Глава 5

Сабріна

Презентація книги витягнула усі сили. Принаймні так виправдовую відчуття спустошення у грудній клітці, адже думки вперто намагаються повернути в іншому напрямку. Щоб хоч так до нього ближче бути. Забороняю. Тільки дам слабину, і все, трісне усе, що побудувала навколо себе. Маска розлетиться вдрузки, а та дівчинка, котру вбила у собі, примарою стане у голові. Не можна. Не варто. Це фатальна помилка яку потім не виправити нічим. Знову доведеться збирати уламки, знову болітиме. То й що, коли поруч з ним починаю дихати по-справжньому? Подумаєш, варто було його тілу до мого притулитися, і я відчула те, що справжнє. Моє. Істинне. Чхати. Воно шматує, отже не потрібне мені. Воно рве, отже зайве. 

Едуард з яким почали зустрічатися близько трьох місяців тому й зрештою з'їхалися, зустрічає на порозі. Не можу сказати, що відчуваю до нього великі почуття. Швидше, мені комфортно та зручно. Він цікавий, любить книги, хоча свою йому не давала. Спокійний та досить компанійський. Пташеня з Настею при знайомстві сказали, що сподобався їм. Маріан теж наче нормально сприймає. І мені наче комфортно. То навіщо шукати далі?

Ми вечеряємо. Ед питає про презентацію, а я ледве язик не ковтаю. “Нічого особливого” — кажу. Брешу. Навіть в обличчі не змінююся, голос втримую у правильній інтонації. Обманюю і його, і себе. Тому що “нічого особливого” дивився так, немов би перед ним справжня королева. Здається, варто було брехні з язика злетіти, я навіть сміх Марка почула: насмішкуватий, жорсткий, бо він знає справжню правду. 

Далі душ. Згодом сон. Заходжу у спальню, щоб переодягнутися у піжаму, але наштовхуюся на Еда. Він сидить на ліжку й читає мою книгу. Книгу, яку просила не читати. Знаю, її прочитають тисячі, але вони не звʼяжуть мене та Марка. Не зрозуміють, що МД — це він. А Ед знатиме. Він розпитував про зв'язок з сім'єю Данте і братом Маріана. Я казала тоді так само: нічого особливого. Чи повірив? Не питала. І не хотіла. 

— МД це Марк Данте? — сухе питання Еда торкається холодом.

Він симпатичний. Досить підкачаний, засмаглий, з карими очима. Теплий. Зазвичай. А зараз його погляд злий.

— Я просила не читати, — спокійно відповідаю.

— В книзі правда, а я чув брехню? — грубо. 

Хитаю головою, відводжу погляд та йду до шафи. З мокрого волосся стікають краплі води на спину. Холодно.

— Минуле у минулому. — хмурюся. — Книга це книга. Заспокойся. 

— Я питав, що у тебе було з Марком Данте. Бачив ваші фото з ним та братом. Заспокойся? Ти брехала мені! — гнівно кидає.

Підходжу до нього. Піжаму кладу на ліжко, а рушником з шафи витираю волосся. Мій погляд спокійний, зважений. Пахне скандалом, проте я не збираюся розповідати Еду, що було. Він знає частину правди про Маріана, про те, що жила у Золотому, про смерть дідуся та книжкову крамницю. Все, що стосувалося Марка я викреслила з життя та розповідей про себе. 

— Книги — вигадки, — чітко вимовляю. — І ти знаєш те, що важливим було колись. 

Ед зривається з місця. Не очікувала подібного, не встигаю зреагувати, а в наступну мить лечу в шафу. Він штовхає мене. Біль у потилиці з'являється миттєво. Спускається вниз, болем у ребрах відгукується. Не лише фізичний, моральний теж. На мене валиться все, що пережила колись, ніби влетіла у книжкові полиці й тепер вони важким приземляються на голову. Сиджу на місці, нерухома, налякана, на Еда широко розкритими очима дивлюся. Не можу повірити у те, що зробив. 

— Ти була з ним, — не питає, стверджує. — Спала?

Намагаюся підвестися.

— Яка різниця? У тебе були жінки до мене? Певна, що так! То якого біса ти зараз влаштовуєш сцену? — гиркаю. 

Біль прострілює всюди, але я все одно встаю спираючись на дверцята шафи. 

— Ти брехуха, Сабріно. Ти досі кохаєш його, я прочитав це поміж слів, які ти виклала на папері. Ти вважаєш його богом! Якщо покличе, одразу в ноги кинешся! 

— Ревність недоречна, Ед, — пробую його заспокоїти. Три місяці ми разом, але ще ніколи не бачила його таким. 

— Справді? — хмикає грізно. Насувається на мене. В очі йому зазираю, шукаю спокій, який завжди там, проте не знаходжу. — Моя дівчина спала з Марком Данте! Та твоя подружка між ногами отримала золотого чоловіка! 

Закочую роздратовано очі. Притуляюся до шафи. Трішки страшно. Погляд Еда божевільний. Він з ланцюга зірвався. Причини не розумію. Не вірю, що це просто ревність і таке сильне кохання. 

— Припини. — прошу. 

— Не можу, Сабріно. Я цілий день провів у банку слухаючи дурню, аби заробити за місяць стільки, скільки ти за тиждень. Я спробував дещо, — облизує губи. — Колега дав. Таблетки, від них так спокійно стало. Я навіть людей припинив ненавидіти. 

Розуміння огортає холодом. Еду хтось дав наркотик? Тепер він виходить? Іншого пояснення немає. Навряд йому запропонували антидепресанти.

— Що писало на коробці від таблеток? — тихо питаю, поки знову не оскаженів.

— Нічого, — всміхається якось скажено. — В пакетику.

— Ясно. Нічого, все вийде з організму. Потрібно поспати, Ед. — мирно шепочу. 

— Не хочу спати. Хочу, щоб ненависть вийшла, — ричить.

Кидається на мене. За руки хапає. Кричу, щоб пустив, але Ед не чує, або йому чхати. Штовхає на ліжко, колінами притискає ноги, руки заводить вище голови. Рушник з тіла злітає, я повністю оголена. Він завмирає, поки ковзає очима по тілу. Жадібно, зголодніло. Однією рукою стискає зап'ястки рук, іншою ноги розводить. Ледве змушую себе дихати. Паніка стискає горлянку. Біль рве судини. Мені страшно. Дуже. Ед втратив здоровий глузд.

— Пусти, — ціджу крізь зуби.

— Я хочу тебе, Сабріно. Ти моя дівчина, розслабся, — хрипить. 

— Ні. Я не хочу. Пусти. — наказую. 

— Зараз буде добре. — схиляється до мене, шию цілувати починає.

Здригаюся від огиди. Займатися коханням не по своїй волі не хочу. Це знову насилля. Не так, як було раніше, але хіба міняє суть?