Розділ 19. 16:00 - 16:45

В основному залі стояла, як я не люблю цей вислів, але він точно передавав всю атмосферу того, що відбувалося, мертва тиша. Прям посеред порожнього танцполу, тримаючись за щелепу, напівлежав у калюжі Роман Павлович. Мене миттєво кинуло у холодний піт. Перед ним схилилася, спираючись на тростину у вигляді змії, що звивалася, жінка, яку я вже зустрічав у недалекому минулому. Жанна! Адміністратор, здається, «Будиночка лісника». Тепер мене різко кинуло в жар.

Майже всі інші гості зі здивованими поглядами підірвалися зі своїх місць. Їм було, як і мені, цікаво, що тут відбувається. А деякі, що залишилися на своїх стільцях, дивилися на жінку, як уже на покійницю. Чи жарт, ударити таку «не просту» людину. Тому й стояла в залі, як я її назвав, «мертва» тиша.

— Ти, ти…

Я підбіг до жінки в брючному костюмі з коротким піджаком і впевнено встав між нею і Романом Павловичем.

— Здрастуйте, спокійно, — примирливо витягнув я руки вперед, — що сталося?

Краєм ока я помітив, як біля барної стійки з'явилися два охоронці «Пробки», але вони особливо не поспішали допомагати мені, а з цікавістю спостерігали, що буде далі. Ну, Мʼякуш, буде у мене до тебе розмова після цього корпоративу. Особливо щодо компетенції охорони «Пробки». А це що? Дуболоми замість допомоги ще й дожирають залишки з фуршету? Ну твою ж...

— Цей сучий син мені все життя зіпсував!

— Постривай, постривай, — повільно підвівся на ноги Тесак, продовжуючи обмацувати свою щелепу. — Ану, хлопчику, відійди вбік.

— Романе Павловичу…

— Відійди, — тихо й спокійно промовив чоловік, але з такою впевненістю в голосі, що я здався і встав збоку.

— Пані, я не пам'ятаю твій п'ятак, і хто ти взагалі така, але зроби милість, ану дай мені тягла ще раз.

Перша частина речення обурила жінку настільки, що її ніздрі стали роздмухуватися до неймовірних розмірів, всмоктуючи повітря, і тим самим майже розріджуючи атмосферу, а ось сенс другої частини до неї дійшов не відразу, але як дійшов, то її очі сердито блиснули та вона навіть відповіла:

— А ось і дам!

Вона широко замахнулася своєю тростиною, я не встиг зреагувати, і залізний набалдашник у вигляді голови змії врізався Тесаку в щоку. Того відкинуло назад. Здалося, чи навіть кілька крапель крові бризнуло? Скільки ж сили було у цієї жінки? Натовп охнув, хтось із молодих дівчат крикнув:

— Охорона! Ну, що ж ви стоїте! Людину б'ють!

Двоє жуючих сек'юріті ожили, неспішно пішли у напрямку до Жанни, але та вже швидко покидала зал, наприкінці засунув мені в руку зарядку для телефону і прошепотіла:

— Передай Даньці, він забув у мене.

Трохи накульгуючи, жінка пішла на вулицю, охоронці з тупими виразами обличчя стали біля мене.

— Я не відчуваю болю, — ледь чутно відгукнувся Тесак, що валявся на підлозі, постійно обмацуючи своє обличчя.

— Романе Павловичу, давайте я вам допоможу підвестися, — я подав руку депутату, але він відмахнувся і піднявся сам. — Так, ви двоє, пішли геть звідси, поки самі можете звідси піти, — досить спокійним тоном звернувся він до охоронців. — Що вилупилися? Пішли геть звідси! А то по пакетах розфасую та відправлю на свиноферму!

Ті, врізаючись один в одного, поспішно пішли, до нас підбіг Ілля, який вже теж встиг переодягнутися в зелену мантію.

— Ой, капець! Що це зараз було?

— Не торохти! — перебив Тесак племінника, щипаючи тепер себе за шию. — Я не відчуваю болю... А ти?

— Що, а я? — не одразу дійшов до мене сенс питання Тесака.

Бах! Без попередження прилетіла ляпас.

— Відчув?

Ось тут я вже не знав, як себе поводити, тому просто кивнув головою, даючи позитивну реакцію. Звісно відчув! Фіга собі у нього рука важка.

— А я не відчув. А хто це був?

— Жанна.

— Не пам'ятаю. Але щось знайоме. А як вона тут з'явилася? І навіщо? Мене вдарити?

— Не зна-а-аю, — протягнув я, а сам мимоволі стиснув шнур у руці, — вона взагалі адміністратор у закладі «Будиночок м'ясника», тобто «Будиночок лісника»!

— Не пам'ятаю,— відчужено відповів Роман Павлович, а потім якось дивно зиркнув на вхідні двері,— як ти там сказав...

— «Будиночок лісника».

— Точно! — погляд Тесака різко переключився з відчуженого на зосереджений. — Ілюха! По-перше, швидко дзвони у відділ реклами! У нас нова назва! «Будиночок м'ясника»! По-друге, набери Толяна та Санька, нехай приїдуть, охорона тут ні до біса.

— Зрозумів, — і так бліда шкіра Іллі стала ще блідіша, дійшовши майже до кольору паперу.

— Дякую, хлопчику, — ляснув він мене по плечу, — я твій боржник. І за нову назву, і за Одесу дві тисячі п'ятнадцятого.

— Але ...

— Та згоден, настав час уже й перший конкурс проводити, а то люди геть у шоці, що вчудила твоя ця Жанна.

Люди! Точно! На нас же вирячився натовп людей!

Тесак узяв мене під руку, сильно стиснув лікоть, і ми пішли на сцену. Народ, побачивши, що винуватця інциденту пішла, а Роман Павлович особливо не постраждав, почав потихеньку повертатися на свої місця.

— Асистуватимеш. Пам'ятаєш про навушники? — прошепотів Тесак мені на вухо.

— Ага.

— Тягни сюди.

Я глянув на Дрища, і приклав обидві руки до вух, зображуючи навушники. Той розтлумачив усе правильно, взяв масивні лопухи, що лежали біля звукового пульта і глянув довкола. З тих, хто міг допомогти, поруч знаходився лише Ілля.

— Брати й сестри! — вигукнув навіщось у мікрофон Тесак.

І тут я згадав, що Дрищ сказав про монітори. Звук йшов лише ліворуч від сцени. Гаразд, не критично.

— Вино під ногами та на ногах починає підсихати, давайте ще раз піднімемо келихи за нове життя!

Ілля передав мені навушники, а своєму дядькові фужер із вином. Тесак відсалютував келихом, решта гостей так само підняли свої, всі випили рівно половину, а потім я встиг відстрибнути трохи вбік, на підлогу і на сцену полилося вино. Дрищ з жахом в очах постійно поглядав на апаратуру, на яку потрапляли краплі вина.