Розділ 14. Контрабанда

— Ну що, вдалося домовитися?

— Так, навіть вдалося вибити п'ятдесятивідсоткову знижку.

— Взагалі чудово! А чого тоді такий незадоволений тон?

— Мені тепер з ним на побачення йти доведеться.

— А це погано?

— Та я вже збиралася з ним порвати...

— Коли зможуть доставити торт?

— Чотирнадцятого числа, прямо у «Пробку» і доставлять, о десятій ранку.

— Дякую, Міло, ти найкраща.

— Ага, давай, малий.

Я скинув виклик і поклав телефон у кишеню куртки. Клас, ще одна проблема вирішилася, добре йдемо. Якщо буде так і далі, я навіть зможу собі зробити вихідний післязавтра.

Перехопивши букет маленьких червоних трояндок у праву руку, лівою я відчинив двері до гуртожитку і переповнений впевненістю протиснувся всередину. Прохід був дуже вузьким, він ніби одразу з порога давав зрозуміти — «тобі тут не раді, не чекай комфорту та затишку».

— До Лукіної, з сорок п'ятої, — на ходу трохи крикнув я на прохідній, проходячи через турнікет.

— Стояти! — голосно пролунав жіночий владний голос, що виходив із мініатюрного віконця в глухій стіні прямо біля турнікету. — Давай паспорт і запишись у журнал.

— Та я всього на пару хвилин, мені туди й назад, ви ж знаєте, Тетяно Петрівно.

— Є певна процедура! — голос почав зриватися майже на крик. — Будь ти хоч моїм сином, все одно необхідно записатися спочатку!

«Та не дай Боже бути вашим сином» — подумав я, але не сказав, бо мені все ж таки треба пройти.

— Добре, — а це я вже сказав із максимально дружнім тоном.

Паспорт акуратно, без різких рухів, поклав у маленьке віконце, а через нього у протилежний бік протиснувся згорнутий у трубочку журнал, ще напевно Радянських часів. Мда, де де, а в подібних гуртожитках, ще й із такими консьєржками на прохідних бюрократія процвітає.

— Тетяно Петрівно, а давно ви почали пускати в наш гуртожиток усіляких пройдисвітів? — пролунав надто вже знайомий голос.

Я смикнувся і відразу випростався, як сурикат, крутячи головою, у пошуках володарки голосу. Журнал у мене різко вихопила жіноча рука, що з'явилася з вікна, а в обратку безцеремонно прилетів паспорт.

— Ану пішов геть звідси! — заверещало за віконцем, — Дівчинка бачити тебе не хоче! Вимітайся, паршивцю! Зараз охорону студ містечка викличу!

— Але ...

Така різка зміна настрою дезорієнтувала мене. Та й про яку охорону вона говорить? Така що, справді існує? Жодного разу не бачив.

— А з'явишся знову, то я й поліцію викличу! — за однією погрозою, послідувала нова.

Нарешті я побачив Віку. Загорнувшись у халат, вона стояла на сходах і дивилася на мене сполпеляючим поглядом.

— Віко! Я хочу поговорити! — вигукнув я, навіщось простягаючи букет у її бік.

— Ну я тобі зараз!

За стіною грюкало, начебто одночасно впало з десяток відер, Віка ледь помітно посміхнулася (сподіваюся мені це не здалося, бо це означало б, що все буде добре, але трохи пізніше) і, розвернувшись, уже бігла вгору сходами. Щоб тебе! Проблем мені не потрібно було.

Я бігцем вискочив на вулицю, залишив букетик на краю лавочки, прям біля дверей і побіг на сусідню вулицю, там хвилин за десять мене має забрати пацанська копійка.

Так! Все налагодиться, вона посміхнулася, а це означає, треба їй просто дати ще трохи більше часу охолонути. І даю хоч свою бороду на відсіч, вона дивилася мені вслід з вікна, і однозначно побачила, що я залишив букет, і вона спуститься і забере його. Та й не просто так вона опинилася на сходах саме в той момент, коли я зайшов до гуртожитку. Вона дуже добре знає мене, як і я її. Все буде добре. Я сподіваюся.

Поки чекав кавалерію з причепом, довго думав, що написати Віці, в результаті обмежився одним повідомленням: «Я все виправлю, обіцяю!»

Копійка та Пасат приїхали навіть на пару хвилин раніше обумовленого часу. Причепа вже не було, але ось зад що однієї машини, що другої, майже шкрябав по асфальту, завантажили їх під зав'язку. У жигулях місця не виявилося, тож я сів на переднє пасажирське крісло у пригнаний з Америки фольц. Шкіряний салон, приємний запах хвої та музика з колонок, схожа на нейтральні мелодії, що грають у супермаркетах.

— Альошкін, тільки ноги добре струси від снігу.

— А я дивлюся, ви з Греком точно родичі, за машини більше, ніж за людей, переживаєте.

— А як по-іншому? Автомобіль — це ж вірний скакун, стався до нього з повагою, і він тебе за це віддячить вірною та безполомковою службою.

Ми з дядьком Грека поїхали першими, копійка за нами.

— А немає відчуття...

— … що пацани дуже легко сприйняли новину про прихований світ? — Закінчив за мене мою ж думку родич Грека.

— Саме так.

— Нічого, не хвилюйся, це цілком стандартна перша реакція. Цікавості підуть, коли вони дізнаються про нього якомога більше, і захочуть стати частиною цього світу.

— А вони захочуть?

— Альошкін, ну ти ж ніби не дурний...

— Гаразд, згоден, дурість зморозив.

Хвилин через десять руху ми проїхали залізничний вокзал, потім по широкому проспекту до мосту, а потім завернули за ним ліворуч і виїхали на якусь покинуту стоянку. Місцями з підкореного часом асфальту стирчали голі гілки кущів. Місце явно безлюдне. Ми припаркувалися на більш-менш рівній ділянці, копійка біля нас. Дядько Грека озирнувся, а потім з якимось легким небажанням заглушив двигун.

— Питання свербить у мене одне, ніяк не відпускає.

— Яке?

— З одного боку, я розумію, ви хотіли заощадити, а знаючи мого племінника, так ще й підзаробити зверху, але з іншого боку, Тесак вам виділив недостатньо грошей купити бухло у закладі, та так, щоб ви ще й змогли списати пару сотень собі? Чи обов'язково треба було купувати все заздалегідь і за собівартістю?

— Переживаєте, що через перевантаження машина майже шкрябає по асфальту? — одразу я протнув причину такого обурення.

— Та ти знаєш, яке навантаження зараз йде на підвіску? Я ж ще до ладу в СТО на цій лялі не був.