Глава 2

Сабріна

Рік потому  

— Ти вже вирішила, що одягнеш? 

Настя приїхала в гості на мою презентацію книги. Рік я створювала власну книгарню, в якій щовихідних відбувався захід присвячений тій чи іншій книзі. Ми з моїми дівчатками — Лавандою та Аріною, — вдало захопили книжкову індустрію за останні місяці. Увійшли в тренди з найпопулярнішими книгами, почали створювати мерч отримавши на це ліцензію, потім вечори у величезній книгарні, яку допомогли оформити дизайнери “Данте Дейлі”. Найвідоміші історії різних авторів, які полюбилися читачкам, стали оживати на наших очах. В багатьох випадках Маріан завжди допомагав мені, окрім моєї команди. Він носив декорації, чіпляв зі мною канделябри, якщо історія того вимагала. Тягав важкі квіти, крісла, столи. А сьогодні оживе і моя історія. Я написала її після останнього поцілунку з Марком. Того вечора ми з Маріаном повернулися у Київ. Брат був проти, тим паче потрібно було подумати, що робити з Лебедем, але я залишила покарання батька на поліцію. Не тому, що боліло, а тому, що потрібно було остаточно викинути зі свого життя  минуле. І я це зробила. Додому повернулася й порвала все, що пов'язувало. Тільки Настя з Пташеням та Маріанною зосталися. Все інше було новим. 

Сьогодні, дивлячись на себе в дзеркало, я знаю, що вибір був вірним. Я успішна. Красива та впевнена. Нарешті я собі подобаюся і люблю. Сабріна, котру могли ображати — мертва. Сабріна, котра стоїть у відбитті, народилася з болю і зламаної душі. 

— Не знаю, — відповідаю подрузі, поки та приймає з рук Маріанни іграшки. Малеча вже так підросла. — Може червоне? 

Настя хитає головою.

— Твоя книга не про пристрасть. 

— Вірно, — стискаю губи. Веду гребінцем по короткому волоссю. Воно перше зазнало видимих змін, стало білим, довжиною до плечей. — Тоді чорне. 

Настя пирхає зі сміху.

— І не про похорони.

— Що тоді? — повертаюся до неї.

Встає з ліжка й крокує до гардеробної. Проходиться долонями по сукнях.

— Ось ця, — дістає одну з вішака. 

Скептично поглядаю. Вона синя, темного, насиченого відтінку. Шовкова, плечі та груди відкриті, розріз до стегна. Відверта й провокативна. 

— Впевнена? Історія про дівчинку, що змогла вирватися з власних думок. З пастки, у яку загнала себе. 

— Впевнена. Тому що у фіналі вона прийняла себе і стала такою, як ця сукня.

Кілька секунд на роздуми. Погоджуюся. Врешті, Настя дійсно має рацію. 

— Добре. 

Підхоплюю похресницю на руки.

— Гарна сукня? 

Маріанна із захватом плескає у долоні й лепече щось по-дитячому. 

— Маленька згодна з вибором мами. 

Сміх лунає у стінах спальні. Не вперше, адже Настя, як тільки Маріанні виповнилося шість місяців стала часто приїжджати. Я її кликала, а подруга не була проти. Ми часто вкладали малу спати, самі потім сиділи до ранку й говорили про все на світі. 

— Давай її сюди, тобі час збиратися.

— Таки не підеш? 

— Марі буде заважати.

Сміюся.

— Ви ніколи мені не заважаєте. Дурню не кажи.

— Брі.

— Я серйозно.

— Трансляцію пряму подивлюся.

 Зітхаю. З одного боку розумно каже, з іншого — мені не вистачатиме її.

Кілька годин збігає як одна хвилина. Я вже у власній книгарні з дуже оригінальною назвою: “Книгарня мрії”. Лаванда та Аріна тут, доставляють останні квіти у вази, Маріан теж, розставляє стільчики, щоб все було ідеально. Журналісти, блогери теж присутні. За хвилини ми відкриємо двері й впустимо гостей. Їх виявилося у тричі більше ніж очікувала, тому було прийнято рішення терміново дозамовити у різних кав'ярнях закуски для кенді бару. 

— Все? — схвильовано питаю. 

