Прийми мене

Глава 1

Данте 

Я знав, що вона з Маріаном — Настя народила. Знав, тому що брат написав смс повідомлення після бридкого нападу Лебедя на неї, пояснивши, що вони взагалі тут забули. Одразу примчав, адже… Насправді немає нормального пояснення з яких причин гнав всю ніч. Принаймні таких, за які сам би себе не ненавидів. Вона постраждала і я хочу бути поруч. Хочу впевнитися —  Сабріна витримає. Хочу в очі каро-зелені поглянути й просто зрозуміти, що все гаразд. Ми не бачилися надто довго, та я спостерігав за нею щодня. Слідкував. Це мало б викликати сором, але дивно, ніякої провини не відчуваю. Впевнював себе, що це ніяка не одержимість дівчинкою, не залежність, та, кому я брехав? Варто було Сабріні затриматися одразу ж дзвонив Маріану. Варто було якійсь маленькій невдачі трапитися на її шляху я одразу вирішував все, таємно, щоб навіть не зрозуміла, що досі присутній у її житті. 

Вона так хотіла нормального життя, друзів, любові, тепла — тепер все це є. Сабріна живе, розвивається, росте… Ночами, щоправда, у подушку ридає, втім, причини мені не ясні. Навряд через мене… Не може подібного бути, адже я пам'ятаю спалах емоцій, коли дізналася про мене і власну біологічну маму. Там був біль і гнів. Попросила ніколи не з'являтися у житті, не думаю, що думку змінила, і через це плакала. 

Мозок керує мною, тож з траси з'їжджаю на мис Скорботи. Спершу сюди, пригадати, як до тіла її притискав, як страшно стало, коли Раміль штовхнув її. Певно, вперше саме тут відчув, що ця дівчинка не просто прохання Домініки… Час виправдань пройшов, котрими годував  себе від першої зустрічі. Тут я усвідомив — Сабріна моє марево. Моє особисте, для мене створене.  А ще — нездійснена мрія. Ніжна, сильна, слабка, зате вперта, войовнича і шалена — розум помутнів через неї. Тілом до неї  бажав близько бути. Бажав, й боявся. Тримав нас на відстані, марно, все одно обох порвало. Не вдалося стриматися. Не міг вчасно на стоп натиснути й зупинитися. Варто було б…

Залишаю машину поміж дерев. Повільно крокую до краю. Восени тут ледве не сталася трагедія через Маріана та його неспроможність думати наперед. Я міг втратити і його, і її… Міг залишитися сам. Батько за кордоном, навряд ми колись зможемо налагодити відносини. Не після того, що я накоїв. 

Сонце пестить обличчя. Заплющую очі. Деякий час стою на краю і просто слухаю природу. Цвіркуни, птахи, шум води десь далеко, вітерець, що блукає у кронах дерев дарують насолоду й спокій. А потім шум автомобіля. Повертаюся до дерев, встаю у тінь під крони, очікую, хто ж приїхав. Повітря в грудній клітці стискається, коли її бачу. Марево. Йде вперед, до того ж місця де тільки що сам стояв. Повільно, нікуди особливо не дивлячись. У сукні, що блаженно торкається її шкіри. На вилиці синець, на губах криваві плямки. Помічаю і на ногах кілька синців. Закипаю. Лебідь пошкодує, що наважився торкнутися її. 

Прошу себе стояти на місці. Врешті, я керую величезною компанією, я знаю, що і коли потрібно робити, завжди. Але не зараз. Ноги самі несуть до Сабріни.  Вона заплющила очі, глибоко дихає. Встаю навпроти, затуляю сонце. Дівчисько хмуриться. Повільно розплющує очі, відблиск подиву стрілою проймає. Тримаюся, хоча всередині усе кипить. Тільки те, що ми так близько, наповнює мене. Хочеться схопити руками й цілувати. Всюди. Постійно. Хочеться пестити її. Кожну ранку залікувати. Кожну краплинку болю забрати, та я стою. Стою рівно, забороняючи думками шепотіти, що не можу більше… 

— Що ти тут робиш? — хмуро питає.

— Маріан подзвонив. — тримаю себе з останніх сил. Спокійний, щоб не зрозуміла урагану, який рветься назовні. Не побачила. Не розпізнала і використала на свою користь. 

— І? — продовжує хмуритися. Губи кусати починає.

На тебе напали, — промовляю чітко. Лютую, адже вона надто спокійна.

— Я впоралася, мене не потрібно більше обіймати вночі, щоб спати могла. — Сабріна намагається звучати впевнено, але обличчя видає всі її емоції. Вона ледве дихає. І тому, на коротку мить, я випускаю і свої емоції.

— І ніколи не було. — ледве втримую посмішку. Дівчинка завжди була сильною, просто не знала, що має цілий океан сили.

— Я просила, щоб ми ніколи не бачилися, — робить акцент на слові ніколи.

— Але я тут, Сабріно. — голос грудним стає. 

— Навіщо? — вичавлює. Погляд бігає, паніка у кольорах зелені плескається, наче вода у криниці. 

— Я думав, що зможу. — повільно кажу. Ледве тримаю себе у руках. Ще секунда і мене порве. Ні… Мене вже рве, я більше не здатен контролювати те, що кажу. Слабкість сьогодні святкує перемогу над контролем.  — Подолаю те, що тут, — додаю, тому що відступати нікуди. Торкаюся серця під тканиною сорочки. — Але ось я тут, перед тобою, тому що ти була у небезпеці. І я розбитий… бо мав вберегти від подібного. 

— Ти не повинен мене берегти, — промовляє здавлено. — Ми… між нами усе. Нічого й не було, ти сам не хотів. 

Я помилився.

Сабріна хитає головою, розпачливо, панічно навіть. 

— Марк, я… Ні. Не потрібно, будь ласка. 

Вона благає. Не можу зупинитися. Не можу реагувати адекватно на прохання. Роблю крок до неї.  Контроль втрачено. Дах поїхав. Бачу тільки її. З усієї краси лише її вражає. Звуки, запахи зникають. Вона уособлює центр світу. Його ядро. Найголовніше, найкраще, найпотаємніше, найпрекрасніше місце у Всесвіті. Найбажаніше для мене. Я, наче той грішник, вкусивши одного разу заборонене не можу зупинитися. І не хочу. Все або нічого. Крайність з крайнощів, котра ніколи хорошим не буває. 

Кладу руки нижче її плечей. Фіксую. Задоволення мчить шкірою. Реакція на Сабірну настільки сильна, на секунду зв'язок з реальністю рветься, в думках миготять образи: забираю її, везу далеко, де ми тільки удвох, наші тіла сплітаються, наші емоції стають одним цілим, ми наповнюємо одне одного, і ми щасливі. Кліпаю. У великих очах дівчиська тону. Знаю, не буде так. Домініка стоїть між нами. Я не можу продовжувати бути з її донькою, а Сабріна не може прийняти минулі почуття до матері. Це, окрім решти перепон, стоїть стіною, яку не зруйнувати. Це годує наших внутрішніх демонів, робить страхи сильнішими, а паніку, бути прив'язаним, надто могутньою. Тому обіцяю собі, що просто ще трішки потримаю її. Вдихну аромат весни, що живе на її шкірі. В очах втону, губ торкнуся, і тоді відпущу. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше