Розділ 9. Нюанси

— Ну? — спитав тато, при цьому вираз його обличчя був схожим на задоволену фізіономію третьокласника, який хвалився батькам ідеальним табелем.

— Ну… начебто, нічого так… — відповів я йому, дивлячись на двометрову статую Оскара в нашому коридорі. Вона гарно переливалася золотом і виглядала цілком презентабельно.

— Начебто? Нічого так? Альоша... Я тобі одна розумна річ скажу, тільки ти не ображайся...

— Міміно! — пролунав крик Міли з кухні.

— Так, Мілашо, вірно. Альоша, ми з мужиками цілий день на цей витвір столярного мистецтва витратили, загадавши весь гараж Люсьєнича. Краще ніхто не зробить.

— Ладно, дякую. Виглядає справді добре. А з чого вона зроблена?

— А яка різниця?! Головне, що зроблено добротно і на віки.

— Ага, на віки…

— З тебе ящик горілки.

— Ящик? — я з очманівшим виразом обличчя одягнув шапку.

— А ти думав мужики безкоштовно працюватимуть? Потім ще й Люсьєнич так душевно матюкався у твою сторону, прибираючи свій гараж.

— Гаразд. Добре, — сперечатися не хотілося, та й варто почати, і це може затягнутися дуже надовго. — Я побіг.

На мене чекав ще один складний день, яких залишилося вже всього сім (як швидко летить час, тиждень пролетів непомітно), присвячених підготовці заходу для Тесака, а ще треба було встигнути заскочити на репетицію. Замовлень, як завжди, на грудень назбиралося море, і підготовці до них теж треба приділити час. Взагалі, грудень — лихоліття для корпоративних артистів. Тяжке, але дуже прибуткове.

Вулиця зустріла мене холодним вітром, легким морозцем і шкутильгаючим мені на зустріч Федоричем. Та що ж таке? Його мені ще не вистачало.

— О! Альошка, привіт.

— Здрастуйте.

Я неохоче потис руку старому в армійському бушлаті та збирався по-швидкому звалити, але він мою долоню не відпустив.

— Ти це, Альошко, не хвилюйся. Знайдуть цей ваш будинок на колесах, я сам був свідком угону і все мужикам у погонах докладно описав.

— Дякую.

Його долоня все ще стискала мою і він підсунувся трохи ближче, змовницьки озираючись на всі боки.

— Тільки я не розповів поліцейським. Була там одна чортівня... Ми з Лідком дуже здивувалися...

— Вибач, але я дуже поспішаю.

— Так так, звичайно. Але ти це, Альошко, заходь, як час буде, мені є шо тобі розповісти про твоє викрадення.

— Добре, дякую.

Нарешті старий відпустив мою руку і я пішов до метро. Так, зараз у мене зустріч з одним знайомим ведучим, який погодився дати пару порад щодо того, як вести заходи; потім треба зателефонувати до парочки керівників різних шоу-балетів. Взагалі, в шикарний час ми живемо, для будь-яких таких івентерів як я (вважатимемо, що я таким вже є): зайшов в інсту, тут тобі й одразу всі шоу-балети та артисти інших різноманітних жанрів. І одразу ж фото, відео, і взагалі одразу можна оцінити весь репертуар, написавши в приватку, та розцінки дізнатися. Інша справа, що у спритних та досвідчених організаторів це все робиться на раз два, а в мене поки тільки пошук всього необхідного розтягується на години, а то й дні.

Так, потім репетиція, а потім… що там ще потім було? Потрібно завести собі щоденник.

Я дістав телефон, а там уже висіло одне повідомлення.

«Сьогодні ж усе в силі, як і домовлялися! Сеанс на 19:30, не запізнюйся, ще попкорн треба купити)))»

Точно! А ось там, що було ще! Побачення з Вікою. Я ж обіцяв її зводити в кіно. Гаразд, ніби маю встигнути, якщо особливо все не розмусолювати.

Якихось двадцять хвилин і я вже закидував своє тіло на високий стілець у барі, який я називав «Столовкою».

Станіслав, який часто підтягував нас на заходи, де він був ведучим, уже сидів поруч. Вигляд у нього був веселий та зацікавлений. Поки я крутився на стільці, мимоволі посміхнувся самому собі.

У нас у групі мало не з дня заснування завелася звичка, що між собою ми всім ведучим даємо клички. Ось цього високого і доглянутого, вже за тридцять, чоловіка з залисинами та в окулярах ми називали Нічого Собі. Справа в тому, що він володів чудовою дикцією, був відмінним ведучим, але він міг за один вечір сказати разів двадцять у мікрофон: «Ух нічого собі!». При тому, що в житті він цією фразою-паразитом ніколи не користувався.

— А, Альоша, привіт-привіт.

— Дякую, що погодився допомогти, — я потис йому руку і нарешті зручно вмостився на барному стільці.

— Та ти що, ви востаннє дуже виручили мене, зігравши ще один блок замість фаєр-шоу, які, як з'ясувалося потім, забули частину піротехніки на складі, а не застрягли в тягнучці. Тож я твій боржник.

— Та без проблем. Мені просто води, — друге я вже сказав барменові.

— Ну, загалом я прочитав твоє повідомлення, і трохи розумію, що ти хочеш від мене почути.

— Чудово, одразу до діла! Стривай!

Я дістав із рюкзака блокнот та ручку.

— Ось тепер можна.

— Та я міг би тобі все продублювати та скинути повідомленням.

— Ні-ні, я так краще запам'ятаю і зрозумію.

— Як скажеш. Загалом, як я зрозумів, із замовником у вас уже все на мазі, але я все ж таки пройдуся для початку по основах.

— Так-так, буде дуже доречно!

— Перше і найважливіше — пунктуальність: завжди приходь на зустрічі із замовником вчасно, у доброму настрої, і з творчим бажанням зробити свято незабутнім. До тебе це насамперед ставиться, а то я пам'ятаю, бували за вами такі грішки запізнення, Олексію.

Я відчув, як щоки залилися легким сором'язливим рум'янцем, але я зігнувся в три погибелі над блокнотом, записуючи великі мудрості говорителя в мікрофон, тому, сподіваюся, він цього не помітив.

— Друге: ніколи не пропонуй шаблони — вони відштовхують, клієнт завжди хоче щось незвичайне, цікаве і не таке, як у всіх.

— Ага, записав, незвичайне.

— Коли перша зустріч пройшла успішно, і ти приступаєш до написання сценарного плану, завжди відштовхуйся від трьох складових: місце проведення (локація, її просторові та технічні дані), цільова аудиторія (вік, стать, соціальна складова), бюджет (завжди вигадуй більше, щоб замовник зміг щось викинути, їм подобається брати участь у процесі).