Стою на маленькій сцені створеній спеціально для сьогоднішнього заходу. Поруч барний стілець, на сукні прикріплений мікрофон. Ліворуч стіл заставлений друкованими книгами. Моїми книгами. Хіба могла колись подумати, що напишу історію про когось? Ніколи. Але життя цікава річ, виявляється, те, що колись було неможливим, одного разу стає реальним. Шкода тільки, що це стосується хорошого і поганого. Не можна виокремити тільки хороше. 

— Все! — Лаванда заправляє сріблясте волосся за вуха. Їй дуже пасує цей колір, особливо з виокремленими пасмами рожевого. 

Аріна киває у відповідь й крокує до вхідних дверей, щоб впустити гостей. Вона чорнява, маленька і полюбляє дарк романи.  

— Ти готова? — брат встає поруч.

— Готова, — нервово усміхаюся.

— В тебе вийде, — впевнено каже. Карі очі тепло дивляться, як завжди. 

Я прийняла Маріана таким, як є. От просто, не зважаючи на його часту несерйозність й іноді провали з часом та термінами роботи чи моїх прохань. Тому що ціную його. Він — єдине, що маю від сім'ї. Нехай ми не росли разом, але за цей рік наші відносини стали близькими настільки, немов провели все дитинство разом. 

Двері відкриваються. Аріна проводить гостей. Кілька блогерів займають перші ряди, деякі взагалі не сідають, а оглядають інтер'єр. А у моїй “Книгарні мрії” є на що подивитися. Білосніжна дерев'яна підлога та стіни, стеля, з якої висять дерев'яні палиці, а на них підвішені створені на замовлення книги, що утворюють світильники. Стелажі тягнуться від правої руки на двадцять квадратних метрів, а за ними арка, що веде у спеціальне приміщення, де ми проводимо наші заходи: бали відповідно  історій у книгах, просто читання улюблених сцен, відтворення їх у рольових іграх, і тому подібне.  

Гості займають місця і я починаю. 

— Вітаю вас на презентації моєї книги. Я дуже щаслива вас бачити. Колись я була дівчинкою з маленького міста, й чесно, не мріяла про таке. Я просто любила книги. Любила книгарню, яку мав мій дідусь. Відновлювала старовинні книги які люди викидали, і жила. — усміхаюся. Всі уважно слухають. Ковзаю очима по їх обличчях. Здебільшого тут всі ті, хто завжди приходить до нас на різні вечори, хто любить посидіти у кутку й прочитати будь-яку книгу, хто став мені другом, але є багато  і незнайомців.  — А тепер у мене є вона, — обводжу поглядом книгарню. — І ви. Найпрекрасніше у світі, коли твоя мрія приносить не просто задоволення, а й щастя для світу. Моя книгарня дарує емоції, як і книги, які ми читаємо. Та…я не прийшла б до цього без своєї команди, — дивлюся на Лаванду й Аріну, — без брата, — усміхаюся Маріану, — й подій, що привели сюди. Власне, саме ті події просилися вийти емоціями назовні, так і з'явилася на світ книга: “І я розбита…”. Вона про те, що живе у нас тут, — торкаюся серця. — Про не любов до себе, про розбиті надії, руйнування життя і те, як ми іноді самі рвемо себе на шмаття. Ми створені з матерії, що легко рветься, але дуже складно відновлюється. Головна героїня відчула на собі багато різного болю. Прочитавши, ви зрозумієте, що все її світосприйняття відтворене через тільки це почуття. Вона не знала іншого. Думала, що не знала. Допоки не втрутилося життя. Я зачитаю вам початок, а далі ви можете погуляти книгарнею, зазирнути у різні книги й придбати мою історію. Тож, — прокашлююся й розкриваю книгу на першій сторінці. Чорна обкладинка з назвою не має нічого особливого, але особливість саме у кольорі чорноти. — Почнімо. Я стояла на краю і нічого не відчувала. Це був не просто обрив. Це був кінець мого буття. Біль пульсував всюди. Пронизував наскрізь, вміло тримав за горлянку. Він вміє таке. Схопивши, вже не відпускає. Я була розчарована, розбита, тому що люди обіцяють, а потім підводять. Дають, а потім забирають. Ламають, а потім дивляться, немов це ти винна. Вони хотіли, щоб так почувалася. Хотіли, щоб вважала себе найнижчою ланкою суспільства. І я вважала. Я була розбита людьми. Одна посеред цілої планети. Одна посеред природи. Одна у Всесвіті. В душі нещадно шкребло, горіло, ніщо не могло вгамувати емоцій. І ніхто. З самого дитинства…