим.  — Скільки років ми не бачилися? 

— Вісім, — сухо промовляю.

— Вісім, — повторює, бере склянку наповнену віскі й переливає рідину по стінках. — Достатньо. 

— Для чого? — пістолет знову захований за поясом штанів, але я ні на секунду не розслабляюся. Тіло напружене, кожний м'яз горить, готовий кинутися в бій. 

— Щоб ти став чоловіком. 

— Не ти мене таким зробив. 

Олександр всміхається, куштує напій.

— Звісно не я, моя дружина стала причиною, хіба ні? 

Він не про мою маму. Звісно ж не про неї. Варто було Домініці встати на її місце і батько забув про цю жінку, як про щось незначне. 

— Твоя дружина тут ні до чого. 

Чоловік хмикає:

— Нас гартує не одна помилка, а тисячі, синку. Саме вони утворюють сталь навколо серця, роблять мозок сухим та лаконічним, чітким і націленим на щось одне. “Данте Дейлі” гучна компанія. Вона була ціллю, адже ти не отримав жінку, якою міг би володіти. Натомість ти створив цілу імперію, що кориться виключно тобі.