Глава 3

Складно сказати, що відчуваю. Можливо, геть нічого? Я просто дивлюся. Не можу очей відвести, не можу зрушити з місця, не можу дихати, думати, говорити, плакати, реагувати. Ми не бачилися рік. Цілий рік минув відтоді як поцілувала його і пішла. Спогад про те як його погляд спину випалював довго відчувався у тілі. Бувало, шкіру пекло від того, що залишила позаду. Бувало, гірко ридала сидячи вдома, на ліжку, бо те, що було і те, чого не було, стояло й в потилицю дихало. Спустошувало й наповнювало. Крила дарувало, а потім відривало. Я обрала себе і не жалкую про це. То було правильне рішення, просто… якщо так, то чому зараз не здатна відвернутися? Чому його автомобіль викликає дивні відчуття в районі серця? Чому я хочу і боюся побачити Данте?

Дверцята відкриваються. Затамовую подих. Все стає несправжнім. Немов те, що мене оточує, раптово перетворюється у декорації в театрі. 

Це він. Данте виходить з машини, поправляє сорочку кольору графіту й на мене дивиться. Скло не захищає. Воно і не може. Надто тонке, прозоре, щоб я зараз могла почуватися спокійно. Глибокий вдих, а в носі аромат хвої. 

Він йде сюди. Прямо на мене. Починаю тремтіти. Емоції вибухають в тілі вихором, сплітаються з кров'яними тільцями й б'ють у сонячне сплетіння. Дихати складно. Легені забиває паніка, горлянку стискає. Що казати? Куди тікати? Чи варто взагалі продовжувати дивитися на Марка?

Двері книгарні відкриваються. Він заходить з теплим вітром, несучи із собою контрастом запах зими. Мороз мчить шкірою, вкриває її сиротами. Тепер жалкую, що одягла саме цю сукню, потрібно було підібрати щось інше. Не тому, що холодно, а тому, що він торкається очима сирени кожного клаптика тіла. Лише поглядом, та він ріже. Переді мною янгол у плоті, який прийшов руйнувати. Воїн небесний, а не миле дитя з крильцями. 

Не рухаюся. Продовжую дивитися на Марка. У відповідь. Прошу себе не панікувати. Я вже не та Сабріна, що була. Та дівчинка померла. Вона йшла від цього чоловіка на мисі Скорботи й боялася. Вона крокувала босоніж по уламках душі й знала, що заплатила високу ціну наперед. Вона б може втратила свідомість, а я стою. 

Голоси за стелажами, музика, сміх, як і звуки знадвору, стихають. Є ми. Двоє. Тільки тут і зараз. В очі одне одному, до зламу кісток, до тріску сердець, до болю в сонячному сплетінні й сиротах на шкірі. 

— Сабріно, — його голос медом торкається всюди. Лине до шкіри, огортає, пестить й дражнить. Низький, грудний, хриплий, я не забула цей тон, коли ми були разом. Не забула, що він так само лунав у ліжку. 

Данте злегка схиляє голову на бік. Зацікавлення в очах немає, там інше — жага й вогонь. Прямо на кризі його вічного емоційного холоду. 

— Пане Данте, — намагаюся втримати голос максимально спокійним, не зафарбовувати в емоції. 

Схиляю голову у привітанні. Очікую, що ж далі…

— Кажуть, у тебе сьогодні презентація книги. Хотів би придбати. 

Подібного не очікувала. Звичайно він знає про книгу, я з ним не спілкувалася, але Маріан його брат, швидше за все розповідав щось.

— Несподівано, — відверто відповідаю.

Розвертаюся, щоб дійти до стола. Не прошу Марка крокувати слідом, просто йду. Легкі кроки Данте не чути, втім, спиною відчуваю, що запрошення він не потребує. Зупиняюся, беру один примірник та обертаюся. Наштовхуюся на чоловіка. Він стоїть небезпечно близько. Чи то спеціально, чи випадково?... Підіймаю очі відхиливши голову назад, стискаю книгу і максимально ввічливо промовляю:

— Оплата готівкою чи картою? 

— З автографом, — синьо-зелені океани чарують. 

Розумію, не можу відірватися від них. Настільки заглиблююся у їх тенета, що й не чую слів Марка. До свідомості надто повільно доходить чого він хоче. Беру ручку зі столу й, ледве дихаючи, ставлю підпис. 

— Хотів би якогось побажання від автора. 

Не дивлюся на нього. Ховаюся за волоссям. Воно тепер надто коротке, щоб прикрити усе, але принаймні обличчя Данте не бачить, поки схилившись, впираюся у стіл долонею. 

— Добре, — прикушую губи. 

Думаю. В голові порожньо стає. Що йому написати? Що побажати? Не розбивати сердець? Не ламати людей? Бути трішки теплішим і не боятися проявляти справжні емоції? Врешті, пишу простіше: “Не губи власне світло у темряві. Воно у твоєму серці, завжди готове відгукнутися”. Вирівнююся та простягаю закриту книгу Марку. Очікую, що зараз розкриє прочитати побажання, але він не робить цього. Бере книгу ковзаючи пальцями по моїх.

— Оплата готівкою. 

— Тоді з вас триста п'ятдесят гривень. 

Гроші кладе на стіл. Продовжує в очі дивитися, ловити мій погляд. Думаю, що піде зараз, бо ледве тримаюся. Мені терміново потрібно хоч кілька хвилин на самоті, адже попереду ще цілий вечір з гостями та блогерами. А я вже готова втекти додому, в безпечні стіни. Та він продовжує стояти надто близько, провокативно. 

— Дякую, Сабріно. 

— Прошу. — ледве вичавлюю. 

Я навчалася його мистецтву ховати емоції. Колись була розкритою книгою, тепер закрилася. Впевнена, зараз Данте не може прочитати жодного з почуттів, котрі рвуться з минулого назовні. Хвалю себе за це. Я молодчинка. Так краще для усіх. 

— Проведеш? — вказує за стелажі.

— Ви хочете туди? — із сумнівом промовляю.

— Хочу.

Усмішка все ж виривається назовні. Дещо болісна, викривлена реальністю.

— Марина очікує свого коханця? 

Марк не дуже дивується. Спокійним зостається, але я не зважаю, його контроль переважає мій. 

— Марина? — уточнює.

— Так, вона привселюдно заявила, що ви разом. Точніше, вона ваша коханка. 

Марк хмикає. Кладе книгу під пахву й ховає руки у кишенях чорних штанів. Тканина сорочки натягується, підкреслює ідеальне тіло. Воно зваблює вже, прямо тут і зраз, хоча він нічого не робить для цього. Ледве втримуюся, щоб не облизувати губи. 

— Гадаєш, я був би з нею після того, як змусила тебе голодною прийти на першій захід у житті? — питання поставлене майже ніжно. Проте, у деяких нотках чути загрозу.