Розділ 22. Ностальгія

— Ну, ось ми й не придумали нічого кращого, ніж до тебе його привезти, а потім уже тут вирішити, шо з ним робити.

— Ви з глузду з'їхали? Йому ж, напевно, медична допомога потрібна, — я відверто отетерів від цієї розповіді. Криміналу мені тут ще не вистачало.

— Та все добре з ним. Ми з Люсьєничем кров зупинили, все забинтували. Просто непритомний, а так живий, майже здоровий.

— Щось ти не дуже здивований цій розповіді, — підозріло примружився Люсьєнич, сидячи за кермом будинку на колесах.

— Ну… загалом… — я трохи зам'явся, не знаходячи слів.

— Альошка! Альошка-а-а-а! — а ось радісному Федоричу було що сказати. — Найголовніше — ми повернули ваш сарай! Обіцяв, зробив – приймайте роботу!

Від цих слів, які привели мене до стану легкої ейфорії, посмішка мимоволі зʼявилася на моєму обличчі. Без якогось мого наказу куточки рота просто розтяглися. В очах різко защепило і сльози радості норовили потекти струмками. Адже справді, наш сімейний будинок на колесах, наша реліквія, наш затишний пересувний куточок, який так любила мама, знову повернувся до родини.

Піддавшись ностальгійному пориву, я відчинив двері та зайшов усередину. Від запаху, що наповнював внутрішнє приміщення, мене одразу відкинуло на багато років тому. Пахло деревною стружкою і трохи бензином. Останнім завжди тягнуло лише у певні моменти, коли машина вже зупинилася, але двигун ще не затих.

Усередині нічого не змінилося. Викрадач нічого не зачепив, тому я відчув ще більше полегшення. Бежевий колір стін фургона завжди діяв на мене умиротворююче, тому я спокійно вдихнув на повні груди, акуратно протиснувся між розкладним столиком і раковиною, і сів на невеликий диван. На ньому лежали маленька бежева подушка та фотографія у рамці. Подушечку мама пошила сама, це було її хобі. Була ще десь друга, зроблена для Міли, але сестра її не любила, бо від неї в неї затікала шия, якщо на ній спати. А я ось часто дрімав у довгих поїздках, підклавши свою бежеву під голову.

Ніжно й акуратно, ніби торкаючись новонародженої дитини, я провів по подушці рукою. М'яко, але холодно. Пальці пішли далі та торкнулися дерев'яної рамки, в якій було заточено стандартну кольорову фотографію десять на п'ятнадцять. На ній назавжди завмерли із щасливими обличчями чотири особи. Тато, ще не володів нинішнім пузом, а був струнким, стояв за всіма й обіймав нас, ніби норовив згребти рідних в оберемок. Під його руками, посміхаючись, ми з сестрою показували великими пальцями рук клас. А внизу, сидячи на колінах і півоберта, була наша мама. Не рідна мати, яка покинула нас, а мама, яка замінила нам зрадницю і виховала як своїх рідних.

Фото було зроблено на пляжі. Я був у плавках, Міла в блакитному злитому купальнику, тато в шортах з пальмами, а мама в крислатому капелюсі і напівпрозорому парео, накинутому на плечі. До речі, вона влітку часто фотографувалася так, у напівприсяді. Все через невеликий опік на правій нозі, вона завжди соромилася його.

Я провів пальцем по фото, зупинившись біля її обличчя. Воно було щасливим. Невеликі ямочки на щоках, щира посмішка. Вона завжди посміхалася, не розкриваючи рота, вважала фотографії із зубами негарними.

Я згадав, коли було зроблено це фото. Ми тоді поїхали всі разом на море. І чомусь пам'ять виклала мені не всю поїздку чи якісь уривки, а конкретний випадок. Ми зупинилися пообідати, розклали біля фургона великий навіс, стіл. І якось так нам було добре, що обід затягнувся і зрештою переріс у шашлики з усіма витікаючими. Вся справа в місцевості, ми зупинилися на узліссі хвойного лісу, і мати захотіла тут і переночувати.

Коли посиденьки закінчилися і всі почали укладатися спати, я стояв біля раковини й драїв тарілки. І я був дуже злий і обурювався від такої несправедливості. Міла вже завалилася спати у свій спальник у наметі на вулиці, а я мав гору посуду, ще й після шашликів. І злість моя на несправедливість була така велика, що я, домивши до половини, плюнув прямо в раковину, вимкнув воду і впевнено пішов на вулицю.

— Альоша, ти куди? — спитала мене мама, що за звичкою читала перед сном книгу, сидячи за столом у будинку на колесах, там освітлення було гарне.

— Так не чесно! Всі відпочивають, а я тут один мию цю гору посуду.

— І ти ось так все кинеш?

— Вранці додому! Я також, як і ви втомився, і хочу спати. Взагалі, хай Міла залишок домиє.

— Юначе, наскільки я пам'ятаю, сьогодні ваша черга.

— Так! Але вчора ввечері ми тільки чай попили, і вона помила лише чашки, а в мене сьогодні он скільки всього!

— Альоша, ти ж доросла людина, як ти сьогодні вранці кричав, — усміхнулася тоді мама, після нагоди, з батутом, на який я не хотів лізти, а ось Міла з татом стрибали на ньому на повну силу. — А знаєш, що відрізняє маленького хлопчика від дорослої людини?

— Що? — передражнив я її тоді.

— Дорослі люди завжди доводять справи до кінця. Тому, Олексію, відставити скиглення і бігом домувати посуд.

Вона тоді ще посміхнулася, у властивій їй стриманій манері і підморгнула мені, показавши Снікерс під моєю маленькою бежевою подушечкою. Мої улюблений ласощі в дитинстві.

Зі спогадів мене висмикнув кричачий прям над вухом голос. Хоча ні, постривай-но, чоловічий голос волав у мене прямо в голові.

«Роман Павлович одуріти як шукає ведучого!»

«Стороння людина в гримерці!»

«Бійка в туалеті!»

«Ведучий-організатор зник! Усі бігають ошелешені!»

Щось цей голос занадто стурбований. Я знову глянув на фото і мимоволі посміхнувся.

— Ну що ж, я вже доросла людина, треба довести справу до кінця. Дякую, мамо, — поцілувавши наостанок фото, поклав його на стіл і вибрався до входу.

Там Федорич курив самокрутку, підкидаючи свій лом. В черговий раз помітив, що надто він потужний і сильний, як для своїх років і комплекції. Теж нелюд? На вигляд начебто людина, хоч і розмовляє з неіснуючою Лідком.