Глава 4

Данте

Я міг сказати, що частково її успіх залежав від мене. Міг зізнатися, що здебільшого їй так щастило  не за щасливих обставин та удачі, а тому, що ніхто не хотів переходити дорогу мені. Міг знецінити її працю, викреслити частину днів з цього року, коли Сабріна вважала себе переможцем. Але вона надто важлива, щоб ось так легко зруйнував ту, ким стала. 

Сьогодні я бачив воістину чарівну жіночу красу, грацію, силу, впевненість. Сьогодні в її зелених очах була стійкість, не страх. Це імпонує. Заводить. Ще сильніше, ніж раніше. Колись вона була зраненим дівчиськом, не знала, що робити, куди йти, а тепер вона має мету. ЇЇ шрами прикрашають чарівну душу, що дихає силою. Її біль більше не тривожить маленьке серце, він пішов, вона спрямувала його у потрібне річище. Сабріна — богиня, ось якою її бачу. 

Книга лежить на стільниці, неподалік від дивану. З мого вікна видно дім Іскри. На екрані ноутбука, що розділений на чотири частини, видно кожний куточок її квартири. Вже три місяці я спостерігаю за однією тією ж самою сценою: вона приходить додому з ним. Більше не сама. Дівчинка знайшла коханця. Пару. А може партнера на все життя? Не знаю. Ще три місяці тому вона була самотня, працювала й працювала. Радилася з Маріаном, якого доводилося штурмувати, щоб поради дієвими були, з Радецьким, який зрозумів, що будь-яка його спроба полізти до неї, вилізе боком. Я став її провідником у новий світ, спостерігачем, якого ніколи не бачить, силою, в котру вірять… І я тішився цим, адже не міг підійти ближче. Забороняв. Яке мав право приходити й топтати те, що вона змогла зібрати? Все одно сам собі не дозволяю більше. Не можу, привид Домініки висить над головою дамокловим мечем. Повторює й повторює, що я зіпсував власну сім'ю через цю жінку, зруйнував відносини з батьком та зведеним братом. Звичайно ж і з Сабріною буде те саме. Тим паче вона не може прийняти те, що було у мене до її матері. Я не створений для серйозного. Я лише хлопчик, який поліз на чужу територію, бо не міг тримати власні бажання у руках. 

Тепер я вмію. Тепер мої бажання глибоко всередині. Єдине, що дозволяю — дивитися на неї. День у день, тільки б знати — у неї все чудово. Сабріна — таємниця, про яку ніхто не знає. Я бережу власні емоції максимально закритими, щоб не було приводу скористатися. Не можу дозволити повторитися ситуації з Рамілем. Не можу знову зазирати в каро-зелені очі й бачити біль у них. Не зможу витримати, якщо знову синець на вилиці помічу. 

Юрій Лебідь сидить. Не лише за побиття власної падчерки, а й за кілька чужих гріхів. Я не зміг повішати на нього зґвалтування Сабріни дівчинкою, та і той, хто простягнув руки до невинного дитяти, вже мертвий. Зате зміг засадити покидька надовго. Вони ділять одну в'язницю з Демиденко, який колись мав нахабність лізти до мого персоналу.  Збрехав би, якби сказав, що займався ситуацією з Настею не через Сабріну.  Втім, не лише через неї. Мав показати власним працівника, що вони захищені, і не має значення, ким працюють у мене. 

Скошую погляд на екран ноутбука. Вона готує йому. Усміхається як бувало мені колись, й ставить на стіл пиріг. Не такий, від якого відмовився я, інший, але впевнений, цей смачний так само. Роблю кілька ковтків віскі. Я перетворився на алкоголіка. Сталкером став. Божевільним та одержимим нею, який не може крізь стіну прорватися. Сам побудував її, а тепер розбити не здатен. Маріан казав, щоб припинив, і не мучив ні себе, ні його сестру. Одного разу обмовився, що не відчуває ненависті до мене. Більше ні. Та хіба від цього легше, коли сам себе ненавиджу? 

Вмикаю звук. Хочу чути, про що говорять:

— Ти була шикарна, вибач, що не зміг бути на презентації, — чоловічий голос звучить винувато.

Цей хлопець ніби непоганий. Я ненавиджу його, але він змушує Сабріну усміхатися. Працює у банку одним з головних менеджерів. Зарплата достатня, щоб піклуватися про неї. Поділяє її погляди на книги, читає з нею. Досить безпечний. Не вживає. Ідеальний чоловік, дещо пісний, та…. Якщо Сабріна кохає його, сміється з ним, отже щаслива. 

— Ед, — опускає очі, поки насипає цукор у свій та його чай. — Все добре. 

— Розказуй, як все пройшло? 

— О, нічого особливого. — її голос тріщить. Ед не бачить цього, зате я відчуваю у кістках вібрацією. 

“Нічого особливого, так, Дияволятко?”.

— А детальніше? — Ед накладає собі пиріг у тарілку. 

— Були гості. Зачитала уривок з книги.  Дала автографи, це було цікаво. Загалом, все пройшло як заплановано. Маріан привіз сюди. Я машину на стоянці залишила вранці, щось не зламалося, не знаю...

— Потрібно загнати до спеціаліста. 

— Не заводиться, — веде плечима. — Брат сказав допоможе.

— Вибач, ти знаєш, я до машин і не торкаюся. 

— Знаю. Все добре. 

Вони вечеряють. Далі розмова ні про що. Але я жадібно дивлюся. Скоро вона піде в душ. Було нахабністю і там ставити камеру, я не завжди підключаюся до неї. Просто… мені потрібно бачити її під водою. Бачити як краплі шкіри торкаються. Таке знущання допомагає нагадувати собі, що живий, бо уявляю, що там я, з нею, вдихаю її запах тіла, торкаюся шкіри, що оксамитом вабить, стискаю тонку талію.

Перемикаю камери. Ед сідає на диван, він мені більше не потрібен. Спостерігаю за Сабріною. Оголена, ступає під струмені води. Пара опиває її стан, немов руки коханця. Дуже гарна. Все у ній прекрасно. Буквально все. Вигини тіла ваблять до нестями, волосся, яке стало коротким, проситься у мій кулак. Я сумую. Страшенно сумую за відчуттям дівчиська у моїх руках. 

Змушую себе вимкнути камери. Беру книгу і відкриваю. Посередині, не шукаючи нічого особливого. Книга була приводом, щоб побачити. Просто…більше не міг. Хотів тільки побачити й запах вдихнути, а наговорив такого, що злить самого ж. 

“Він був моїм киснем. Це відчуття значно сильніше за кохання. Воно інше. Відрізняється від усього як і він сам від усіх. Я ніколи не зустрічала подібних йому. Навіть не знала, що такі існують. МД був усім.