Глава 8

Данте

Дзвінок телефону розриває тишу. Сиджу у машині під будинком Сабріни. Знехотя відповідаю, це начальник моєї служби безпеки, саме він встановлював камери, а сьогодні удавав, що знімав жучки, хоча насправді діставав їх з власної кишені.

— Я все вірно зробив? — питання смішить. Чудово, коли ти підбираєш людей настільки грамотно, що вони без слів розуміють як іноді діяти. 

— Так, молодець. 

— Добре. Камери пишуть далі?

— Звісно. Тобі дякую. — кладу слухавку й відкриваю ноутбук. 

Я сталкер. Підліток, який став одержимий дівчинкою. Мені тридцять років, а я фанатію від дівчиська, якій двадцять. Колись сказав, що можливо я лише мана, а їй краще очі відкрити й світ побачити. Ну от, вона відкрила, ще й широко. Побачила власну ціль, прийшла до неї. Впевнений, і без моєї допомоги досягла б того, що має зараз, просто часу знадобилося б більше. А тепер вона моя мана.

Я викреслив її з життя. Принаймні спробував. Програв битву із собою. Казав же, що дах зносить. Попереджав, що зупинитися не зможу. Ну от, не виходить. Намагався і намагаюся, але марно. Те, що всередині тіла, що мріє бути частиною Сабріни, значно сильніше за мене. Воно інше, палке, гаряче й сповнене ніжності. Воно випалює, шкіру здирає, наповнює все те, що спустошеним було. Все те, що Домініка колись вирвала з корінням й коханням до неї. 

Сабріна не розуміє. Не бачить, що мусив відштовхнути, і зараз краще було б триматися на відстані. Просто…я більше не можу. Вона не усвідомлює, що варто тримати між нами відстань, побудувати ще кілька стін, аби не мати змоги навіть звуку її голосу почути. Їй не зрозуміти, що я зруйнував усе колись бувши хлопчиськом, а тепер зруйную бувши дорослим чоловіком. Добре, що вона відштовхує і злиться. Добре, бо це хоч трохи стримує. В іншому випадку я б сьогодні не пішов…Піддався б слабкості, дозволив би залишитися собі. Стер би ультиматум, що колись поставив їй, обрав би емоції як обрав вечерю. 

Камери пишуть далі. Моє Дияволятко досі сидить за столом, обличчя затулила долоньками й не рухається. Її невпевнені слова досі у голові на повторі: “ми ніхто одне одному”... Ми пройшли стільки, невже справді вірить у те, що сказала? Знає, як і я — брехня. Стіни стоять, та поміж їх тріщин справжні ми. Я —  зі своїми страхами й панікою не завдати їй більшої шкоди та неспроможністю більше триматися на відстані. Вона — котра мріяла про більше, а тепер боїться пустити мене ближче. Боїться, бо одного разу я вже знищив її. 

— Навіщо тобі знати про батька? — запитую сам не знаючи у кого. Мене ніхто не чує. — Я знайшов його, ще рік тому. Краще б не знаходив, він тобі не сподобається.

Пізній дзвінок тривогою у нутрощах віддає. На екрані висвічує ім'я одного з замісників якого поставив у Золотому. Підіймаю слухавку:

— Щось сталося? — першим починаю.

— Пане Данте, — стурбований голос тремтить від напруги. — Тут усе горить!

— Що саме? — холодним тоном. — Що горить, Романе? 

— Все! Всі ваші комплекси! 

— Пожежників викликай, я приїду як тільки зможу. 

Тисну відбій. Одразу набираю брата, кажу, що тимчасово у Києві він за головного, але попередньо має радитися зі мною та Мариною про все. Інші директори нехай роблять свою роботу в цей час. Потім набираю Яну, вона цінна робітниця, ця дівчина вміє все, встигає всюди, знає про всіх, коли мені потрібно. Кажу, що заберу її через десять хвилин. Олега не беру. Йому пишу, щоб наглядав за Сабріною. Закриваю ноутбук й заводжу машину. Рвучко злітаю з місця залишивши протектор від шин на асфальті та мчу у Золоте. Доведеться поки зачекати з Радецьким і тим що відбувається за його участі. 

***

За п'ять годин прибуваю у Золоте. Весь час тримав все під контролем спілкуючись з Романом, тож коли заїжджаю у місто відчуваю злість — згоріло все, що я побудував. Буквально, навіть крамниця Сабріни в іншому кінці містечка. Яна дещо ошелешена, розглядає згарище одного з комплексів, де було весілля подруги Сабріни. Смердить димом, а за спинами вирує ще не згаслий вогонь пожираючи решту будівель. 

— Це кому ви так не вгодили? — пошепки запитує помічниця. 

— Варіантів багато, — сухо ціджу крізь зуби. — Можна почати з Радецького.

— Який йому сенс палити те, що хотів би собі? — заперечує. 

— Він хотів акції, гроші, а не будівлі. Гнів іноді штовхає на дивні вчинки. Де Роман? 

— Вже їде.

— Поліція? Зв'яжися зі службою охорони з Золотого. Мають бути звіти про все, детальні, Яно. Я хочу об'їхати котеджі, комплекси відпочинку. 

— Кінний клуб, — нагадує Яна. — А ще парк, квадроцикли…

— І туди. 

— Ваш дім, гадаєте теж згорів? І Маріана? Це підпал, очевидно.

Я хмикаю.

— Звичайно підпал. Хтось не старається подати пожежу під виглядом випадковості. Хтось мстить відкрито, щоб я знав і був наляканим. 

— І ви налякані? 

Дивлюся на Яну. Вона знає мене дуже добре. Знає, що злякати мою давно холодну сутність неможливо. Принаймні, якщо це не стосується Сабріни. 

— Вибачте, — усміхається. — Отже, ви їдете, а я до служби охорони. 

Ми розходимося у різні сторони. Сідаю за кермо. Спершу їду до крамниці, що колись належала Сабріні. Вона вигоріла вщент. Тішить, що вже скоро буде світанок, отже там нікого не було. Лякає, що у готелях були гості та персонал. Втім, поки відкидаю думку про можливі смерті. Сподіваюся не доведеться брати на душу чиюсь втрату. Завертаю до кінного клубу. Він цілий. Їду до котеджів та квадроциклів. Це згоріло. Згодом мчу до будинку Маріана — немає його. Потім до себе — стоїть. Цілий, ніхто не торкнувся його. Сумніваюся, що той, хто влаштував пожежу у цілому місті не знав кому належить дім. Паркуюся неподалік. На дворі ще темно, але перші промені світла ковзають по землі, тонко натякають, що ранок от-от настане. Повільно йду до воріт. Прочинені, замок зламаний. Дістаю пістолет з-за поясу, як чудово, що я його взагалі взяв.