Розділ 18. 15:00 – 16:00

«Роман Павлович шукає ведучого»

Я стояв біля Дрища, що сидів за пультом і крутив головою в пошуках Тесака. Народ все ще весело танцював із босими ногами (спочатку через мантії цього нюансу помітно не було) по річках вина на підлозі, тому помітити його було складно. Тим часом біля Мʼякуша вже стояли дві очманілі від побаченого прибиральниці зі швабрами.

«Роман Павлович охрініти як шукає ведучого!»

Нічого собі фразочку видав голос в моїй голові. Технологія ж нібито Новоорлеанська, таких фраз не повинно бути. Чи це вже місцеві вмільці так прошили цю коробочку?

— А ось ти де, хлопчику,— виринув Тесак з натовпу прямо біля мене,— ні в якому разі не витирайте підлогу! Вино має зберегтися на наших ногах та під нашими ногами до кінця вечора.

— Добре, — приречено, але намагаючись усміхатися, знизав я плечима, і маякнув Мʼякушу, що прибирати не треба. Той, витріщив очі, але розтлумачивши мої жести вірно, розігнав прибиральниць.

— Згадав! — гаркнув Тесак, від чого я сіпнувся, і мало не зарядив рукою Дрищу по обличчю. — Ну! Одеса! Дві тисячі п'ятнадцятий! Ну-у-у! — протяг Роман Павлович, змовницьки підморгнувши мені.

— Та-а-а-к, — так само трохи розтягуючи літери, відповів я, а сам помітив, як біля виходу з гримерки наша вокалістка мені схвильовано маякувала. — Зараз повернуся, не втрачайте думки.

Я протиснувся крізь натовп до однієї із сестер Малкіних.

— Що?

— У нас проблема.

— Хто б уже сумнівався.

— Ходімо.

Вона потягла мене за руку в гримерку.

«Танукі на ім'я Арґоній шукає ведучого!»

Ага, то ось що за нелюд цей верховний брат. Танукі. Мені, правда, це не про що не казало, але начебто є ресторан азіатської кухні з такою назвою.

— Ось! — тицьнула пальцем вокалістка у пухкого клавішника.

— Альоша, що робити? Я не хочу бути тим, з цих… — запнувся на секунду Гарік, а потім вдихнув, але ґудзик на його грудях не витримав напруження і вистрілив у стіну, відрикошетивши від неї, і потрапив новому барабанщику точнісінько посеред чола.

— Так! Заспокоїлись! — крикнув я, але всі й так мовчали, тож це швидше я адресував самому собі.

— Жиробас! — ледве чутно промовив Едік, потираючи чоло. — Навіть не жиробас. Який же ти бас, ти швидше… — його обличчя осяяла дитяча посмішка, — жироклав! Ну, зрозуміли, бо він клавішник! Жироклав!

Худий барабанщик заржав зі свого жарту, а Гарік почервонів від злості, але йому було важко ворушитися в костюмі, тому змінити забарвлення обличчя — це вся його агресія зараз.

Я тверезим поглядом організатора та відповідального за весь цей цирк оцінив масштаби трагедії.

Наші новобранці вже були одягнені у вбрання, яке привіз їм Ілля. І якщо на Едіку зелені шорти по коліно і балахон сиділи нормально, то на Гаріку вони були настільки в обліпочку, що він був схожий на докторську ковбасу, яку скрутили в авоську.

— Альоше, об'єктивно ...

— … його не можна так випускати на сцену, — сестри Малкіни оголосили загальну думку того, що відбувається.

«Тануки на ім'я «Арґоній» капець як шукає ведучого!»

— Добре! Іду! — крикнув я в стелю і розвернувся, але кинув через плече: — Я повернуся через п'ятнадцять хвилин і ми вирішимо проблему. І зніміть з нього це, доки всі не потрапили під розстріл.

— А я зрозумів, це через ґудзики, — знову засміявся Едік, — а він шарить у… — далі я вже не чув.

У залі «Пробки» гості в зелених мантіях потихеньку вже розсаджувалися по своїх місцях, фоном грала легка ненавʼязлива музика, а по танцполу та сцені грайливо відблискували промені від прожекторів, які, своєю чергою, відбивалися від розлитого всюди вина.

— О, Олексію, а от і ви, — разом із першими словами мене огорнула хвиля спокою та добра, — я думаю, можемо починати.

— Саме зараз і йду на сцену саме для цього, — усміхнувся я єноту у відповідь.

Арґоній зайняв своє місце за одним зі столів, а я акуратно зайшов сходами на сцену, намагаючись не послизнутися. Це явно не залишилось непомітним для більшості присутніх.

— Та знімай ти ці зелені штиблети, — крикнув хтось із гостей за столами, і решта підтримала його гулким сміхом.

— Давай!

— Поважай наші традиції!

— Тобі ж буде зручніше!

Вигуки звучали з різних боків, а я нарешті дістався центру сцени і глянув на Дрища. Той ствердно кивнув і ввімкнув барабанний дріб. Ось же... Дрищ!

Я впевнено нахилився, стягнув туфель, потім другий, після цього шкарпетки. Натовп зааплодував, а я акуратно поставив свої речі біля краю сцени, і Грек, одразу ж зрозумівши, підхопив їх і забрав у гримерку.

— Доброго дня, дорогі друзі, а після цього, — показав я на свої босі ноги, — ми з вами, не інакше як справжні друзі. Мене звати Олексій, приємно познайомитись.

Я трохи вклонився, гості поаплодували.

Дивно, але я очікував, що спочатку я бекатиму, або якось невпевнено буду лепетати, але мій голос був впевненим і чітким. Чи пов'язано це зі спокоєм, який випромінює Арґоній, чи не на весь зал, чи це так розрядила ситуацію поді з туфлями, ну а може…

Мою увагу привернула наша вокалістка, що знову зʼявилась біля входу в гримерку. Обличчя її було перелякане і вона енергійно махала руками.

— Перш ніж ми почнемо нашу основну програму, слова попросив наш вельмишановний Роман Павлович. Саме завдяки йому ми сьогодні зібралися в цьому чудовому місці та такою цікавою компанією. Романе Павловичу, прошу до мікрофона.

Знов оплески, однак, не такі вже й гучні, як очікувалося. Задоволений собою Тесак підвівся з-за одного зі столів і величаво пішов на сцену.

— Тримайте ближче до рота, — про всяк випадок я нагадав йому і подав мікрофон.

— Дякую. КХМ. Усім мене чутно?

— Та-а-а-ак! — прогудів натовп.

— Я дуже радий, що сьогодні всі ми, вся наша велика сім’я, змогла зібратися тут. І ви, Індустріальний район, і ви, Олексіївський. Не найчастіші гості на наших заходах, але такі ж рідні, як і інші.