Глава 6

Сабріна

Минулого разу у квартирі Марка я дізналася правду. Ту, що спустошила, випатрала і новими емоціями навколо мене вихором утворилася. Правду, котра призвела до прохання ніколи більше з ним не бачитися. А тепер ми тут, знову удвох. Данте більше не марить, а я перебуваю в стані шоку. Напад Едуарда вибив землю з-під ніг. Від нього не очікувала подібного. Я взагалі більше не думала, що колись доведеться знову пережити подібне. Надто багато разів життя знущалося, здавалося, що все закінчилося, і ось…

Чоловік проходить вперед, я крокую слідом, ступаю босоніж по теплій підлозі. Волосся ще мокре, одягнена у піжаму. В голові порожньо. Не можу зрозуміти як же так сталося, що буквально кілька годин тому ми бачилися на презентації книги і я була певна, що витримаю усе, а тепер бажаю, щоб прикрив широкою спиною. Страх через напад морозом по шкірі. Ед міг зробити, що завгодно, враховуючи прийняте. Міг навіть вбити. А зараз він швидше за все лежить у моїй квартирі з діркою від кулі. 

— Звідки у тебе пістолет? — кидаю питання у спину чоловіка.

Марк розстібає сорочку, дістає з-за пояса штанів зброю та кладе на острівець посеред кухні, біля порожньої пляшки. Не акцентую уваги на алкоголі, те чим займається — не моя справа. 

— З магазину, — коротко відрізає.

Зіщулюю погляд. Ближче підходжу. В очі йому зазираю. Шукаю щось, тільки не можу й сама дати відповідь, що саме.

— Як дізнався, що мені допомога потрібна?

Синьо-зелені озера спалахують. Іскри подібні сяянню зірок на чорних небесах. Проковзує лукавість, в той час, як на губах виграє посмішка. 

— Сьогодні ти чула відповідь на це питання. 

Вигинаю брови. Чула? Ні, помиляється. Сьогодні навіть питання такого не лунало. Він просто сказав, що завжди був поруч… Усвідомлення набатом по скронях б'є. Завжди був поруч. 

— Як? 

Він лише усміхається. Йде у напрямку спальні. Я слідом. Мені потрібна відповідь. Правдива. 

— Данте! 

Не зупиняється, заходить у спальню. Двері не замикає, тоді заходжу теж. Спостерігаю як роздягається. Знімає сорочку, слідом штани. Зоставшись в самому спідньому бере з шафи чорні шовкові штани та одягає, тоді обертається до мене. 

— Що ти хочеш почути? — спокійно лунає.

— В моїй квартирі жучки якісь? Ти слухаєш? 

Не розумію виразу його обличчя. Зараз Марк не ховає емоцій, принаймні не всі, тож щось дивне проковзує в очах. 

— Так.

Розпачливо всміхаюся.

— Давно? 

— Від самого початку. 

Пульс пришвидшується. Жар змінює мороз на шкірі. Розливається усюди гнівом. Так, він врятував, прийшов тоді, коли потрібен був, але… цілий рік! Данте слухав цілий рік! Чув як плачу в подушку? Чув, що жалію сама себе, бо він став тим, що не досягнути? Слухав розмови з Настею, з Едом, з Маріаном… Усе. Марк слухав усе! 

— Це ницо, — промовляю крізь зуби.

Марка не бентежать мої слова.

— Ницо, це намагатися зґвалтувати власну дівчину без її згоди, Сабріно. А я дбав про твою безпеку.

— Називай як хочеш, але ти не мав права! — вибухаю.

В три кроки стирає відстань, опиняється близько, так само як у книгарні кілька годин тому. Аромат хвої в носі, лоскоче, миттю в душу забирається, наче додому повернувся. Жар його тіла мого торкається, гнів не гасить, навпаки, розпалює сильніше. У мені все тріщить. Я стою рівно, дихаю швидко й часто, тримаюся як можу, але відчуваю, — щось ламається. Ті уламки якими він протоптався колись, які сам же утворив, в купу збираються, одним цілим стають. Видно, що місцями лінії зламу порожні, не вистачає шматочків, проте…

— Мав, — все, що каже.

Гордо тримаю підборіддя, не зводжу погляду з чоловіка. Злість аж клекоче у тілі. Бурлить, подібно воді у гейзері. Хитаю головою.

— Втрутився в приватне життя після того, як сам же сказав жити без тебе. Примчав на презентацію книги, знаючи, що… — слова стискають горлянку. 

— Що, Сабріно? — чітко вимовляє.

— Нічого, — гиркаю. — Просто ти сам все перекреслив і не дав пагону вирости в щось більше. Не можна так робити, не можна спершу топтати, а потім заявлятися наче герой й ошелешувати словами: “я завжди був поруч.”!

Марк піддіває підборіддя пальцями. Дотик пропалює. Опіком на душі зостається, волає, що не потрібно пручатися, краще вперед, ближче до нього тілом, і у вир кинутися. Але я не рухаюся. У мене вдома Сабріна з минулого вилетіла з клітки й кинулася в обійми цього чоловіка. Але вона тепер привид, не більше. Просто відлуння минулого. Я інша. Я цільна і сильна. Я можу стояти, навіть коли землю під ногами трусить.

— Я не зміг більше триматися на відстані, — відверто заявляє. На секунду я й дихати припиняю. — Тим паче ти потребувала помочі. 

— Це з Едом! А що стосовно твоїх слів про жінку і душу? Що зі словами: “Ти — моя”?! — вибухаю гнівом.

Марк не дивується, взагалі не особливо сильно реагує на мої емоції. Просто веде пальцем по вилиці, потім нижче, до ключиць, і ще нижче, торкаючись талії. Шкіру палить дотик. Тканина не рятує, а я не впевнена, чи бажаю, щоб була бар'єром між нами. 

— Вони — правда, — повільно промовляє. Не можу второпати, що чую у голосі: чи то радість, чи задоволення, чи гіркість.

— Правда… — повторюю. — Не міг відпустити, душу мою цілував… А як же моя матір? Її душу теж цілував? Коли мене побачив і знав, хто така, ваше кохання і спогади минулого прокручував у думках? Коли зі мною у ліжку був, її уявляв?! — не можу дати й собі чіткої відповіді чому це кажу. Слова марні, непотрібні. Просто підіймають старі спогади, які не варті вже уваги. — Тому привіз сюди, виконав прохання Домініки й залишив, наказавши жити! Відштовхнув! Пирога злякався… — гірко додаю. Голос втрачає силу. Почуваюся втомленою. 

— Він був емоціями. Уособленням прив'язаності. 

— Він був просто пирогом і вдячністю за те, що ти зробив для мене. — тихо промовляю.