Розділ 12. Минуле

Грек і Дрищ сиділи навпроти мене і нетерпляче метушилися. Точніше Грек метушився, ковзаючи своєю п'ятою точкою на стільці, і кожні десять секунд потираючи долоні, а Дрищ, у властивій тільки йому пофігістичній і трохи пригальмованій манері, потягував протеїновий коктейль зі склянки, не гидуючи рожевою трубочкою.

— Ну! Альоша! Прийом, Х'юстон, а можна якось активніше?

— Зараз! — роздратовано відповів я своєму другові з зачіскою Чипполіно, як я її називав.

Насправді, я просто не знав, з чого почати. Я ще раз оглянув порожню залу «Пробки». Сестри Малкіни разом із новобранцями пішли попити чай у Куліни, доки утворилася перерва. Дядько Грека все ще розмовляв десь по телефону, а Мʼякуша ще не було на робочому місці. Навіть за барною стійкою нікого не було, тому ми були повністю надані самі собі.

— Гаразд, нас ніхто не почує, загалом… — я знову замовк, підбираючи слова. — Крім нашого світу, людського, існує ще прихований світ. Ось.

— Багатослівно, — почав прискіпатися Грек.

— Ось я тебе й знайшла, козел! — прозвучало збоку.

Я навіть зреагувати не встиг, а навколо моєї голови, всього в парі сантиметрів від шкіри в повітрі вже зависло з десяток водяних кілочків. Деякі були спрямовані тонким вістрям прямо мені в очі та так ніби намагалися позбавити зору.

— Віка... — запізно дійшло до мене.

Оце я кретин! Я зовсім забув про неї. За останню добу трапилося стільки подій, стільки стресів, що в мене вилетіла з голови така важлива річ у моєму житті, як моя дівчина. Згоден, каюся, винний по всіх напрямках.

— Я думаю, тобі це ні до чого, ти все одно не користуєшся.

Вона підійшла до столу, але я зміг розглянути тільки її руку, оскільки маленькі водяні списи, що оперізували мою головешку, не дозволяли повертати її. Ось її витончена рука з блідою шкірою бере мій телефон зі столу, і в наступний момент вона жбурляє його з усієї сили на підлогу і починає люто топтати вже неживе тіло смартфона.

— Кинути… мене… одну… на… побаченні… ще… і пропасти… на два… дні… ні слуху… ні… козел!

Водяні кілочки раптово відлетіли від моєї голови, я сумно глянув на те, що залишилося від мого телефону, і залишки екрану з неймовірною швидкістю прошили наскрізь з десяток водяних дротиків.

— Все! Прощавай! — вигукнула мені Віка в обличчя, розвернулась і пішла.

— Потужно, — прорезюмував Дрищ, переглядаючись із приголомшеним Греком.

— Не побіжиш за нею? — уточнив наш єврейський гітарист.

— Ні.

— А телефон за що? — з якимось дитячим сумом додав Дрищик.

Мабуть, мені варто було б соромитись за те, що я зараз відчув, адже я дійсно кохав Віку (наскільки я взагалі можу знати, що таке кохання), але я відчув полегшення. Стільки проблем, стільки стресів, і в даному випадку, позбутися на якийсь час винесення мозку з боку своєї не найрозумнішої дівчини — це чи не Божа благодать. А ось цю всю неприємну ситуацію з нею я вирішу потім.

— До речі, Віка якраз і є одним із представників прихованого світу. Як і твій дядько.

— Це я вже зрозумів. Замашки Саб-Зіро важко не помітити, — відповів Грек, піднімаючи з підлоги те, що залишилося від мого телефону, екран якого можна було використовувати як друшляк.

— Болотниця. Може керувати водою, як бачите.

— Як істота зі Слов'янської міфології? — уточнив Дрищ, допивши вміст склянки.

— Так. У неї ще й зелене волосся та темно-зелені губи, але ви цього бачити не можете.

— А ти можеш?

— Можу.

— Тому що ти теж одна зі слов'янських міфічних істот?

—Ні. Тому що я творець.

— Ага, — тільки й відповів Дрищ, чухаючи потилицю, закінчивши свій невеликий допит.

— Стояти, стояти! — різко втрутився Грек. — Тобто ти знаєш про цей прихований світ давно?

— З народження. Але через деякі обставини я майже все життя цураюся його.

— Це яких таких обставин? — почав насідати Грек, від чого мені стало незатишно.

— Може я вам більше розповім про влаштування цього прихованого світу? Ось наприклад…

— Ні, про це ти теж нам розповіси, але насамперед я хочу знати, хто такі творці, і чому ти, будучи цим самим творцем, нам нічого не розповідав?

— Він пов'язаний з особливим магічним контрактом, який забороняє йому розповідати про цей світ звичайним людям, вгадав? — кинув свій здогад Дрищ.

— А чого ж тоді він вирішив нам розповісти про все сьогодні? Термін дії контракту минув? І взагалі зараз ще дядько повернеться, у мене і до нього є парочка не дуже радісних питань.

— Гаразд! Зараз все розповім! — вигукнув я, змушуючи обох замовкнути. — Я ще нікому цього не розповідав.

— О, так у нас тут дебют, — зловтішно усміхнувся Грек.

— Можу не розповідати.

— Силь ву пле за мою болтологію, мовте, Олексію.

— Насправді моя мама, яку ви знаєте, і яка померла, це не моя справжня мати. Мою справжню матір звуть Алевтіна, і вона творець. Якщо по-простому, то творці це люди, але з магічними здібностями й з даром, що дозволяє бачити прихований світ.

Я зробив паузу, чекаючи якихось не зовсім доречних коментарів з боку Дрища, або вигуків і всякої дурниці з боку Грека, але друзі продовжували мовчки слухати.

— Загалом…

— Як у Гаррі Поттері? — все ж таки запізно перебив мене Дрищ.

— Так.

— Ага.

— Загалом ми жили в іншому місті, всі вчотирьох. Я, тато, Алевтіна та Міла. Тато був у неї шалено закоханий, вона начебто в нього теж. Вони були чудовою парою, а ми були слухняними та люблячими своїх батьків дітьми. Папа чудово знав, що вона творець, і був готовий з цим миритися. Ми з Милою теж виявилися творцями, але це його ні краплі не бентежило, швидше навіть навпаки тішило. Він вважав нас особливими. Ми були дружною сім'єю, як я пам'ятаю. Алевтіна начебто навіть намагалася якось розвивати в нас із сестрою магічні здібності, звичайно, погодивши це з татом. Вся ця ідилія тривала, поки мені не виповнилося п'ять. У мій день народження, хоч я і був маленьким, але як зараз пам'ятаю, Алевтіна з татом сильно лаялися за зачиненими дверима кухні, а потім вона просто вийшла з кухні, одяглася, і не сказавши нам із сестрою ні слова, пішла.