Глава 10. Корегування

Очі раптом широко розплющилися, а після цього заболіли скроні. Потік думок запустився не відразу, а ось глибокі та часті вдихи миттєво підключилися до мого пробудження.

— Тихо-тихо, Альошко, все гаразд… образити тебе цій чортівні я не дам.

Я лежав на старому дивані, вкритому пледом, а поряд зі мною на табуретці сидів Федорич. Він не зводив погляду з вікна, міцно тримаючи двома руками лом, замизканий якоюсь чорною застиглою гидотою. Як для старого маразматичного діда, він дуже спритно і без натяку на тягар, перекидав його з руки в руку.

— Якій чортівні?

— Ну тій, яка ваш сарай на колесах викрала у басурмана, який його викрав у нас із двору.

— Нічого не зрозумів, — я зайняв горизонтальне положення й потер шию.

— Та ось, виходжу я значить учора ввечері в магазин, Лідок послала купити миючого засобу для посуду. І ось виходжу з під'їзду, зирк, а тебе бездиханного тягне якась чортівня за шиворот. Я дивлюся на це — і офігіваю. Крилища — во! Моряка як у звіра якогось хижого, одяг весь порваний, очі червоні. Сам увесь чорний, наче гуталіном вимазаний. Навколо, шо дивно — ні душі. Ну, я не розгубився. Так, страшно! Погань таку вперше за своє життя бачу, але ми своїх не кидаємо! З сумки дістаю лом, а ента чортівня не бачить мене, бо вже закинула тебе собі на плече. Ну я припустив і з усього розмаху як засандалив цій хріні під коліно. Воно одразу на землю впало, ти вбік відкотився, ну я ще й кілька разів його огрів, куди рука дісталася. А воно як заверещить, нелюдимим таким вереском, відштовхнуло мене і відлетіло.

— А лом звідки в тебе, ти ж у магазин ішов? — вирішив уточнити я це нестикування.

Ну так! Ось так! У цей момент від надлишку емоцій я вирішив, що це питання найлогічніше і насущне в цей момент. Може й не було жодної «чортівні» і саме цим ломом мене й огрів дід. Тільки навіщо? Він, вважай, один із найневинніших людей похилого віку у нас на подвір'ї, ну так, сам із собою частенько розмовляє, але дітей любить і завжди допоможе, якщо якесь лихо. Ні, точно не він. То що ж виходить? Реально якась чорна хрінь з крилами, тому що крила я якраз пам'ятаю.

— Лом? А так він іржавий, старий, а мені мужики на гаражах обіцяли зміняти його на новий. Ну ось я й думав перед магазином заскочити. Стривай... Збив ти мене зі своїм ломом. Шо я там розповідав?

— Чортівня відлетіла.

— А! Ну так! Полетіла! А я одразу впізнав цю гадину, як тільки з під'їзду вийшов. Коротше, я тебе під руки й до себе дотягнув. Знаю, шо татка твого вдома немає, на зміні він, а сестру якийсь хахаль на величезному забугорному джипі забрав. Я подумав, шо не годиться мені лазити по чужих квартирах. І тебе у себе залишив, доки не очухаєшся. До поліції та лікарні дзвонити не став, Лідок думає, шо не повірять вони мені. Та й після огляду твого тіла ми з Лідком зрозуміли, шо тобі нічого не загрожує. Ран немає, травм немає, дихав спокійно. Тільки в себе не приходив.

— Якого…

Поки Федорич розповідав, я дістав телефон і подивився на екран.

45 пропущених викликів, 38 повідомлень, але не це шокувало мене. Була десята ранку.

— Я що, всю ніч провалявся?

— Та ти Альошка не хвилюйся, мені не важко було за тобою доглянути. Але ти акуратніше дивися, треба шось з цією чортівнею робити, і поліція нам у цьому не допоможе.

Вже ранок. І я впевнений, що всі ці повідомлення (ну 70% точно) це від Віки. Потрібно їхати до неї! Потрібно терміново їхати до неї та все розповісти! Тільки черкону повідомлення, що я живий і їду до неї. Дзвонити не можна – ще більше її розлючу – треба особисто все розповісти.

Все це я обдумав, вже взуваючись. Думковий процес хоч і протікав, але досить мляво, і ніби після дикої гулянки. Ще й злегка нудило. Може струс? Потім! Все потім! Спочатку до Віки.

— Федоричу, вибач, треба терміново бігти! Увечері до тебе зайду, обіцяю!

— Акуратно там, Альошко… — крикнув мені вже в спину дід, бо я вибігав із під'їзду.

Уткнувшись в екран, я спустився сходами й почав друкувати текст.

Несподівано хтось вихопив у мене з рук телефон, потім на голову одягли щось чорне, підсічка, ноги відірвалися від землі, я впав на п'яту точку. Мало того, що забив куприка, так ще й скроні занили з новою силою. Мутити стало ще сильніше. Чиїсь потужні й сильні руки схопили мене, кудись поволокли, але не далеко, тому що за кілька секунд мене закинули в багажник машини та закрили. Руки не зв'язали. Дивно! Звичайно, я відразу ж стягнув з голови мішок і… Світла не було. Нічого не побачив. Долонями обшарив оточення. Металеві стіни. І ні натяку на будь-які кнопки, важелі чи отвори. Ну зашибісь. І що ж це відбувається? Що це за «чортівня», як каже Федорич, і що їй від мене треба? Спершу вкрала наш будинок на колесах. Потім спробувала вкрасти мене. А потім друга спроба вкрасти мене, і вдала. І до того ж, немає сумнівів, що це нелюд. Звичайні мешканці нашого міста крила не відрощують. Мда. Ну що. Кіпішувати сенсу немає. Мене поки що не вбили. Вибратися звідси не зможу. Зачекаємо. Притулившись лобом до холодної стіни, захмикав від блаженства.

Через хвилин може п'ятнадцять-двадцять, коли від незручного лежання в мене вже занила спина та ноги, машина зупинилася. Що там було зовні, невідомо, звуки сюди не доходили. Різкий спалах світла. Відчинили багажник. Мене хтось згріб в оберемок, а потім кинув прямо на сніг.

— Хлопчики, ну, вашу ж бабусю. Я ж сказав: привезіть мені цього організатора на розмову. А не привезіть мені це м'ясо, щоб потім його ніхто не знайшов.

Почувши голос, але поки що не побачивши його власника, мені навіть стало трохи легше. Це не нелюд із невідомими мотивами мене вкрав, а лише Тесак, якому я роблю свято.

Поки піднімався і незграбно обтрушувався, я навіть зрозумів, що можна було б одразу здогадатися, а не панічно тупити. З якого б це переляку чортівня б спочатку мене вирубити і унести намагалася, а потім різко змінила стиль, і як бандити з дев'яностих, відвезла мене кудись у багажнику? А ось на стиль власника лазень, м'ясного комбінату та мережі автомайстерень, який і піднявся в цих дев'яностих — дуже схоже. Прямо класичний такий штамп, можна сказати.