Розділ 21. Патруль

— Люсьєнич, а ти ось можеш мені, звичайному офіцеру на пенсії… ні, навіть не так… ти можеш мені, звичайнісінькому селянинові, відповісти на одне запитання?

— Та хоч на два.

— А ось аристократи твої ці французькі, ось вони шо пили? — облизав готову самокрутку Федорич і поліз у кишеню бушлату за сірниками.

— Тобто? Ну, як і всі. Мінеральні води. Свіжовижаті соки.

— Та ні. Я про алкоголь.

— А, ну… — володар чорного пуховика та синього робочого халата під ним замислився.

— Тобто, не знаєш? — хитро посміхнувся Федорич і затягнувся тютюновим димом.

— Як не знаю! Знаю звичайно! — надувся як павич самопроголошений нащадок аристократів. — Вино пили, червоне... Шампанське! Точно, шампанське! Ящиками.

— Шампанського в нас, челяді, немає, але ось вишнева наливочка, фірмова, Лідок сама робила, є. Чи не бажає ваше богемське обличчя скуштувати цього напою? Холодина ж дика.

— А чому б і не скуштувати справді для зігріву.

— Тоді я це миттю туди й назад.

— А щось закусити? — підкрутив вус Люсьєнич своїми двома пальцями.

— Ображаєш, ми хоч і не дворянство, але й не підпарканна алкашня. На, потримай, я миттю.

Федорич передав розпочату самокрутку товаришу і бадьорим підтюпцем попрямував до під'їзду. Темрява всередині будинку непроглядна, ліхтарика немає, пальці оніміли, ще й лом заважає. З горем-навпіл, хвилини за дві, старий зміг відчинити вхідні двері до квартири.

— Ну і що? Як ваш патруль?

— Лідок, примерзли ми трохи, мороз лютий. Я це, наливочки твоєї вишневої візьму, для зігрівання? — Федорич одразу ж з порога кинувся до шафи. Потрібно було рукавички знайти. З приходом темряви настали нестерпні мінус п'ятнадцять, ще й із сильним вітром.

— Ошалів? Біс старий? Куди взутим?

— Та я довше роззуватимуся. Я швидко, за наливочкою та назад.

— Яка наливочка?! Я тобі дам наливочка! Чаю в термосі краще візьми.

— Ну Лідок, ну ти шо.

— І взагалі. Додому йдіть. Мені ця ваша витівка з патрулем одразу не сподобалася. Теж мені, вартові радикулітні.

— Лідок, ти давай, не це. Ти ж знаєш, я своє слово завжди тримаю. Обіцяв допомогти…

— Та знаю, знаю. Гаразд, іди візьми, торішню. У коморі. Але не більше півлітра!

— Лідок, люблю тебе.

Нарешті Федорич відрив старі рукавиці і вдоволено потопав у комору. «Вечір перестає бути важким» — усміхнувся сам собі старий.

Бах! Бах! Дзинь!

— Ох, шо таке? — стрепенувся дід і завмер посеред коридору. — Почулося?

— Та ні, не почулося. Хтось у вікно стукає.

—Точно!

Знову по квартирі пролунав чужорідний звук. Справді, хтось тарабанив у вікно балкона. Федорич швидко рвонув туди, навіщось міцніше схопивши лом обома руками. Двопала долоня нескладно барабанила в скло.

— Шо сталося? — вигукнув дід, не підходячи ближче до вікна.

— На дорогу глянь! — приглушено почулося з вулиці та зникла рука.

Мешканець першого поверху підняв погляд і мало не випустив лом. Там, прямо біля сміттєвого бака, стояв Генкін сарай на колесах, а біля нього, піднявши руки, завмер молодий хлопець в одній лише футболці.

— Ох!

— Куди поліз, біс старий, двері ж є!

Було пізно його відмовляти, Федорич уже навстіж відчинив вікно, підставив табуретку, став на неї, і, не дивлячись і не роздумуючи, сиганув у вікно. Перший поверх, що тут стрибатиме, скажуть звичайні люди. Але Люсьєнич прифігів. Його компаньйон-дід з грацією п'ятнадцятирічного хлопця перемахнув через вікно, приземлився в кучугуру, ще й перекувиркнутися примудрився.

— Та ти прям спецназівець, — захопився двопалий, продовжуючи тримати хлопця біля будинку на колесах на мушці. Рукою з усіма п'ятьма пальцями він міцно і впевнено стискав обріз.

— Ну, а ти шо думав? Розвідрота, Люсьєнич, це ж як горілка у алкаша, завжди в крові.

— Дивись, хто тут у нас, — задоволено посміхнувся володар кучерявої шевелюри.

— А хто тут у нас? Я цього не пам'ятаю. Там звичайно перший басурман у масці був, коли вперше викрав. Але той явно був вище. Та й на крилату чортівню він не схожий.

— Шановний, а ви хто, власне, будете? — пенсіонерська варта вже вибралася з кучугури під балконом і стояла за кілька метрів від хлопця у футболці.

— Не стріляйте. Я… це… того…

Молодій людині, близько двадцяти років від народження, явно було холодно в одній футболці. Його всього трясло, зуб на зуб не потрапляв. Каштанове коротке волосся вже повністю було вкрите сніжинками.

— Взагалі, хвалю, оперативно ти його на приціл взяв, — обтрушуючи бушлат від снігу, помітив один зі сторожового дуету.

— Ти тільки пішов, а до під'їзду, неспішно так, під'їхав будинок на колесах, ну я відразу його впізнав, підскочив до водійських дверей, відчинив їх, а там цей сидить, — тицьнув другий старий патрульний обріз у хлопця.

— Не-е-е стріляйте, я це... я...

— Та все, закінчуй виправдовуватися, взяли ми тебе на гаряченькому. Зараз без розбору поліцаям тебе віддамо, нехай розбираються, хто ти та шо ти зробив.

Люсьєнич хмикнув, але побачивши, що хлопець тремтить, як осиновий лист на вітрі, вирішив, що той уже небезпеки не становить, та й спочатку він був не дуже вороже налаштований, і опустив обріз. Бах! Хлопець, не гаючи не секунди, з ноги вдарив по руці слюсаря. Зброя полетіла в кучугуру. Футболконосець ламанувся убік, але Федорич був весь цей час на сторожі та з розмаху жбурнув лом тому в ноги.

Залізяка прилетіла просто в коліно, щось хруснуло, ворог впала на землю, щось хруснуло вдруге. Федорич стрибнув на порушника спокою, Люсьєнич копошився в заметі в пошуках обрізу.

— Ох ти ж басурман клятий! — колишній розвідник усім тілом навалився на хлопця, але той зміг вивернутись і вислизнути з-під небезпечних обіймів.

— Стояти, погань! — гаркнув Люсьєнич.

Замість підпорядкування, зловмисник став на здорову ногу і його футболка на спині порвалася. Почулися дивні звуки, як у кабінеті масажиста, який вправляє хребці. Зі спини хлопця виросло два перетинчасті чорні крила. Шкіра його також стала чорною. Обличчя витяглося, підборіддя стало вдвічі довшим, зʼявились гострі ікла, штук десять, не менше.