Глава 7

Сабріна

Після сніданку Марк везе додому. Намагаюся не думати, взагалі ні про що. Не згадувати, що було, не уявляти, що могло статися, не боятися, що такого міг би почути Данте, поки я ридала в подушку вночі, сама на себе жалілася, а ще проклинала день, коли ми зустрілися вперше. Так простіше. Минула Сабріна копалася б у собі, я більше не хочу. Який сенс? Це вже сталося, то навіщо мучити себе? Змінити те, що вже почув Марк не вдасться, як і те, що натворив Ед. Краще прийняти та йти далі. 

У квартиру першим заходить він. Я слідом, притримуючи ковдру на плечах, тільки зараз приходить усвідомлення, що взагалі-то вона не моя. Очікую побачити всюди сліди крові від поранення, або щонайменше розламані меблі, але все так, як завжди. Повільно крокую до спальні, мені потрібно бачити, що там. Відмикаю двері, майже фізично готова відчути нудоту через кров, та її там немає. Спиною відчуваю рух, Данте позаду:

— Все прибрали ще вчора. — рівним тоном каже.

Киваю, швидше сама собі. Обертаюся до нього, в очі твердо намагаюся дивитися. Синьо-зелені кольори ваблять. Вони завжди так робили, від першого дня нашого знайомства. Можна було ненавидіти у Данте все, крім погляду. Нехай він завжди ховає справжні емоції, але ця пісня сирени, котру виспівують… мабуть, чую її лише я. Або, вона лунає тільки для мене? Ні, стоп. Не варто. Не потрібно…

— Жучки, — нагадую. 

Киває. Дістає телефон з кишені й комусь дзвонить. Дає наказ прибрати жучки. Лише після цього я видихаю. Заходжу у спальню й переодягаюся, не збираюся ходити у піжамі, поки тут будуть працівники Марка ходити. 

Минає кілька годин. Люди у костюмах ходять по моїх кімнатах й дістають жучки звідусіль. З кожним дістаним приладом мене все більше гніває те, що Марк взагалі не попередив про них з першого дня. Розумію, ця квартира дар, але він сам сказав, що належить мені, то якого біса? 

Через деякий час мені звітують, що тепер всі жучки прибрано, чоловіки йдуть з квартири, Данте залишається. Він проводить зі мною фактично цілий день. На місто опускаються сутінки. Спостерігаю за чоловіком. Сидить на дивані перед вікном, щось клацає у ноутбуці. Мабуть, голодний, від сніданку минуло достатньо часу. Бажання приготувати щось для нього спалахує у грудях. Це погано, але…врешті-решт, це мала плата за врятоване життя та гідність. Він не міг простягнути руку помочі у дитинстві, не вийшло і тоді, коли брати сварилися між собою після фатального поцілунку… а тепер Марк примчав до мене. 

Встаю біля холодильника. Потрібно щось швидке й смачне. Дістаю картоплю, м'ясо, сир, гриби, спеції й змішую усе. Відправляю у духову шафку й ставлю потрібну температуру. Нарізаю овочі та м'ясо й подаю на стіл. Година часу і стіл накритий. Застигаю, поглядаючи на їжу, потім переводжу погляд на Данте. Він продовжує напружено працювати, перемовляється з кимось телефоном. Весь цей час не звертав уваги на те, що роблю, а тепер, відчувши мій погляд, в очі дивиться запитально. А я усміхаюся, як дурепа якась. 

Не потрібно слів, чоловік розуміє усе. Прощається, кажучи, що має дещо невідкладне й крокує до столу. 

— Ти приготувала для нас вечерю? — поглядом приклеює до підлоги. 

— Приготувала. 

Нічого неможливо пояснити з його виразу обличчя, та певно, я достатньо вивчила його, щоб помітити ледве помітний рух кутиків губ. Данте задоволений. Яка разюча різниця сприйняття… Колись він психував через пиріг, емоції, яких злякався, а тепер він підходить впритул, відсуває стілець й допомагає сісти за стіл, а потім сідає і сам. Спокійно, без нервів, звинувачень, страхів. Не хочу думати, що це означає. Думки зламають стіни, зірвуть залишки маски зі шкірою. Хіба вдасться тоді триматися й далі? 

За вечерею запитую про Радецького. Цікаво дізнатися, що у них далі пішло не так. Але Марк уникає прямої відповіді. Я пам'ятаю, що казав Маріан — Радецький хотів більше влади у “Данте Дейлі”, більше акцій. Втім, водночас він часто допомагав мені з книгарнею, тож особисто я не маю нічого проти цього чоловіка.  Тим паче колись він дав чудову пораду про біль. Я й справді намалювала йому крила, щоб міг полетіти. Пропустила його крізь себе, а тепер стою твердо й рівно. 

Потім Марк розпитує про мою роботу. Цікавиться книгами за якими розігруємо різні сцени, як все відбувається, якого жанру книги. А я охоче розповідаю. Книги — моє життя, я люблю жити серед них, люблю створювати живі сцени вигаданих історій, люблю поринати у світи, де ніколи не побувала б. Поки розповідаю мене не мучить совість, що продала залишки книг. Врешті, вони були моїми, нехай Данте і забрав крамницю дідуся собі. Але з його кількох слів усвідомлюю, що він знає про це. 

— Тобі подобається жити тут? — питання дещо вибивається з загальної розмови. Воно особисте. Наче нічого такого, проте надто проникливо поставлене. Марк дивиться прямо, завжди так робить. А я опускаю погляд на тарілку.

— Запитуєш чи не хочу повернутися у Золоте? 

— Ні. Запитую, чи подобається у столиці? 

Підіймаю на нього очі.

— Так. 

— Є щось чого не вистачає? 

Хитаю головою. 

— Ні. Я маю усе, навіть те, про що не мріяла колись. Єдине… — затамовую подих. — Я б хотіла знати хто мій батько. Просто заради цікавості. Маріан і ти знали, а я ніколи….

Марк відкидається на спинку стільця. Очі поглядають спокійно, з відчуттям холоду й німими наказом не продовжувати. Замовкаю, з очікуванням на нього дивлюся. Не знаю чому так важливе його рішення стосовно мого бажання. Він й так дав мені багато, більше, ніж можна було. Нехай все почалося з Домініки та її прохання, нехай наша зустріч розтрощила мене, вирвала серце, душу порізала, бо я мала багато надій, а він розтоптав їх, коли наказав жити самій, коли кинув, а потім зізнався у коханні до моєї матері, та цей чоловік все одно важливий для мого серця. Це гірка правда яку б воліла не визнавати ніколи. Правда, від якої страшно. Правда, що руйнує.  Надто багато між нами було раніше і зараз. Не лише його любов до Домініки, а й те, як сприймав усе, як маніпулював, як навіть зараз присутній у моєму житті, хоча ми попрощалися рік тому й мали забути усе. А він не забув, він слідкував…