Розділ 16. 14 грудня (10:00 – 14:00)

— Малий, щось ти якийсь блідий, все добре?

— Все нормально.

— Моя допомога ні в чому не потрібна?

— Я наберу, якщо буде потрібно.

— Давай, тато, якщо що, теж на підхваті.

— Які люди, — свиснув Грек у мене за спиною зовсім несподівано.

— Дякую за торт, — кинув я сестрі, намагаючись надати своєму голосу хоч найменшу нотку щирої подяки, але наявність єврейського викрадача всього в кількох метрів змушує мене знову злісно стискати кулаки.

Міцно стискаючи ручки візка, на якому лежала величезна коробка з тортом, штовхнув її до чорного входу в «Пробку». Про що там вони вдвох продовжили розмовляти, мене мало зараз колихало. Скоріш би цей день уже закінчився і я знову повернувся б до свого нікчемного існування.

З горем навпіл, постійно кректаючи та зітхаючи, заштовхав візок з тортом у кімнату-холодильник, не знаю як правильно він називається у кухарів. Так, торт є. Залишилося дочекатися ще рибу й питання з їжею та алкоголем закрите.

На годиннику 10:20, збір гостей призначено на 14:00, фінальний бриф з усіма причетними до заходу я поставив на 12:00. Час є, може сходити перекусити? З ранку навіть краплі води в роті не було, ні те що їжі.

Тільки я натягнув шапку і застебнув куртку, як біля самого виходу з «Пробки», у двері увійшли дві миловидні дівчини азіатської зовнішності. Обидві темноволосі, зі стрижками каре, може навіть і сестри, надто вже схожі, і я зараз ні в якому разі не расизничаю, просто реально дуже схожі риси обличчя, ще й ці зачіски однакові.

— Здрастуйте, а ви випадково не Олексій? — запитала одна з них найчистішою українською.

— Так, я Олексій, привіт.

— Мене звати Мун, я фотограф, а це Лінь, вона відеограф. Карина, другий фотограф трохи спізнюється, перепрошую, але через двадцять хвилин має бути.

— Так-так, не проблема, Др ... Стас! Стасе! Підійди, будь ласка, — вигукнув я, ледь не схаменувшись перед дівчатами.

З зали розслабленою ходою виплив Дрищ. На заході ми вирішили користуватися нашими справжніми іменами, а не прізвиськами, не треба гостям їх знати. Шановні люди, безперечно, і серед них не повинні ходити Грек і Дрищ, а ось Стас і Данило цілком можуть.

— Привіт, — по-простецьки кивнув Дрищик дівчатам.

— Доброго ранку, — посміхнулася Мун, а ось Лінь лише кивнула, продовжуючи мовчати та з цікавістю поглядати на нашого худорлявого недокачка. А очі в них різні. У Мун блакитні, а ось у Лінь зелені.

Я знову глянув на Дрища. Як же добре, що його не довелося вмовляти, і він легко погодився пристойно одягнутися. Чорні звужені штани, приталена біла сорочка, лаковані туфлі з випускного, але в «Пробці» ще було прохолодно (топити нормально приміщення почнуть за годину до приходу гостей, економія на всьому у наших людей у ​​крові), тому на плечах у нього висіла спортивна чорна кофта з трьома смужками.

— Покажи, будь ласка, дівчаткам гримерку, це наш фотограф та відеограф.

— Пані, прошу за мною, — ні чорта який галантний він різко став. Схоже, що зацікавлений погляд Лінь він теж помітив, і розпушив пір'я, навіть випроставшись.

Трійця пішла всередину, а я вискочив надвір. П'ятнадцять хвилин у «Кулиничах» і всередині мене вже було дві чашки кави, круасан із шоколадом та штрудель із вишнею. Дешево, і навіть наче трохи смачно.

Повернувшись до вхідних дверей «Пробки», я взявся за ручку і погляд зачепився за моє відображення на скляній поверхні. А недурна така мазь у цих нелюдів-охоронців Тесака. Обробили вони мене дуже знатно вчора, а потім закинули ледве живого у квартиру і кинули навздогін невеликий білий тюбик без будь-яких розпізнавальних написів. «Намаж синці» — ось і вся інструкція від одного з амбалів Романа Павловича. Провалявшись кілька хвилин, постійно видаючи нещасний стогін, до мого пропитого мозку запізно дійшло тоді, що мене ніхто не почує і не допоможе. Довелося самому вставати та повзти до ванни. З шипінням від болю стягнув із себе речі, глянув у дзеркало та очманів. На мені не було живого місця, ще й очі починали запливати від трьох фіолетових фінгалів. Але мазь виявилася з Прихованого світу, і вже надвечір на мені все загоїлося, залишивши тільки біль у нирках (їх я ніяк не змажу) і дике похмілля.

— О, Альоша! — вигукнув Грек, коли я опинився всередині «Пробки». — Рибу я забрав і передав кухарям. Ну, тому що сам розумієш, Дрищу та Азату краще не контактувати один з одним, чи мало що одному, чи іншому в голову вдарить.

Я лише кивнув, мовчки проходячи повз нього. Бажання спілкуватися з ним у мене не було жодного. Злодюга. І мудак.

— Я вибачаюсь, а не підкажете, де тут туалет? — визирнула в коридор з гардеробом, де ми зараз стояли, Мун.

— Доброго раночку, — миттєво пожвавішав Грек, — а давайте я вас проведу.

З мене мимоволі вирвався болісний стогін. Цього мені ще не вистачало. Річ у тому, що наш єврейський Чипполіно дуже велелюбний, але якось так склалося, що в нього жодного разу не було дівчини з азіатською зовнішністю. І останні півроку він прямо горів думкою «замутити» з однією з таких. І що зараз сталося? А те, що він виявив жертву. Ой, як не вчасно. А ще сьогодні на корпоративі працюватимуть Інесса, та сама жопаста офіціантка, яку Грек збив спускаючись зі сцени, і барменша, до якої він теж підбивав клини, але щось там не склалося. Ой бути біді.

Опівдні підкрався непомітно. Рівно о 12:00 у головному залі «Пробки» зібралися я, Грек, Дрищ, племінник Тесака Ілля, сестри Малкіни, товстий Гарік, худий Едік, фотографи Мун і Каріна, яка також виявилася азіаткою, але зі словʼянським звичайним ім'ям, і добре, що хоч зачіска у неї відрізнялася від двох інших її сестер, на її спині висіла туга широка коса (Грек примудрився вже пробити інфу, що всі вони сестри), відеограф Лінь, і Мʼякуш. З офіціантами та кухарями бриф проводитиме Мʼякуш, тьху ти! Валера! Головне не ляпнути його прізвисько, про яке він навіть не здогадується.

Я окинув усіх поглядом, більшість ще були у своєму повсякденному, а не робочому одязі, ну нічого, ще дві години до збору гостей. Я ж уже хизувався в обраних для мене Нічого Собі білій сорочці, жовтому метелику, синій жилетці, сірих штанях, його дорогих годинниках і ... ось як на духу, не мій це вибір, зелених туфлях, які приніс мені Ілля. Проти всього мого зовнішнього вигляду вони з Тесаком були не проти, але їм хотілося якоїсь зеленої нотки, щоб тон підходив до загального антуражу. Що ж, хто платить, той і замовляє туфлі. І тепер я був схожий на веселку, зібравши на собі майже всі її кольори. Справжній фраєр, як мене вранці назвала сестра.